Притчі 
Металеві двері зі скрипом відчинилися. До під’їзду зайшли двоє чоловіків і почали підійматися сходами. Вищий на зріст ішов першим. Із кишені свого пісочного плаща він дістав в’язку ключів.
– Ти що, викрав ключа від її квартири? – тихо прошипів нижчий зростом.
– Ну не лізти ж через вікно, – відповів той, що йшов першим.
– Дійсно. Усі ввічливі люди заходять крізь двері. Чому ти мені раніше не сказав, що її немає вдома?
– Іване, якби вона була вдома, я б тобі не телефонував. Це ж сюрприз… І припини шепотіти. Ми не робимо нічого протизаконного.
– Точно. Цікаво, вона вже помітила, що ти поцупив ключа?
– Ні.
– Чому ти в цьому так упевнений? – запитав Іван.
– Бо я зробив для неї дублікат.
– А від моєї квартири в тебе теж є ключ? – поцікавився Іван і додав: – Славо, якщо ти ключний майстер, це не означає, що можна таке от виробляти. Я вже шкодую, що погодився на цю авантюру, – знову прошепотів Іван та поставив на підлогу пакети, набиті продуктами.
За кілька годин до цього.
Іван ледве прокинувся. Руками відкрив повіки і примусив себе встати. «Треба завершувати з цими вечірніми змінами», – пробурмотів чоловік і босоніж рушив на кухню. Налив у склянку води та взяв зі столу телефон. На екрані висвітилося шість пропущених дзвінків. Апарат задзвонив усьоме.
– Алло, – сухим голосом промовив чоловік і подивився на прозору рідину, що виблискувала в циліндричній формі.
– Іване, ти що, ще спиш?
– Ага. Стоячи… на кухні…
– М-м-м, як мало я про тебе знаю, – на іншому кінці дроту на мить запанувала тиша, а потім пролунало: – Я хочу сьогодні освідчитися Лілі. Мені потрібна твоя кулінарна допомога.
Іван важко видихнув:
– Славо, май совість. Я щойно після зміни. Не можна це якось перенести?
– Так мені не вже… – Івану відлягло. – Я через годину за тобою заїду.
– Що? Славо, мені почулося чи ти сказав через годину?!
– Тобі все добре почулося, – у трубці полинули короткі гудки.
* * *
Сіра автівка швидко виїжджала з двору, високо розбризкуючи каламутні краплі недавно налитих калюж.
– Куди їдемо? – запитав Іван.
– На ринок, звісно. Ти ж не можеш готувати свої шедеври з повітря, – Слава активно крутив кермо й перемикав передачі.
– Ти не думай, що я робитиму твою роботу. Я шеф-кухар. Я керую та вказую!
– Ей, а як же наша дружба?
Автівка зупинилася на перехресті.
– Ну от, а кажеш про дружбу. Я й не думав із тебе брати гроші.
Світлофор засвітився зеленим. Слава та Іван синхронно поглянули праворуч. Порожньо. Автівка зірвалася з місця.
– Відкрий відділ для рукавиць, – звернувся Слава.
– О-о-о, це воно? – Іван вийняв маленьку темно-синю велюрову коробочку.
– І як? – Слава на мить відірвав погляд від дороги.
– Я згоден, – промовив Іван і залився сміхом.
– Що? – спочатку не второпав Слава, а тоді й собі розсміявся.
Автівка різко загальмувала біля продуктового ринку.
– Виходимо, – промовив Слава. Іван поспіхом поклав велюрову коробочку до кишені свого піджака. За мить чоловіки влилися в потік покупців, обговорюючи список покупок.
Через кілька годин.
Лискучий довгастий ключ, наче шпага, простромив дверний замок квартири номер п’ять.
– А якщо сусіди побачать? – не вгавав Іван.
Слава розчинив двері та швидко ввіпхнув друга з усіма пакетами до помешкання. Швидко ввійшов сам і замкнув двері.
– Тобі який? – Слава подав на вибір два фартухи, які знайшов на кухні.
Іван оцінююче подивився й усміхнувся:
– Опа, мені сто відсотків ось цей – із хмаринками.
– Я так і знав, – і Слава надягнув той, що залишився.
– Які в тебе класні полуниці, – залюбувався Іван, дивлячись на фартух друга.
За кілька хвилин на плиті весело парувала вода в каструлях. Чоловіки завзято сікли цибулю і крадькома один від одного витирали сльози.
– І як тобі це подобається? – Іван хвацьким жестом відправив цибулю в одну з каструль.
– Тобто на кухні? – Слава все ніяк не міг до кінця впоратися з цибулинкою.
– М-г… – кивнув Іван, сиплючи в іншу каструлю якісь таємничі спеції.
– Ну, мені на себе соромно дивитися.
– Чому? – Іван уже промивав м’ясо.
– Ну… бо я навіть цибулю нормально порізати не можу, – Слава врешті перейшов до моркви.
– Тобто тобі не подобається, бо ти не вмієш?
– Ну, щось таке, – мовив Слава, вишкрябуючи з перчинки зернятка.
– Учитися ніколи не пізно. Та й Лілі часом треба буде допомогти. Чи ти кухонний шовініст?
– Не знаю. Саме зараз пробую сформувати власний погляд на це, – Слава врешті впорався з перцем.
Тим часом на сковорідці вже шкварчали стейки. Легким рухом Іван підкинув шматок у повітря. М’ясо приземлилося на непідсмажений бік.
– Узагалі, – Іван вирішив просвітити друга, – у різні історичні періоди було різне ставлення до кухні, до ролі жінки й чоловіка в ній. Звісно, це ставлення залежить від культури та історії. Але тепер такий час, що все може стати корисним. – Чоловік перевернув наступний шматок м’яса. – Не важливо, хто готує, важливо, щоби це було зроблено з любов’ю.
– З любов’ю, – повторив Слава й заходився чистити часник.
– Коли чоловік готує на ток-шоу – це ж класно! – Іван поглянув на годинник. – Чи коли ми дивимося культурологічну програму про Францію, наприклад. Там чоловік у такому фартушку, як у тебе, Славо, однією рукою смажить стейки, іншою доливає в келих вина, а третьою кришить салат. Більшість жінок, Славо, скаже йому: «Який молодець».
– Не знаю, навіщо ти мені це розповідаєш, Іване, але нагадав мені про студентські роки. – Слава врешті перейшов до помідорів. – Так от: «В Узбекистане каждый мужчина должен уметь готовить», – якось казав мені одногрупник Сергій. Я прийшов до нього в гості на плов. А тоді він розказав про свого земляка, який мало не спалив півбудинку, коли вперше в житті намагався посмажити млинці.
– Завжди бувають винятки, – відреагував Іван, готуючи еспресо для тірамісу та поглядаючи на листочки свіжої салати. – До речі, а як ти жив у студентські роки, якщо так і не навчився готувати?
– Так я ж не жив у гуртожитку, – Славко взявся відкривати банку горошку. – А ще в мене був друг Ендрюс, із Литви. У цьому питанні він був демократичніший: «І can prepare a salad, but if someone wants to cook something for me, I’m open to it and will be very happy»[1]. – Відкрити горошок Славкові вдалося найкраще.
– Нікого тобі не нагадує? – Іван укинув рис до великої каструлі.
Слава вдав, що не почув, і продовжив розповідати:
– Натомість, найцікавіший випадок із місцем чоловіка на кухні трапився з моїм знайомим з Азербайджану. «Ми только мясо готовим, это по-мужски. А вообще, ты никому не говори, что я готовить учусь, а то меня ребята засмеют», – Слава подивився на Івана.
– Для кавказця головне – мати великий ніж. Уміння готувати необов’язкове. Обов’язкове – вміння здобути щось для готування. – Іван врешті взяв приготовані Славком компоненти та відрядив їх до каструлі, в якій мав бути суп мінестроне.
– О, та ти ще й спеціаліст із культурології.
– Між іншим, Славо, дедалі більше й більше українських чоловіків приходять до мене на курси. І що приємно: кожен хоче бути для своєї жінки найкращим.
* * *
О вісімнадцятій десять Слава запалив свічку й поставив її в центрі столу.
– Ідеально, – промовив чоловік.
– Ну, я тоді піду, друже. Чим зміг, тим тобі допоміг, – Іван витер руки, ще раз окинув оком професіонала стіл, накритий для романтичної вечері, та пішов у коридор.
Слава стояв і дивився, як його друг взувається. Почувся ляскіт: у дверному замку повернувся ключ. Очі обох чоловіків стали схожими на гривневі монети.
– У шафу! — зметикував Славко та почав заштовхувати друга в одне з відділень шафи-купе.
Іван не встиг узути правого черевика, узяв його та поліз до шафи. Слава швидко зачинив двері. Іван їх розчинив: «Обручка, обручка ж у мене», – прошипів кухар. Слава знову зачинив двері. Коли ж до нього дійшов сенс останньої фрази, потрібно було всміхатися: Ліля ввійшла у квартиру й… уклякла, побачивши в коридорі Славка у фартушку.
– Ти вийдеш за мене? – промовив Славко.
Із шафи висунулася рука із синьою велюровою коробочкою…
[1] «Я можу приготувати салат, але, якщо хтось захоче щось для мене приготувати, я буду дуже щасливий і залюбки прийму це» (англ.).
