Постукав якось у дім до одного старця убогий мандрівник. Старець прийняв його з любов’ю, запросив залишитися на ніч.
– Хто ти, бідна людино?
Жебрак відповів:
– Я – людина, яка говорить правду, тому, куди б я не прийшов, мене женуть геть.
Хазяїн здивувався, почастував гостя вечерею. Поївши, вони пішли спати. Уранці встали, почали одягатися. Жебрак побачив, що старець – одноокий, і сказав йому прямо: ти – кривий.
І тут розсердився старець, вигнав його з дому, сказавши:
– Ти не знаходиш собі місця і став усім ненависний, бо не правду кажеш людям, а докоряєш людям їх недоліками. Правда, сказана без любові, виглядає як образа.
Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любови не маю, то я – мідь, що дзвенить, або кімвал, що бриньчить. Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а любови не маю, – то я ніщо. І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то нема мені з того ніякої користи. (1 Послання до Коринф’ян св. ап. Павла 13:1-3)