Притчі 
Бабуся Зося писала неохоче та невпевнено, як другокласниця. Захищаючись від моїх дошкульних розпитувань, говорила, що закінчила «два шкільні коридори». Так я й не знаю, ходила бабуся до школи чи ні.
Вона була мовчазна й усміхнена, засмагла, із променями смішинок, що розбігалися від очей, і високим гладким чолом. Коли відпочивала, то сиділа на лаві і, мружачись на сонце, раділа. Раділа квітам у своєму садку, щебету онуків, сусідці, корові, яка, меланхолійно жуючи, завертала у двір.
Увечері бабуся розповідала нам казки. Вони ніколи не повторювались, як і писанки, що виходили з її рук. Різнобарвні, химерні візерунки чітко проступали на чорному тлі ночі. Засинаючи під них, я не ставила запитань, аби не зруйнувати історію. А на ранок бабуся їх уже не пам’ятала, і намарне було з’ясовувати подробиці. Залишалось загадкою, що сталося з величезною вівчаркою – охоронцем качат, куди подівся підхмарний чарівник і як оживити кукурудзяну ляльку. Та хоч питань зоставалося чимало, відповідей і казкових доріг було прокладено ще більше.
Перед тим як піти назовсім, бабуся знову почала розповідати. Лежала дрібненька, чиста на глибоких подушках під величезною периною. Перина грудневою кучугурою покривала ліжко й вигрівала всі зимові болячки.
Бабуся розповідала про свого тата Максима, мого прадіда. Говорила тихо-тихо. Згадувала, готувалася до зустрічі.
Писались вони – Лах. Лах – то шмата, стара ганчірка. Яке ж іще може бути прізвище в бідака з дванадцятьма дітьми, що мешкає в тісній курній хаті, де ввечері спати вкладаються на підлогу.
Життям Максима була праця. Часу було обмаль, а дітей – не злічити. Максим мав мрію: поставити нарешті нову світлу хату, щоб і дітям його дітей було де за столом сісти. Чоловіки-западенці вони такі: увесь світ обійдуть, а їхні діти солодке до молока матимуть. Тож прадід вирушив до Канади на заробітки.
Сім довгих років не було батька, тому наймолодша Зоська геть забула, який він. Лише великі брунатні руки пам’ятала. Але часом бігала на край села виглядати, чи не йдуть тато. Знала, як пізнати батька: він нестиме солодкі червоні півники – льодяники на патичках.
А коли тато повернулись, то Зося пам’ятає, як знімали його з бантини. Незрозумілі канадські гроші цигани поміняли батькові на нові, «пореформені» купюри.
Повний напірник грошей дістався потім малечі. Діти гралися тими папірцями в магазин: купували та продавали цукерки з камінців, пляцки з піску.
Гралися на горищі, а потім там ховався старий Янек. Після конфлікту в селі між поляками та українцями поляк-бджоляр сховався в глибокому рові. Максим по ночі привів його до себе й місяць переховував. Хто ж буде поляка в українця шукати. Як стало тихіше, зібрали йому на дорогу та відправили з Богом до Польщі. То недалеко: виїхали – ледь сіріло – на фурі з молоком, на дні якої тремтів пан Ян, обкладений домашніми сирами з перчиком та кмином. А як корів на вигін гнали, батько вже на базар набіл привіз.
Хоч, правду кажучи, був Максим на поляків сердитий: із одним таким утекла його старша донька.
Нової хати прадід так і не збудував, зате якось у присмерку біля церкви побачив мішок. Ледь не штовхнув. Та додивився, що то – людина. Бабця. Спала під тином, поклавши голову на клунок. Старенька розповіла, що діти її живуть бідно, малечі – повно. Тож вона вирішила піти з дому, щоб їм не заважати. Ходить від села до села, просить, ночує під церквами. Тоді, як помре, під церквою й поховають.
Людина не собака, тому Максим забрав знайду до себе: на один рот більше. Зося згадує, як старенька сиділа в них на лаві, перебирала квасолю й усміхалась. Вона нікому не дошкуляла і швидко згасала. Пішла на той світ легко: не прокинулась.
– Тому, – оповідає бабуся, – і тато з мамою легко й тихо з життя пішли, бо добро тій старенькій зробили.
Бабуся Зося лежала й не мала вже сили. Були святкові дні, тому вся родина з’їхалась додому: діти, онуки, правнуки. Дім дзвенів молодими голосами, стугонів від дитячих ніжок, відлунював сміх.
До бабусі заходили – вона всміхалась. А потім, по святі, як і хотіла, просто заснула.
