Притчі 
Сонце поволі котиться за високу чорну браму, люди в білому метушаться, хто сміється, а хто сумує стиха. Сьогодні День Святого Валентина, 14 лютого, свято шоколаду й любові.
Молода білявка з білосніжним, навіть блідим, лицем, зачесаним волоссям у кінський хвіст і трохи кирпатим носиком сидить на краєчку лікарняного ліжка. (Це одна з тих, хто сумує, дивлячись у вікно.) Так уже сталося, що важка застуда охопила дівчину в самий розпал свята. Сонце вже майже сховалося за брамою приміської елітної лікарні №321, а Марія схилила голову й ворушить губами – певно, щось нашіптує. Якщо добре придивитися, можна помітити блакитні зернятка розарію в її руках. Вона молиться. Невідомо, про що просила вона в той момент, але точно в Того, Хто вислухає, Хто сьогодні разом із нею. Тільки шоколаду не може спустити з неба.
Марія звикла до цієї традиції ще з дитинства, коли старший брат дарував целофановий мішечок, перев’язаний барвистою стрічкою, і бажав багато-багато світлої любові в серці. Там було безліч різноманітних цукерок, без обгорток, але з горішками та родзинками. Згодом цей звичай наслідував Андре, хлопець з італійської набережної, з яким пов’язано вже більше трьох років життя. Чули, що любов живе три роки, та обоє надто вперті, щоби вірити. Ось святкуватимуть ювілей за ювілеєм, дякуватимуть Богу й стиха сміятимуться з книжки Бегбедера.
Сьогодні їхнє третє святкування Дня закоханих. Воно було б обов’язково теплим і затишним, як завжди, якби Марія не потрапила до лікарні, а коханий не поїхав у відрядження. Здавалося б, нічого страшного, однак люди завжди сумують і лякаються змін у традиціях. Це вносить у життя певну незахищеність, хиткість, руйнує рівновагу. І зараз, як маленька дівчинка, тримаючи в руках символ віри – мостик між небом, – плаче, що не засне.
Сонце вже повністю сховалося за браму лікарні, турботлива медсестра розстелила ліжко, а до нового дня залишалося лише півгодини. «Сьогодні не так, як завжди», – майнуло десь усередині. Раптом пронизлива мелодія мобільного телефону розрізала тишу на тисячі барвистих стрічок. Серце затріпотіло швидше. «Привіт, Маріє. Я вітаю тебе і люблю. Сідаю на потяг додому. Нехай янгол охороняє твій сон. А ще я маю для тебе подарунок». Андре мав дивну звичку – випалювати найважливіше дуже швидко, не даючи вставити жодного слова. Ось і тепер. Але від голосу та майже відновлення порядку, як завжди, по тілу розлилася ніжність.
У двері постукали:
– Пані, вам передали ось цей мішечок. За ароматом там шоколад.
