Притчі 
– Використаємо теорему про похідну оберненої функції…
Варвара Дмитрівна метушиться біля дошки, аж пасмо сивуватого волосся на голові вибилося з-під шпильки.
Але голос учительки добивається до мене лиш зрідка, уривчасто, мовби з далекої далечі.
– Із цієї теореми випливає, що логарифмічна функція диференційована в кожній точці в області визначення…
Я не бачу, чи функція справді диференційована в кожній точці – я бачу перед собою Раду, Радиславу, чую її голос, відчуваю в долоні її руку – теплу, ніжну, ласкаву.
Не знаю, де й узялась у мене така сміливість, але вчора я – мов головою в ополонку – узявся провести Радиславу додому. Точніше, на квартиру, до Карменних.
Ми брьохали вузькою, темною вуличкою, порослою обабіч кущами дерези і кленчуками, пильно вдивлялись під ноги, щоби не послизнутися чи не вскочити в калюжу.
– Якби знала, що тут стільки багнюки… – Рада схопилася рукою за лату, зупинилася, щоби перепочити. – Якби я про це знала – ніколи не поїхала б у ваше село на роботу. Казали: «І автобус туди ходить». Ходити ходить, а в селі що робиться!
– Як це так – не поїхала б? Вас же направляють. – «Багнюку» пропускаю мимо вух: що тут скажеш, коли правда – як не має чоловік добрих чобіт – хоч пропадай на наших дорогах.
– Направляти направляють, але й направлення могла таке взяти, що в місті лишилася б.
– Як це?
– Моя тітка працює в міській лікарні. Хотіла до себе взяти.
– І що ж?
– Подружку мою направляли у ваше село. А я не хотіла відпускати її саму. Три роки разом училися, в одній кімнаті жили…
– Де ж тепер подружка?
– Подружка… Вона вже заміжня, відпрацювала місяць і поїхала додому – в декретну відпустку.
Далі йдемо мовчки. Не знаю, про що Радислава думає, а я про неї.
– Та нічого, і тут живуть люди, – несподівано бадьоро озивається вона. – Гадаю, що і я не пропаду.
Знову змовчую. Не тому, що не маю що сказати. Навпаки, мені не раз доводилось чути всяке про нашу глушину. Якась мамина доця чкурнула б звідсіля – і сліду не лишилося б. Та ще коли тітка в міській лікарні… А от Радислава!..
– Максимчук! Я кому кажу! Максимчук!
Зриваюся з парти, очманіло витріщаюсь на Варвару Дмитрівну.
– Ти слухаєш, що я пояснюю, чи думаєш про химині кури?
– Слухаю, чом би не слухати, – запевняю.
Варвара Дмитрівна поправляє свою невигадливу зачіску, але висмикнутого з вузлика пасемця не дістає – воно так і звисає віхтиком. Зате на щоці залишається слід від пальця – біла крейдяна цяточка. Я одвертаюся, щоби заховати усмішку.
– Ти глянь, йому робиш зауваження, а він ще й сміється! – спалахує гнівом Варвара Дмитрівна. – Сідай! І вся увага на дошку!
Вона знову береться за крейду:
– Похідна функції логарифма ікса в точці ікс нульовий дорівнює…
…Ми з Радиславою дійшли аж до хвіртки.
– Дякую, що провів, – сказала вона. – До побачення.
І подала руку. Я дивився на Радиславу, на її руку і не міг ворухнутися. Чи мені не подавали руки ніколи? Подавали. Але тільки хлопці, чоловіки. Дівчата ж верещать, рвуться не знати куди й від кого, хоч ніхто їх не тримає. А тут…
Я обережно взяв її руку – теплу, ніжну, ласкаву. Рада злегка потисла мої пальці, повернулась і пішла.
– Максимчук! Урешті-решт, у мене терпець увірветься! Попереду серйозний екзамен! Десятикласники! Випускники!..
Обличчя Варвари Дмитрівни почервоніло, крейда на щоці стала помітнішою.
– А тепер, Максимчук, повтори теорему.
З усіх боків зашепотіли, на парті переді мною з’явився підручник.
– Ти повториш чи ні?
– Ні.
– Сідай! «Двійка»!
