Притчі 
Усе почалося з того, що завідувач нашого сільського Будинку культури – а простіше клубу – Іван Травко зібрав нас, із десяток хлопців та дівчат, у невеликій прохолодній кімнатці. Ми посідали довкола столу із розсипаними стосами журналів і брошур для художньої самодіяльності. В одному кутку, під стіною, жовтіли труби духового оркестру, в іншому надув щоки барабан, а з шафи широким розтрубом звисав бас, наче велетенським вухом дослухався до нашої розмови.
Травко збуджено совався на стільці, широко всміхався, сяючи золотими зубами. Наше завдання він пояснив так: підготувати концерт. Деякі пісні та вірші він підібрав сам, а тим часом пригадуймо і шукаймо іще, може, новіші й цікавіші.
– І ще одне, – обвів Іван усіх довгим поглядом, не перестаючи усміхатись. – Нам треба вибрати… як-то їх?.. Кон-феран-сьє, о! Одне слово, ведучих. Дівчину і хлопця… Ну, ведуча в нас є. Це Рада. Радислава. Ось вона перед вами, якщо хтось іще не знає. Медсестра нашої лікарні…
Ми звернули свої погляди на дівчину, що сиділа з нами. Вона ледь-ледь почервоніла, доторком руки поправила хвильку золотавого волосся, що спадало на чоло з-під рожевого мохерового берета.
Уперше я побачив її ще влітку. Стояли ми з хлопцями у вестибюлі клубу, аж тут пройшла повз нас білявка. «Добрий вечір», – і до гурту дівочого. Медсестра, кажуть хлопці, знову прислали з училища. У Карменних на квартирі живе.
«Ет, медсестра, то хай собі медсестра, – подумав тоді я. – Хіба вона перша така в селі чи остання? Мені до неї байдуже».
– А нашим другим кон-феран-сьє… – Іван боявся затнутися на цьому слові й вимовляв його повільно, ніби іронічно, із насмішкою.
– Думаю, що другим ведучим буде Андрій Максимчук. Він у нас хлопець високий, показний, так що якраз буде Радиславі до пари…
Тепер усі повернулися до мене, мовби оцінюючи. Ніби й не бачили мене ніколи! Інша справа – ота чужа дівчина…
Наші очі – Радиславині й мої – зустрілися. У неї вони були голубі, сяйливі. Я ледве-ледве витримав їхній погляд.
* * *
– Ти ж знаєш, Радо, є така течія – Гольфстрім…
Мені не видно її обличчя – його затуляє хвилька золотистого волосся, що вибилася з-під рожевого берета. Радислава обережно ступає грузькою дорогою. Іноді її нога потрапляє на слизьке, і тоді вона міцніше стискає мій лікоть.
-…Якщо замислитись, то ця течія – Гольфстрім – просто дивовижне явище, – кажу голосніше: вітер поривами налітає з городів на кленчуки попід дорогою, шумить рештками листя, тріпоче Радине волосся, відносить убік мій голос. – У холодні краї, вкриті кригою, ця течія приносить тепло, приносить життя!..
Із-за причілка хати баби Юстини вітер – холодний, пронизливий – дме просто в наші обличчя. Ми низько хилимо голови, Рада поправляє косинку на шиї, затуляється коміром плаща.
Я теж підсмикую свого шарфика трохи вище, до підборіддя.
– Застебни ґудзика, – через мерзлякувато підняте плече Рада кидає на мене короткий позирк.
– Ні, – заперечливо кручу головою.
– Упертий, – докоряє вона.
– Умгу, – усміхаюся в темряву й розправляю плечі, наче й не дошкуляє мені вітрисько з бабиного городу.
За ґудзика того, що вгорі, під шиєю, Рада не вперше каже. Та я навіть не думаю застебнути куртку. Хто ж це із хлопців ходить, закушпелившись наглухо? Ні, форми парубоцької не зречусь нізащо.
– Зараз, коли я думаю про Гольфстрім…
– Послухай, великий географе, – зненацька перебиває мене Рада, – а чому це ти одержуєш «двійки»?
Я аж послизнувся від несподіванки. Звідки вона знає?
– Та-а… чого в житті не трапляється, – хочу звести все на жарт. А сам здогадуюсь: Оля Пташник сказала. А тій – мама, Варвара Дмитрівна. Ха, поскаржилась дочці!
– Трапляється чи не трапляється, а ти знай: з двієчниками я не дружу.
– Розумієш, Радо, Варвара наша така…
– Не виправдовуйся. А ще раз повториться – тоді…
– Що ж тоді?
– Більше не проводжатимеш мене – ось і все.
Мені вже не до сміху.
– Коли виправиш «двійку»?
– Алгебра в четвер…
– Ось і виправиш у четвер.
– Це ж завтра стільки сидіти над тими теоремами…
– А як же ти думав! І взагалі, щоби таких історій більше на траплялося. Отак-то, мій десятикласнику. Гаразд?
– Умгу, – киваю головою. Хочу вдати із себе ображеного за такий категоричний наказ, але оте «мій (!) десятикласнику» з її вуст ураз гарячою хвилею заповнює мої груди.
І я таки вивчу ті кляті теореми – що їх там учити!
Аж самому дивно: теореми вчу залюбки, на сцені почуваюся – ніби й виріс на ній… Просто сам себе не впізнаю!
– Ось ми й прийшли, – зупиняється Рада коло воріт.
– Радо… – обережно стискаю її руку у своїх.
– Пізно вже… До побачення. Не забудь: репетиція в четвер. І «двійку»…
– Я пам’ятаю.
– Іди…
