Притчі 
Далеко-далеко на Сході, в Арабії, жили колись три царі: Мельхіор, Каспар і Бальтасар. Та не тільки царями вони були, але й вельми вченими мудрецями, що вміли читати по зорях і з них провіщати майбутнє.
А саме в той час появилася на небі чудна косата зоря, – і з неї виворожили ті мудрі царі, що в Юдеї народилося Дитя, яке стане Месією, Спасителем світу. І ось порішили всі три вибратися з поклоном до Новонародженого.
А була в одного з цих царів, у Мельхіора, молода донечка – на ймення Леїля. Гарна вона була, як весняна квітка, здорова, але – німа. Не зроду. Коли їй ішов шостий рочок, налякалася пустельного лева, що вдерся під мури палацу і пронизливим ревом сіяв страх довкола. Тоді-то Леїля заніміла і стала сумна-пресумна. Бо в неї було багато думок і питань у голівці, багато почувань у серденьку, а не могла їх висловити. Зате вухо стало в неї дуже чутливе до всяких звуків. Вона годинами прислухалася до плюскоту водиці в палацових водограях, у щебетання пташок і шелестіння широколистих високих пальм у батьківських городах.
Щоб заспокоїти жадобу Леїлі до звуків, цар Мельхіор велів зробити для неї малу золотострунну арфу. І тепер Леїля проводила цілі дні, граючи на своїй арфі орлиним пером, як це робили в Арабії.
Коли вирішено, що всі три царі виберуться в дорогу до Юдеї, Леїля стала знаками просити батька, щоб і її взяв із собою.
– Хочу теж побачити Новонародженого, малого Царевича, – немов говорили її очі й рухи. – Хочу завезти Йому теж дарунок від себе.
Але ні цар Мельхіор, ні цариця-мати не згодилися на прохання доні. Казали: дорога далека, непевна для старих, а що й говорити про дитину!
Тоді Леїля принесла свою золотострунну арфу і, кладучи її між подорожні батькові клунки, давала зрозуміти, що хоче свою цінну забавку подарувати малому Дитяткові.
І вибралися три царі в дорогу, їхали на верблюдах із численною службою, а везли з собою багаті дари. Золоті прикраси, пахучі кадила арабські й цінне миро, олійки, бальзами. А ясна косата зоря ішла перед ними, показуючи дорогу.
Але царі не знали, де саме народився майбутній Месія, тому вирішили вступити раніш до Єрусалиму і в тамтешнього царя Ірода про все розпитати.
Ірод збентежився дуже, коли почув про якогось нового Царевича. Він же ладив на престіл по собі свого сина. Скликав Ірод учених у письмі і священиків та спитав їх, чи справді і де народився новий Цар.
А вчені духівники відповіли:
– Написано в книгах пророків: “І ти, Вифлеєме, не найгірше з міст, бо з тебе вийде князь – пастир народу, а ім’я його Ісус”.
Налякався Ірод цього віщування, покликав до себе потайки арабських мудреців і каже до них:
– Ідіть до Вифлеєму і розвідайте про Немовля, а повертаючи, вступіть знову до мене з вісткою, щоб я міг Йому поклонитися.
І подалися три царі в дорогу, а косата зоря вгорі стелила шлях перед ними. І весь час чекали мудреці, що побачать здалеку мури пишного палацу майбутнього володаря світу, коли це зоря-провідниця стала перед бідним вертепом.
Зупинилися три царі, злізли з верблюдів і з дарами увійшли в стайню. І побачили Дитятко, і Його Матір Марію, і старенького Йосифа, і вола, і осла, і дрібну пташню в щілинах покрівлі.
І впали мудреці на коліна перед Ісусом, і поклонилися Йому. Почули серцем, що хоч народжений у бідності, Царем світу стане колись. І зрозуміли теж у покорі, що їх дари – ніщо для Малого. Золота Йому не треба, бо Його царство не від світу цього, ні пахучих кадил, що ними поганські жерці обкурюють своїх мертвих ідолів, ні дорогих бальзамів.
І засумували три мудреці, що вони, хоч багаті володарі, не мають чим обдарувати оцю вбогу Дитину. Та ось пригадав собі цар Мельхіор, що в нього в клунках є ще дарунок Леїлі, єдина розрада його каліки-донечки, золотострунна мала арфа. І приніс її і поклав несміливо в яслах перед Дитятком. А Ісус ухопив її радісно в руки і доторкнувся до струн, і полилася музика, якої не чули ще в своїм житті царі-мудреці, хоч мали на своїх дворах неабияких музик і співаків. А серце царя Мельхіора стрепенулося передчуттям якогось великого щастя.
Коли мудреці поверталися вже додому, об’явився їм у сні янгол Божий і остеріг:
– Не вступайте до Ірода, бо він недобре задумує для Дитятка. Хоче вбити Його.
І поїхали мудреці іншою дорогою, а косата зоря стояла ще довго на небі, їм на втіху, а Іродові на тривогу.
Уже цар Мельхіор доїхав до своєї столиці та увійшов зі слугами на подвір’я палацу, коли це почув дзвінкий дитячий спів у садку:
- У яслах на сіні Дитя спочиває,
- А моя арфа Йому виграває.
– Леїля! Невже ж це вона співає? – дивувався цар, хоч давно вже, ще там у вертепі, було в нього дитинне передчуття чогось незвичайного, що стріне його дома.
– Так, це вона! – підтвердила цариця-мати.
І розповіла, що такої і такої днини, о такій і такій годині Леїля несподівано сплеснула в рученята і промовила: “Мамо, говорю!”
Тоді цар Мельхіор зміркував, що це сталося саме в той час, коли він вкладав золотострунну Леїлину арфу в руки Ісусові.
І припав до землі, поклонився в сторону Вифлеєму і закликав голосом великим:
– Насправді живий Бог там народився!
Автор: Константина Малицька
