Притчі ОБІД ІЗ БОГОМ
Жив один хлопчик, який хотів познайомитися з Богом. Він знав, що дорога туди, де живе Бог, далека, тому приготував свій наплічник з канапками та пляшечками з какао і молоком і вирушив у мандрівку.
Пройшовши три квартали, хлопчик зустрів стару жінку, яка сиділа в парку і спостерігала за голубами.
Хлопчик сів поруч із нею і розстібнув свій рюкзак. Він уже хотів ковтнути какао з молоком, коли помітив, що старенька була голодною, тому запропонував їй канапку. Подякувавши, жінка взяла її і посміхнулась хлопчику.
Посмішка жінки була такою милою, що малий захотів побачити її ще раз, тому запропонував їй какао з молоком.
І вона знову йому посміхнулась. Хлопчик був зачарований.
Так вони сиділи якийсь час, обідали і посміхалися одне одному, хоча не сказали ні слова. Коли стало темніти, хлопчик відчув утому і встав, щоб піти геть. Перш ніж ступити ще декілька кроків, він повернувся, підбіг до старенької і обійняв її. Вона подарувала йому ще ширшу посмішку.
Коли хлопчик відчинив двері свого будинку, його мати була здивована виразом радости на обличчі сина.
Вона спитала:
– Що ти сьогодні робив, що виглядаєш таким задоволеним?
Той відповів:
– Я обідав із Богом.
І, перш ніж мати встигла відповісти, він додав:
– А знаєш що? У неї найгарніша усмішка, яку я коли-небудь бачив!
А тим часом старенька, також сяючи від радости, і собі повернулася додому.
Її сусідка була вражена відблиском миру на її обличчі і спитала:
– Що ти сьогодні робила, що виглядаєш такою задоволеною?
Вона відповіла:
– Сьогодні в парку я їла канапки разом із Богом.
І, перш ніж сусідка встигла щось відповісти на це, вона додала:
– Ти знаєш, він набагато молодший, ніж я собі уявляла.
Невідомий Автор
| Можливо, люди навколо тебе не шукають Бога, але зможуть побачити Його в доброті, яку ти виявляєш.
Це може бути чужа тобі людина, хтось, із ким ти працюєш, твій родич або друг. Дозволь йому побачити Бога в тобі. Покажи Його любов у всьому, що ти робиш. |
ІНВЕНТАРИЗАЦІЯ
Того дня я побачив його не таким, як завжди. Його погляд, майже відсутній, був спрямований у далечінь. Зараз мені здається, що він, мабуть, передчував, що цей день був останнім у його житті.
Я підійшов до нього і сказав:
– Добридень, дідусю!
Тиша тривала. Я сів поруч із його кріслом, і після якоїсь таємничої миті мовчанки він вигукнув:
– Сьогодні день інвентаризації, синку!
– Інвентаризації? – спитав я здивовано.
– Так. Інвентаризації втрачених речей! – відповів він мені досить енергійно, але я не зрозумів: сумно це було чи радісно.
І він продовжив:
– У тому місці, звідки я прийшов, гори розтинають небо, як вічні велетенські чудовиська.
Мені завжди хотілось зійти на найвищу з них. Я так цього і не зробив, бо не мав ні часу, ні достатнього бажання, щоб подолати свою життєву інерцію. Пам’ятаю також Мару – дівчину, яку я таємно любив чотири роки; та ось одного дня вона поїхала з села, а я і не знав.
– Знаєш, що? – продовжує дідусь. – Якось я ледве не почав вивчати інженерну справу, та мої батьки не могли оплатити мені навчання. Крім того, робота в столярній майстерні мого батька не дозволяла мені подорожувати. Скільки справ не було завершено, скільки освідчень в коханні не було зроблено, скільки можливостей було втрачено!
Потім його погляд ще більше занурився в порожнечу, а на його очах виступили сльози. Він продовжив:
– За всі тридцять років, що я був одружений з Ритою, гадаю, всього чотири-п’ять разів сказав їй: «Я тебе кохаю».
Після короткої мовчанки він повернувся з подорожі своїми спогадами, поглянув мені в очі і сказав:
– Це інвентаризація втрачених речей, ревізія мого життя. Мені вона вже не знадобиться. А ось тобі вона може стати в пригоді. Даю тобі її в подарунок, щоб свою інвентаризацію ти міг зробити вчасно.
Потім його обличчя трохи посвітлішало, і він продовжив із запалом, майже весело:
– Знаєш, яке відкриття я зробив цими днями?
– Яке, дідусю?
Він помовчав декілька секунд і не відповів, а лише поставив мені нове запитання:
– Який найтяжчий гріх у житті людини?
Це питання мене також здивувало, і я невпевнено спробував відповісти:
– Ніколи не думав про це. Напевно, вбити іншу людину, ненавидіти ближнього і бажати йому зла. Можливо, мати погані думки?
Він заперечливо похитав головою у відповідь на мою хибну відповідь. Пильно глянув мені у вічі, наче бажаючи наголосити на важливості цього моменту, і поважним та впевненим тоном промовив:
– Найтяжчим гріхом у житті людини є гріх упущення. Найболючіше – це виявити всі втрачені можливості і не мати часу до них повернутися і виправити…
Наступного дня, після похорону дідуся, я повернувся додому рано, щоб терміново провести власну інвентаризацію втрачених речей.
Невідомий Автор
| У житті людини немає нічого сумнішого, ніж те, що наприкінці своїх днів, обернувшись назад, ми шкодуємо, що не були шляхетнішими, ніж могли бути.
Пора й тобі здійснити свою інвентаризацію і подякувати Богові за все, що Він тобі дав. Самовираження приносить велике задоволення, тому не бійся і намагайся не ігнорувати своїх прагнень… бо потім може бути занадто пізно… |
ДОПОМОГА В ДОЩОВУ НІЧ
Однієї ночі, об 11.30, чорношкіра американка поважного віку спинилася своїм авто на краю дороги до штату Алабама, намагаючись пережити сильну грозу.
Її автомобіль вийшов з ладу, і вона відчайдушно бажала, щоб хтось узяв її на буксир.
Промокла до нитки жінка вирішила зупинити авто, що якраз наближалося.
Молодий білошкірий хлопець зупинився, щоб їй допомогти, незважаючи на те, що в 60-і роки були великі міжрасові конфлікти. Юнак відвіз її в безпечне місце, допоміг отримати допомогу і викликав для неї таксі.
Жінці було страшенно незручно. Вона занотувала адресу молодого чоловіка, подякувала йому і поїхала додому. Минув тиждень, аж у двері хлопця подзвонили. На його подив, на його адресу поштою було доставлено телевізор із гігантським екраном. При посилці була особиста записка. У ній говорилось:
«Величезне спасибі Вам за те, що допомогли мені на дорозі тієї ночі. Дощ знищив не тільки мій одяг, але й мій душевний стан. А тоді з’явились Ви. Завдяки Вам мені вдалось дістатись додому, до мого вмираючого чоловіка, якого я встигла ще побачити живим.
Нехай Бог Вас благословить за те, що допомогли мені, й за те, що безкорисливо служите людям.
З найщирішими вітаннями. Пані де Нат Кінг Коул».
Невідомий Автор
ЗОВНІШНІСТЬ
Мозес Мендельсон, дідусь відомого німецького композитора, був далеко не красенем. Крім низької статури, його поставу псував гротескний горб.
Одного дня він відвідав гамбурзького купця, в якого була дуже вродлива донька на ім’я Фрумтьє.
Мозес шалено закохався в неї, але дівчину відштовхувала його потворна зовнішність.
Коли настав момент прощання, Мозес набрався сміливости і піднявся сходами до кімнати цієї красуні, щоб скористатися з останньої нагоди порозмовляти з нею.
Вона була такою гарною, але Мозеса дуже засмучувало, що дівчина не хотіла й поглянути на нього.
Після декількох спроб заговорити з нею, він несміливо спитав її:
– Ти віриш у те, що шлюби укладаються на небесах?
– Так, – відповіла вона, не відриваючи погляду від підлоги. – А ти?..
– Так, вірю, – відповів він. – Знаєш, на небесах, щоразу, коли народжується хлопчик, Бог повідомляє йому, з якою дівчинкою він відправиться на землю. Коли я народився, мені вказали на мою майбутню дружину. А потім Бог додав: «Але твоя дружина буде горбатою». Тоді я вигукнув: «Ох, Господи, жінка з горбом – це була б трагедія, віддай краще горб мені, а їй дозволь бути красунею»…
Тоді Фрумтьє підняла погляд, щоб поглянути в очі Мозеса, і в її очах немовби промайнув якийсь спогад.
Вона простягнула йому руку. Трохи згодом Фрумтьє стала його дружиною.
Невідомий Автор
| Які упередження бувають у нас щодо тих, хто є не таким, як ми, щодо неповносправних, людей з особливими потребами, тих, чия думка відрізняється від нашої, тих, хто живе не за нашими звичаями, до бідних, до імігрантів, до футбольної команди суперника, до людей інших релігій і так далі…
Правда в тому, що, якими б віруючими ми не були, якими б розумними себе не вважали, ніхто з нас насправді не знає, чого ми тут, і чому все відбувається саме так. Тому насолоджуймось життям, ділімося з іншими, єднаймося. Додаваймо замість того, щоб віднімати. Ми ж також є «інакшими» для інших людей. Ну ж бо… потіснімося трішки, бо на лавці життя є місце для всіх… |
