Життєвий урок

Валерія більше не мала наміру приховувати своє роздратування. Вона вже два роки виявляла максимальне терпіння і співчуття. А тепер – доволі! Вона не проти того, щоб розуміти і підтримувати маму свого чоловіка в її горі, але вона проти того, щоб цим горем повсякчас жила її власна молода сім’я, щоб кожну вільну хвилину її чоловік вирішував проблеми зі своїм молодшим братом. Вона щиро співчуває свекрусі, яка в один рік втратила від раку чоловіка і дізналася, що її наймолодший, десятирічний, син захворів на лейкемію. Але Валерія хоче жити нормальним родинним життям, без постійного напруження, сліз, зітхань, збирання коштів, лікування. Вона хоче бачити свого чоловіка вдома, вона, зрештою, також потребує його, як і їхній піврічний син. Через недугу брата їм довелося відмінити свою весільну подорож до Чорногорії; у той час, коли вона лежала в пологовому будинку на збереженні, її чоловік був у Києві, у центрі дитячої онкогематології, де проходив лікування його брат.

– Серденько моє, я знаю, що мав би бути поруч з тобою і нашим малятком, але, розумієш, мама геть прибита горем, вона сама тут, у столиці, не дасть собі раду. Та й Олежик благає мене бути поруч. Він такий виснажений хіміотерапією, я не можу його залишити… – говорив Ігор по телефону.

Валерія усе розуміла. Або намагалася розуміти. Вона щиро раділа, коли Олежикові стало ліпше. У них з Ігорем саме народився Назарчик. В їхньому домі нарешті почав лунати сміх. Уся родина потрохи поверталася до нормального життя. І тут раптом – рецидив, Олегова хвороба загострилася! Знов обстеження, поїздки до Києва, збір коштів, пошук донорів… О Боже, за що повинна так страждати ця дитина… і її сім’я? Спочатку ця думка здалася Валерії блюзнірською, адже хіба її страждання можуть зрівнятися зі стражданнями хворого на рак хлопчика? Але вона поспішила себе виправдати. Що поганого, неприродного в тому, що вона у свої 20 років хоче жити спокійним сімейним життям, разом з чоловіком виховувати синочка, відпочивати, радіти життю? Чому вона повинна пожертвувати всіма своїми бажаннями і потребами, вона ж виходила заміж за Ігоря, а не за його сім’ю.

Ось сьогодні 2 роки, як вони одружилися, пів року їхньому Назарчикові, але його батечкові це байдуже, він навіть не зателефонував і не привітав з Києва. Авжеж, у нього важливіші справи. У нього постійно важливіші справи, ніж власна дружина і дитина. А тобі треба сидіти мовчки, щоб, бува, не подумали, що ти жорстока і цинічна, що ти смієш мати якісь свої бажання, тоді як молодший чоловіковий братик важко хворіє. А якщо він хворітиме роками, то що, прощай, молодість і щасливі подружні будні і свята? Валерія сама здивувалася своєму вибуху гніву, але чомусь не хотіла втамовувати його, усе її єство потребувало виговорити те, що накипіло на душі.

Набрала чоловіковий номер – поза межею досяжности. Зла і роздратована, прикрикнула на Назарчика, що, вперто не бажаючи спати, вередливо пхинькав. Малий від маминого крику розплакався ще дужче. Валерія і собі вибухнула плачем – від накопиченого роздратування, безрадісних буднів і самотности. Коли після дев’ятої вечора на мобільному висвітився телефон чоловіка, вона знову готова була вибухнути – плачем і докорами. Але Ігор випередив її.

– Сонечка мої, ви ще не спите? Як би я хотів бути поруч з вами в цей вечір! Адже нашій сім’ї – два роки, і нашому синочку – 6 місяців… Вірю, що скоро в нас все налагодиться. Олежика готують до пересадки кісткового мозку. Ми сьогодні каталися по Дніпрі – йому зараз так потрібні позитивні емоції. А мама за цей час відпочила. Вона також виснажена перебуванням у цій лікарні. Я хотів ще на завтра залишитися, але вона випровадила мене додому. «Їдь, бо Валерії самій з малям теж нелегко, хоч у неділю побудете разом». Я вже в потягу на Львів. Завтра раненько вже буду вдома. Везу вам тортик «Київський»! Алло, алло, ти мене чуєш, кохана? Ти… плачеш?

– Ні, ні, – витираючи сльози розкаяння, запевняла Валерія. – Ми тебе дуже чекаємо.

– На добраніч, серденько.

Тієї ночі Валерія довго не могла заснути. «Як добре, що я не встигла наговорити Ігореві чи його матері різних дурниць. Чому я була також жорстокою і егоїстичною у своїх думках?»

Сон уже закутував її у своє марево, як голосно заплакав Назарчик. Приклала його до грудей погодувати, а він увесь горить! Тремтячи усім тілом від хвилювання, знайшла термометр, поміряла температуру – 38 градусів! Так важко дихає, від грудей відмовляється, досі такого не було жодного разу… В очікуванні викликаної «Швидкої» не знаходила собі місця – а якщо це… рак, як в Олежика? Он скільки оголошень по телевізору про збір коштів для онкохворих малят… Здається, усе так і починається – температура, слабкість… О, Боже… Може, це така кара за її думки, за те, що її дратувала уся та метушня навколо хворого Олежика?

…Це не рак? – схвильовано видихнула, коли лікарка «Швидкої» уважно оглядала Назарчика.

Та усміхнулася: «Ох мені уже ці юні матусі… Ви в ротик синові дивилися? У нього ясна набрякли, зубки перші у вашого козака прорізаються. А решта усе гаразд…»

У Валерії наче важкий камінь упав із пліч. «Слава Богу, слава Богу!» – тільки повторювала, не зауважуючи здивованого лікарчиного погляду.

«Ніколи, ніколи не буду байдужою до чужої біди! – обіцяла собі, аж поки не заснула. – Не дай Бог колись опинитися на місці мами, в якої важко захворіла дитина!»

– Знаєш, що я зрозуміла за ці 2 дні? – спитала Валерія уранці чоловіка, нарізаючи «Київський» торт до кави. – Що ти в мене – найкращий! Тільки я не завжди вміла цінувати це…

Наступна

Різдвяна мелодія

Вона майже ніколи не святкувала свого дня народження того дня, коли, власне, народилася – 2 ... Читати далі

Попередня

Я так довго тебе шукала...

Треба ж таке – саме напередодні Нового року поламався блендер і вийшов з ладу електрочайник. ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *