Притчі 
ДОБРОЧИННА ДІЯ ТЮТЮНУ
Один в’язничний капелан пригадує:
Роберу було близько тридцяти років. Він був гарно збудований і мав веселий характер. Він не цікавився релігією, але коли я приходив до нього в камеру, то охоче розмовляв зі мною. Його захопленням були мотоцикли.
Якось я витягнув з кишені невеличкий Новий Завіт і дав йому. Він посміхнувся і вигукнув:
– О, дякую! Якраз вчасно. У мене закінчився папір для скручування цигарок!
Я відказав йому:
– Ця книжка тобі, роби з нею, що хочеш, та прошу лиш про одне: коли ти вирвеш сторінку, прочитай її, перш ніж скрутити цигарку.
Він спокійно простягнув мені руку і сказав:
– Гаразд, обіцяю!
Вийшовши з в’язниці рік потому, Робер прийшов до мене. Він показав мені Новий Завіт, що істотно потоншав, і розповів:
– Я почав курити Матвія; Марка я скурив за два тижні, тоді надійшла черга Луки. Я почав Івана, але, дійшовши до 16 вірша 3 розділу, не міг більше виривати сторінки; мене аж заціпило: «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне».
Від того дня я вже не міг виривати сторінки. І вже не міг скручувати цигарок. Так я кинув курити. Мені було важко, та я сказав собі: «Якщо Бог дав мені Свого Єдинородного Сина, щоб спасти мене, то я можу зробити це для Нього».
НЕДЖДЕТ
Через півстоліття після закінчення Другої світової війни Марек Гальтер зайнявся пошуками тих, які допомагали євреям уникнути нацистських газових камер. У Стамбулі він зустрівся з колишнім турецьким дипломатом Недждетом Кентом, який розповів йому одну історію:
Мене було призначено заступником консула Туреччини у Марселі в 1941 році… Згодом я отримав підвищення до рангу консула, і залишився працювати в Марселі до 1944 року.
Коли нацисти захопили південну зону Франції, упродовж тижня вони з допомогою дванадцяти тисяч французьких поліцейських організували велику облаву. Якось увечері Сіді Іскан, перекладач у консульстві, прийшов до мене. Він був приголомшений: німці арештували близько вісімдесяти турецьких євреїв. Вони повезли їх на вокзал, очевидно, бажаючи відправити у Німеччину. Сіді Іскану важко було стримувати сльози. Ми з ним одразу ж поїхали автівкою на вокзал Сен-Шарль у Марселі.
Там я побачив неймовірне: у вагонах для перевезення худоби були сотні чоловіків, жінок і дітей. Вони ридали і стогнали. Я відчував тільки біль і злість… Коли офіцера гестапо попередили, що я прийшов, що консул Туреччини цікавиться цим конвоєм, він підійшов до мене і запитав нахабним тоном, що я тут шукаю. Я ввічливо відповів, що ці люди – громадяни Туреччини, що їх арешт – це помилка, і що треба виправити цю помилку, відпустивши їх. Та нацистський офіцер відповів, що він виконує накази, і що ці люди – не турки, а євреї… Тоді я шепнув Сіді Іскану: «Ходімо, сідаймо у потяг!» Я відштовхнув есесівця, який намагався загородити мені прохід, й увійшов у вагон разом з Сіді Ісканом. Офіцер почав кричати, але даремно, вагон уже рушив.
Коли поїзд зупинився у Німі, декілька німецьких офіцерів прийшли до мене у вагон. Я зустрів їх холодно, навіть не привітавшись. Вони вибачилися переді мною за те, що потяг від’їхав з Марселю, коли я зайшов у вагон: це була помилка, і відповідальні будуть покарані. Я ж відказав їм, що то не була помилка, і що це обурливо, що громадяни Туреччини юдейського віросповідання поміщені у вагони для перевезення тварин! Я висунув свої вимоги: консул Туреччини міг собі це дозволити навіть супроти найзапекліших нацистів, адже Туреччина зберігала нейтралітет. Я сказав їм, що навіть мови не могло бути про те, щоб я залишив цих людей самих; як представник уряду, для якого віросповідання ніяк не повинно було робити різницю між громадянами, я відмовлявся повертатися у Марсель без них.
Мабуть, офіцери отримали накази для примирення. Вони запитали мене, чи всі ті чоловіки і жінки, які були у вагоні, громадяни Туреччини. Пригадую ці погляди чоловіків і жінок, ці очі дітей, які ловили кожне слово з моїх вуст. Усі вони, налякані, спостерігали за довгою розмовою, від якої залежало їхнє життя. Я підтвердив, що всі вони – турки. Врешті-решт есесівці висадили нас з поїзда і там залишили. Я ніколи не забуду, як люди, що врятувалися, кидалися нам на шию – Сіді й мені. Вони обіймали нас, потискали нам руки. Їхні очі були сповнені сліз, на вустах бриніли слова подяки, і чулися приглушені ридання… Усі ми повернулися у Марсель. Ми з Сіді Ісканом винайняли авто, вперто відмовляючись від «Мерседес-Бенца», який нам виділили нацисти.
Недждет Кент на мить задумався, поглянувши вдалечінь, і продовжив:
– Ніколи в житті я не відчував такого внутрішнього миру, як тоді, коли на світанку наступного дня врешті ліг спати… Упродовж багатьох років я отримував листи від багатьох моїх товаришів з тієї дивної подорожі.
Ці листи водночас є і пам’ятною книгою. Вона була написана людьми, які не забули отриманих добродійств.
* * *
Як і Ісус, Недждет був готовий віддати своє життя, щоб спасти інших. Євхаристія – це спомин про Жертву Спасителя.
