Притчі 
Якщо на Закарпатті вас запросять на день народження або весілля, відмовлятися не можна. Не можна. І на тому крапка.
У кожному селі святкують по-різному, як і скрізь в Україні. Десь наречену треба перенести через міст на руках, а в іншому місці – викупати в річці з головою. В одному дворі молодий миє тещі ноги, а в другому – його примушують танцювати на столі по тарілках, поки не впаде. Але на Закарпатті – трошки інакше.
Нас, мене та дружину, запросили на день народження однієї бабусі із села Шаяни. Бабусі вісімдесят два роки. Це такий вік, коли людина наповнена мудрістю по вінця. Якщо при розумі. А в тієї бабусі розум світлий, і навіть більше. Уся родина слухається її з першого слова.
Треба йти.
Увечері ми зайшли в затишний двір господині. Широкий стіл накрито під лозами винограду. На столі – помідори й огірки, свіжі та бочкові з льоху, молода картопелька з кропом і віночки петрушки. Окремо, на почесному місці, сало, нарізане тонесенькими скибочками, біле та прикопчене з часничком і свіжою молодесенькою цибулькою. За салом – буженина й в’ялене м’ясо, овечий сир, прісний і сухий. Поруч кошик із домашнім хлібом, за ним пляшки: зелені, сині та прозорі. Пляшки – то окрема тема. У прозорих – горілка та ракія на сливі, у зелених – червоне вино з Виноградова, а в синіх – біле з Токаю. Звісно, є квас і світле пиво з Вишкової броварні.
Це ще не все. Усього не напишеш. Тож до головного.
На почесному місці сидить бабуся. Вона вітає гостей, спокійно дивиться сірими глибокими очима. Вивчає кожного. Це не зашкодить. Наче всіх знає, а не зашкодить.
Далі свято.
Тости гостей за регламентом.
Староста села говорив сорок хвилин, його брат – двадцять. Бабусині діти, шестеро, і безліч онуків – усі хвилин по двадцять-двадцять п’ять, не менше.
Кожен тост – це історія про життя, його сенс та філософія на практичних прикладах. Я зможу написати з почутого сотню оповідань, головне – утримати в пам’яті деталі та барви. Це складно після токайського.
Бабуся плескала в долоні й дякувала кожному гостеві, а в третьої з чотирьох дочок спитала:
– Нелю, люба, а де твій чоловік? Чом не прийшов?
– Бабусю, його не пустили з роботи. Він у відрядженні. У Львові. Так хтів прийти, але ж той директор не хтів пускати.
– Нелю, твій москаль бреше. Но! – слово «но» значить «так» на закарпатському діалекті. – Я тобі кажу, но! То він мене так люблить, твій москаль.
– Бабусю! Ну який же ж він москаль, коли він із Тернополя!
– Але ж не з Шаян! Не з Шаян!
На цьому місці я не втримався, вибачився, сказав:
– Дуже прошу та перепрошую, але не можу не запитати в мудрої людини на її святі.
– Питай, синку, – дозволила бабуся, – гостеві то можна!
– Я вам, бабусю, бажаю здоров’я й питаю: скажіть, то і я москаль, бо з Києва?!
– Но! Так то так! – відповіла бабуся. – Так то так! Але ж ти добрий москаль. Прийшов до мене, бажаєш, гарно говориш. Ти добрий москаль! А той так, москаль та й москаль.
