Притчі 
У мене був дідусь, точніше, він і зараз є, але вже з небес наглядає за мною. Він був звичайним сільським чоловіком, який усе життя трудився на землі й дивувався, коли люди не сіяли, не орали, не садили, не обробляли землі. Для нього це було ну дуже дивно. Говорив, бувало: «Як ото ті нероби живуть? А що вони їдять, якщо бульби не садили?» Я мовчки слухала, заперечувати не сміла, хоч і сама планувала так жити, як ото в селі дідуся говорять, «по-городськи».
Мені було років десять, а може, дванадцять, достеменно не пригадаю, і ми із братом дуже любили їздити до дідуся з бабусею в гості в село. Однак того серпневого дня мама з татом нас не взяли й поїхали на поле допомагати. Ми з братом із відчаю пробайдикували весь день. А надвечір батьки принесли величезний букет волошок. Від дідуся.
А ще мій дідусь побудував цілих два будинки: свій і наш! Але все по порядку.
Дідусь Микита про себе майже ніколи нічого не розповідав. Тільки казав іноді: «Дочко, я багато чого пережив…», «Дочко, я багато чого бачив…» Отак просто і з сумом – «дочко». І всі історії, які я знаю, – про кохання всього його життя – мою бабусю.
Дідусь Микита рано став сиротою: його батьків убили, коли йому було чотирнадцять років. Лишився він із сестрою. Через чи то два, чи то три роки зустрів він мою бабусю Ксенію, невдовзі вони побралися.
– У шістнадцять років? – перепитую.
– Ксанко, колись такий вік був шлюб брати, – так зве мене моя бабуся.
Батьки моєї бабусі були проти цього шлюбу, вважали сироту-дідуся недостойною парою й лишили її без посагу, коли вона все-таки пішла заміж за нього. Незважаючи ні на що, проти волі батьків, але за своїм серцем!
І вони самі-самісінькі побудували будинок, працювали в колгоспі, на тракторі, у полі, трудилися для дітей, для внуків. Побудували Цілий Величезний Будинок! За сучасними мірками – це звичайний сільський будиночок, вибілена хата із синіми вікнами, але для мене, тоді маленької, – це був палац, зі своїм запахом, своїми звуками, бабусиними білосніжними фіранками, портретами їхніх шістьох дітей. Я колись маленькою розкладала на підлозі чорно-білі фотографії своїх дядьків і вгадувала, котрий із них на якій…
А потім, як гриб після дощу, виросла й наша хата – ще один палац, який побудував для нас дідусь. Мама завжди плаче, коли згадує: «Без нашого діда Микити не було б цієї хати». Це в неї від дідуся. Він теж завжди плакав, коли говорив речі, що зачіпали найсокровенніші струни душі.
Одного разу, пам’ятаю, мама напекла булок (це в нас на Рокитнівщині називають так перематаники, паляниці, пляцки). Дідусь їсть їх і плаче. А я, така малеча, дивлюсь на нього й дивуюсь: «Невже такі погані?!» А він, утираючи сльозу, говорить до мами: «Дочко, в тебе перематаники кращі, ніж у нашої матері, вийшли». І лише через багато років я дізнаюсь, що то перший раз у житті мама робила ті перематаники… І лише через багато років я дізнаюсь силу тих сліз.
Коли наш дідусь помер, мій тато плакав. Мій тато сильний і ніколи не проявляє емоцій, та того спекотного дня він мовчки стояв, і пекучі сльози стікали його обличчям…
Пам’ятаю ще, як ми влітку з дідусем сиділи за хатою на лавочці, а він мені казав: «Дочко, я ось там груш для тебе насадив, а там слив добрих, а в другому садку – яблука червоні, ті, що ти любиш», «Дочко, чи дожду я тебе заміж віддавать», «Дочко, чоловіка доброго вибирай». Груші ростуть, сливи спіють, і яблука все такі червоні, але ніхто мені вже не каже «дочко»…
Моя бабуся розповідала, що вони багато пережили з дідусем, і сварилися, і мирилися, і дітей виховали й поженили, дочекались п’ятнадцятьох внуків і трьох правнуків, і все життя любили одне одного, усе життя прожили з вірою й повагою одне до одного. Такі маленькі історії, вирвані десь із глибин спогадів, закарбовуються мені в пам’ять, як настанови, як приклади для наслідування, як віра!
Тепер завжди, коли приходить серпень, купую десь волошки… Дивлюсь на них і бачу дідуся в полі, що оре землю своїм старим конем і гукає мені: «Дочко, принеси води, стомився».
