Притчі 
Уклавши дитину до візочка, ми з чоловіком уже готові були рушати, але в цей момент із під’їзду вийшла сусідка з собакою. Жінка, треба зізнатися, не дуже приємна. Уже давно пенсійного віку, фарбована в невизначений колір, із намальованими бровами-хатками та яскраво-червоними губами. Вічно проклинає свого тер’єра Каратика й незадоволена усім на світі.
Із виразом обличчя, який не віщував нічого доброго, вона швидко підійшла до нас.
– Вас можна привітати? Хлопчик? Дівчинка?
– Син.
– А-а-а, – проспівала вона багатозначно та несподівано запитала: – А скільки вам років?
– А що?
– Я б у вашому віці не ризикнула! – відрізала сусідка й одразу помчала за собакою, який давно її кудись тягнув.
Багато хто не ризикнув би. Кому хочеться повторювати все з початку: животи – зуби – безсонні ночі – турботи. Ламати свій усталений, більш-менш налагоджений побут. Ловити на собі надто уважні погляди. Знову бути викресленою з активного життя. Хвилюватися про те, а що далі – через рік-півтора.
Я теж, напевне, не ризикнула, якби… Якби не старалася довіряти Богові. У всьому. І в тому, коли й за яких обставин мають з’являтися діти…
…Стандартна процедура ставання на облік через вагітність нарешті підходила до своєї завершальної стадії.
– Ось, обов’язково зробіть ще ці аналізи, – простягнула мені чергове направлення лікарка.
– А їх навіщо?
– Ну як? Ви ж у групі ризику. Як раптом щось…
– Що «щось»?
– Щоби знати, вчасно вжити заходів…
– Яких?
– Ну, лікування призначити або перервати вагітність.
– Я не робитиму ці аналізи й вагітність також не перериватиму. До побачення, – ледь стримуючись, сказала я й вийшла з кабінету.
– Що ви собі думаєте! – лікар нервував, знову подивився на моє направлення і знімок УЗД головного мозку дитинки, де загрозливо чорніли дві крапки. – Чому не прийшли раніше?
– Я прийшла, щойно мені сказали зробити контрольне УЗД.
– На такому терміні, як раптом щось, уже не можна робити аборт!
– І не треба. Просто зробіть мені УЗД, – якомога спокійніше вимовила я.
* * *
– А ось і ваш богатир, – простягаючи мені малюка, сказала акушерка, – здоровенький, гарненький!
– Привіт, синочку! – я обережно обійняла дитину. – Усе нормально, Людмило?
– Так, дякуйте Богові за чудо, яке Він створив. У вас на пуповині вузол був, але все обійшлося.
Акушерка Людмила не знала, скільки чудес уже сотворив Господь для цього малюка…
Я рада, що Бог змусив мене ризикнути. Відчути ще раз найнезбагненніше чудо – народження нового життя. Побачити цю неповторну усмішку на обличчі сонного малюка, коли до нього приходять ангели. Згадати радість від його першої знахідки «о! в мене є ручки!», першого «мам!», першого кроку, першого зубчика…
Уже пізно. У кімнаті тихо. Усі мирно сплять. Скоро малюк прокинеться їсти. А поки в мене є ще трохи часу подумати, наприклад, про те, чим вимірюється щастя. Метрами, літрами, унціями, пікселями? Моє, мабуть, вимірюється кілограмами. Зараз воно, синьооке, біляве, важить десять кілограмів, і йому сім місяців. І це щастя в мене, молодої немолодої мами, вже п’яте…
