Притчі 
Павло Кишенька не пам’ятав, як він залишився з дідусем. Це сталося, коли йому було тільки три роки, і спогади тих часів чомусь стерлись у дитячій голівці, залишивши солодкий щем від слів «тато» й «мама».
Лише потім, через кілька років, він дізнався і про аварію, і про те, що тато з мамою дивляться на нього з хмарки, а коли йому ставатиме важко – завжди допомагатимуть. Усе те розповів йому дідусь Сашко, з яким Павлуша жив у невеличкій двокімнатній «хрущівці». Дідусь його вже доволі старенький (йому аж сорок три роки!), але вигляд має й досі непоганий, часто всміхається й залишає його, тільки коли відводить у садочок, аби самому бігти на роботу. Так і живуть вони удвох. Данька Христюк із його групи розповідав, що в нього є дві бабусі та два діда. Павло йому спочатку не дуже вірив, думав, що заливає Христюк, але потім серйозно, по-дорослому, переговорив із власним дідусем і все з’ясував.
Виявляється, дід Сашко з бабусею давно розлучився, вона десь поїхала, залишивши йому дочку, і до цього часу не з’являлася. Ходили чутки, що живе вона далеко, у самій Америці, але ті чутки нічим не підтверджувались, тому стовідсотково вірити їм було не варто. Дідова донька (Павлушева мама) вийшла заміж рано, у дев’ятнадцять. Чоловіка собі знайшла з якогось будинку, де діти живуть без батьків. Так він і називається – дитячий! Ось таким чином і виявився в Кишеньки лише один дідусь. Але Павлуша на те не дуже зважав. Вони з дідом і до зоопарку разом ходили (ще й звірів горішками та сухариками годували), на риболовлю їздили (там Павлуша о-о-ось такого карася спіймав!), на санчатах із гірки каталися – і дід у снігу так смішно обкачався, що нагадував великого сніговика. Із дідом можна дивитись мультики, він уміє робити смачні млинці та кумедно співає в душі, коли миється!
А ще Павлуша любив увечері примоститися під дідовим боком, накритися ковдрою, натягнувши її майже на очі, та слухати його оповідки. А розповідати дідусь Сашко вмів! Завдяки його розповідям хлопчик міг легко стати героєм казки чи страшної історії, відчути себе мандрівником або чарівником зі спеціальною паличкою.
Якось наснився Павликові сон, ніби виходить він зі свого будинку на вулицю, а місто геть порожнє! Просто ні людиночки! І крамниці стоять відчинені, і вітер шарудить верхівками дерев, іноді коти шмигають по смітниках, а людей ніде немає! Став тоді Павлуша посеред дороги й голосно заплакав. Від того плачу і прокинувся, зліз зі свого ліжечка й почимчикував до дідового, легенько сіпнув дідуся за вухо. Той щось промугикав спочатку, але потім різко розплющив очі, угледів онука, усівся, опустивши ноги на підлогу, і міцно притиснув дитя до себе, слухаючи, як стукотить його сердечко.
– А ти не помреш? – тихо спитав Павлуша, обіймаючи діда за шию.
Зараз це запитання цікавило його понад усе! Наляканий сном, він найбільше боявся залишитись один!
– Що це нам у голівку прийшло? – трохи відсторонився дід. – Не бійся, – погладив хлопчика по м’якому волоссю, – я з роками тільки молодшатиму, – усміхнувся в тьмяному світлі електронного годинника. – Ось дивись! Тобі зараз майже п’ять років, а мені трохи більше сорока. Я старший від тебе аж у вісім разів! Коли тобі буде тридцять, мені стане шістдесят із хвостиком, а це тільки в півтора разу більше. Розумієш? – узяв Павлушу за плечі дідусь, пильно поглянув на нього.
– О-о! – похитав головою хлопчик Павлик. – Тридцять – це вже зовсім старенький!
– Іди сюди, старенький ти мій! – засміявся дідусь і відкинув ковдру, даючи місце Павлуші. – Давай, залазь, а то скоро в садочок збиратися, а ми тут філософію розводимо!
Кишенька слово «філософія» не зрозумів, але слухняно вмостився поруч і за хвилину вже сопів носиком, навіть не відчуваючи на собі уважного дідового погляду…
Павлуша не зрозумів, що сталося. Дідусь чомусь перестав ходити на роботу. Але це було добре! Дід його й у садочок не водив! Тільки іноді! А погано було те, що дідусь чомусь посмутнів. Увесь час не з ним, Павлушею, грався, а якісь газети читав, дзвонив кудись, про якусь роботу говорив. Потім зрідка залишав його із сусідкою, тіткою Танею, зникав на кілька годин, а повертався звідти ще похмурішим. І співати в душі перестав!
Усе було якось не так, а в Павлуші наближався день народження! Хлопчик іще кілька місяців тому запитав у діда, на який день припадає свято, і щовечора перед сном обводив кружечком у календарику поточну дату, відраховуючи дні.
Саме вчора всі цифри закінчились, тож зранку він прокинувся в очікуванні подарунків і гарному настрої. Позавчора Вітька Петрук нову іграшку в садочок приносив. Йому батьки з-за кордону привезли. Такий іграшковий папуга, як справжній! Йому щось скажеш, а він повторює смішним голосом. Усі так реготали! Чомусь Кишенька був упевнений, що отримає на день народження саме таку пташку.
– З днем народження, онучку! – почув шепіт Павлик.
Дідусь видихнув тепле повітря прямо йому у вухо. Павлуша відчув, як по тілу зашаруділи-залоскотали своїми лапками мурашки, розсміявся від того й розплющив очі в очікуванні. Дідусь сидів поруч, тримаючи в руках якусь коробочку.
– Ой! Папуга, що говорить! – аж підскочив з ліжка Павлуша.
Він вихопив із рук діда подарунок, рвучко відкрив коробочку й розчаровано опустив руки. Ні, коробочка була гарна. Металева, з дивовижним малюнком на кришечці, чомусь із запахом чаю з лимоном, але в ній, крім однієї цукерки (його улюбленого «Червоного маку»), нічого не було! Павлик усівся на ліжко й тихо захлипав. Це ж зовсім не те, на що він чекав!
– Не плач, Павлушо, – легенько обійняв його за плечі дід. – Це чарівна коробочка.
– Справді? – недовірливо поглянув на дідуся Павлик. – І що в ній чарівного? – ще раз оглянув подарунок зі всіх боків, намагаючись знайти ознаки якоїсь магії.
– От дивись! – узяв дідусь коробочку в руки. – Кожного ранку, коли ти її відкриватимеш, тут лежатиме цукерка.
– Кожного-кожнісінького? – підняв на діда ще мокрі очі Павлуша.
– Обіцяю! – підняв руку, схрестивши пальці, дід, підтверджуючи цим достовірність сказаного.
Павлуша ще раз недовірливо подивився на дідуся Сашка, забрав у нього свій подарунок, дістав цукерку, обережно її розгорнув і насторожено відкусив невеличкий шматочок.
– А вона дійсно якась не така! – прошепотів.
Цукерка здавалася неймовірно смачною! Таких смачнючих він ще точно ніколи не куштував!
– От бачиш! – ураз дідусь став дуже серйозним. – Від таких цукерок і мізки ліпше працюватимуть, – дав легенького щиглика Павлові.
Хлопчик задумливо погладив забите місце й відкусив ще шматочок, насолоджуючись невідомим до того чарівним смаком.
Із того дня кожного ранку Павлуша, скочивши з ліжка, насамперед перевіряв, чи є в чарівній коробочці чергова цукерка, пересвідчувався, що вона на місці, ішов снідати, ховаючи «Червоний мак» до кишені штанів. У садочку до нього шикувалась ціла черга дітей, які бажали хоча б лизнути справжню магічну цукерку…
…Павло Кишенька прокинувся рано. За вікном ледь сіріло, будинок ще спав. Сюди, у цей будинок, його родина переїхала тільки тиждень тому. Після «хрущівки» тут було незвично тихо, а ще можна було грати у футбол – стільки вільного місця! Павло розплющив очі, побачив на стіні та на підлозі кольорові повітряні кульки, великий різнобарвний плакат «Вітаємо!!!», усміхнувся і, повернувшись на бік, ніжно чмокнув у щоку дружину, яка спала поруч, згорнувшись калачиком.
– З ювілеєм, Павлушо! – пробурмотіла вона в напівсні, смішно зморщивши носа.
– Дякую! – ще раз чмокнув її Павло. «А колись тридцять здавалося мені кінцем життя…» – засміявся сам до себе.
Увечері родина Кишеньок дружно зібралася за накритим столом. Один за одним підтягувалися друзі. Двоє синів уже дорослого Павлуші тихцем тягали з тарілок ковбасу, не дочекавшись, доки гості нарешті всядуться на свої місця. Іменинник отримував подарунки, складаючи на столик пакунки з новомодними гаджетами та коробки з цукерками.
Останнім до Павла підійшов дідусь Сашко. Дід, сивий як лунь, спирався на ціпок і чомусь лукаво всміхався, молодо поблискуючи очима з-під поріділих брів. Він дотягнувся до внукової щоки з вітальним поцілунком і простягнув Павлові невеличкий пакетик. Чоловік, забувши про інші подарунки, миттю розірвав кольоровий папір. Усередині лежала знайома з дитинства, трохи призабута металева коробочка! Павло швидко відкрив кришку й підняв на діда щасливі та чомусь вологі очі. Він дістав із коробочки цукерку «Червоний мак», не зважаючи на здивовані погляди гостей, розмотав її, відкусив невеликий шматочок і, на мить примружившись від задоволення, міцно обійняв дідуся, відчуваючи в цей момент себе п’ятирічним малюком! Чари тривали!
