Дівчина, яка любить бузок

Вона була для мене дівчиною, яка любить бузок. У довгій заплутаній історії (хоча все просто й коротко, та не розповідатиму) ця рослина фігурувала як її улюблена. До того ж лише жива! «Зірвані квіти – це ж мертва краса», – казала. Я сміявся й у відповідь жартував, що така думка стала справжнім мейнстримом.

І все ж ця дівчина дуже мені подобалася! Розсіяністю, побутовою безпорадністю та смаком. Плутанина, загадковість і таємниці додають свого особливого шарму. Тому серйозно раджу завести декілька секретів, якщо таких у вас досі немає.

Стосунки розвивалися швидко. Вона читала мені поезію, а я їй – прозу. Ми пояснювали власні думки, подовгу дивилися в очі, як у душу. Обмінювалися книжками та поцілунками. Танцювали в супермаркетах, під дощем та на ратушах. На ніч розповідали одне одному казки. Готували разом щось солодке, облизуючи пальці від ласощів.

Вона обурювалася та іронічно сміялась. Я хитав головою й лоскотав її п’яти.

Та чогось бракувало. Однієї єдиної лінії. Думаю, для деяких речей і лінія важлива. Як для квадрата Малевича…

Якось чекав в її квартирі. Дівчина, яка любить бузок, відправилася мити – сушити – крутити – вирівнювати й ще казна-що робити зі своїм волоссям.

Поліз до найсмачнішого. На книжковій полиці серед словників, сучасної української та скандинавської літератури знайшов фотоальбом. Він здався мені трохи недоладним, з єдинорогом на обкладинці.

Перші сторінки альбому містили кілька світлин із моря. На них – моя дівчина, зовсім іще дитина, тримала папугу. Наступним було фото «ніби я пливу». А на завершення – на пляжі з рідними. І всюди якийсь відчужений вираз обличчя. Вираз, який, напевно, спонукає не особливо тактовних осіб запитувати: «На якому це ти небі літаєш?». Далі власниця альбому росла…

У дешевому костюмі Червоної Шапочки на Новий рік. Утомлений погляд на олімпіаді. Я бачив на світлинах дівчинку, що фотографувалася лише для того, аби догодити батькам. Напроти тієї гори, на тлі гарної архітектури в поїздках… Усюди – далека, байдужа чи просто зморена.

Лише на фотографії з бузком – замріяна. Зачудовано й радісно перебирає фіолетові суцвіття в руках, навіть не помічаючи фотографа.

А остання світлина мене просто вразила. Дівчина поряд із неприємним на вигляд, глумливим хлопцем. Дивиться тільки на нього, ніби більше нічого й нікого у світі не існує. Так мрійно, світло. Закохано… А він позує на камеру. І найгірше, що це – я.

Як багато часу минуло. Як мало було почуттів із мого боку. Чомусь лише зараз я зрозумів, що завжди був сконцентрований на думці, що мене ж не можна любити. Що я не для цього. Що я навіть не другорядний герой іншого фільму. І кохання до мене не прийде, як і смерть врешті-решт.

А ще я не розумів, навіщо люди говорять очевидні речі: «Я купив печива…», «У тебе брудне взуття…», «У тебе білий светр…», «У мене новий телефон…».

Та, може, саме цього нам і бракувало. Знати напевно ставлення до себе.

Лінія…

А я ж її справді кохаю!

Ось же вона тепер. Сидить біля двох кущів бузку. Фіолетового й білого.

На нашому власному подвір’ї.

Зміст