Дві сестри, дві долі…

Ти докоряв мені, що я – чужа кров, я ж да­рувала тобі свою любов.

Твоя донька Оля.

Леся кілька разів прочитала цей надпис на невеличкому цвинтарному надгробку і схилила в задумі голову.

Ні, вона мусить розшукати свою сестру Олю, особливо тепер, коли поховала єдиного брата.

Повинен же хтось у селі знати, де вона…

Оля… Леся знала про неї, знала, що в її тата була позашлюбна донька і що він дуже любив її. У пам’яті зринав неясний спомин з дитинства: тато приводить додому у неділю біляве кучеря­ве дівчатко, воно горнеться до нього, весело щебече, а мама сидить коло вікна з погаслим поглядом…

Коли Леся трохи підросте, люди їй розка­жуть про її тата Миколу і про Олю. Того да­лекого 1945-го року, Микола, тоді ще неодру­жений, полюбив жінку, в котрої вже було двоє дітей. Її чоловік загинув на фронті, отож Ми­кола зібрав свої нехитрі пожитки і перебрався до Катерини. Невдовзі народилася їхня спіль­на донечка Оля, як дві краплі води схожа на Миколу. Вони вже збиралися взяти шлюб, як тут, немов грім серед ясного неба: Катрин чо­ловік, Петро, живий і повернувся в рідне село! Цю звістку приніс, примчавши на велосипеді, Катрин сусід.

– Уявляєш, живий Петро! Сім кіл пекла, ка­же, прийшов, але Бог поміг вернутися до дру­жини і діток! – захекано розповідав сусід. – У крамниці гостинці для синів купує! Ніхто йо­му нічого не сміє казати… Так що, Катре, ти вже як-небудь сама…

Жінка безсило опустилася на стілець. В ко­лисці мирно сопіла Олечка, старші сини надворі лущили квасолю, а Микола був на пасовиську. Боже, що робити?

Вона так і не змогла зрушитися з місця, лише закаменілим поглядом дивилася на колиску з малою.

– Катрусю, рідна, я повернувся! Як виросли наші хлопчики! – почула в сінях вже призабу­тий, але такий рідний голос чоловіка, і за мить він вже був на порозі.

Гучний незнайомий голос розбудив Олю, і вона голосно заплакала.

– Це… Це чиє мале? – розгубився Петро. – Катре, чому ти мовчиш?

– На тебе ж похоронка прийшла… Двоє си­нів, господарство… Чоловічі руки потрібні… Та й Микола Лутчин – добрий і працьовитий.

– Петрусю, прости, прости! Якби ж я зна­ла… – кинулася до нього і обняла за шию.

Він так і не зміг обняти свою (чи вже не свою) дружину. Боже, він так поспішав додому, а тут… Але ні, це його Катря! Це його сини, це його хата. Це задля них він вижив у такій страшній війні!

Рипнули двері, і на порозі став Микола. Він зрозумів усе без слів.

– Микольцю, ми з Петром брали шлюб у церкві, в нас двоє синів… – тихо мовила Ка­терина.

Микола мовчки почав збирати свої нехитрі речі, підійшов до колиски. «А як же Олюся?»

– Ти можеш взяти доньку з собою, – глухо запропонував Петро.

Катерина метнулася до колиски, але її шлюбний чоловік рішуче стримав її за руку.

Микола взяв донечку на руки і вийшов з хати.

– За колискою і пеленками зайду ввечері, – не обертаючись, мовив на порозі.

Мачуха, з якою він жив після смерті батька до того, як перебрався до Катерини, зустріла його з дитиною насторожено.

До неї вже дійшла звістка про повернення Катриного чоловіка, але до появи у хаті немов­ляти вона не була готова.

– Чи ти маєш розум, Миколо? Воно ж іще груди ссе… Що ти з ним будеш робити? Як бу­демо раду давати?

– Якось будемо! – відрізав Микола.

Але витримав лише 3 дні. Маля весь час шу­кало материні груди, жалібно схлипувало, а піс­ля того, як Микола поїв його розведеним козя­чим молоком, мучилось від кольок у животику.

Після трьох безсонних ночей, що супрово­джувалися скрушним зітханням мачухи, Микола не витримав, узяв донечку на руки, міцно при­тиснув до себе, потім – перехрестив і рушив до Катерини й Петра.

– Ти ж бачиш, мале воно ще, не може без мами, – не дивлячись в очі Катрі, мовив він, – погодуй хоч би до року. А там заберу. І ти, Петре, не осуджуй. Хто знав, що воно так по­вернеться…

– Та що вже там… – махнув рукою Петро, – діло житейське. Ти за малу не переживай, не ображатиму…

Так і почалось Миколине життя без коха­ної жінки та донечки…. Дуже тужив і за Олеч­кою, і за Катрею, не знаходив собі місця, почав заглядати до чарки…

– Ото зав’язала тобі світ та Катерина! – зі­тхала мачуха. – Пропадаєш через неї… та ж поглянь, скільки гарних дівчат довкола, за тебе кожна піде… Ото хоча б сусідська Настя…

І треба ж, наступного дня Микола, виганя­ючи череду, зіткнувся з чорнявою меткою су­сідочкою. Та, глянувши на нього, зашарілася і опустила очі. І чоловік зрозумів, що він небай­дужий дівчині. Відтоді почав частіше кидати свій погляд на сусідське подвір’я. А за 3 міся­ці вони розписалися. Ще через 9 місяців у мо­лодого подружжя народився Іванко. Невдовзі Настя завагітніла знову.

Про те, щоб забрати Олечку до себе, уже не йшлося. Мала вже звикла до своєї матусі, братиків, тата, хіба про неї буде ліпше турбу­ватися чужа жінка? Тим більше, що знала Настя про велику Миколину любов, і ревнувала…

Та Микола не зважав, забирав у неділю Олюсю, приводив додому, казав Іванкові та молодшій Лесі, аби бавилися із сестричкою. А Настя дивилася на все те погаслим погля­дом, бо розуміла, що серце чоловіка досі на­лежить Катрі.

Не судилося їм буде щасливими. Та й Іван­кові з Лесею не судилося виростати при батькові-матері. Якось Настя пішла помагати сусі­дам на весіллі. Зчинилася негода, і її на смерть вразила блискавка. А Миколу, що ходив з того часу, немов затуманений, збило авто. Отак ли­шилися двоє діток сиротами…

До Олечки доля була прихильнішою. Після смерті, Миколи Петро і словом не обмовився, що це не його дитина: любив, як рідну дочку, дбав про неї, так, як про старших синів. І ли­шень на старість, коли став немічним, раптом прокинулася у ньому образа.

«Не моя ти кров, – почав докоряти. – Усе своє майно залишаю рідним синам!»

Оля мовчки страждала – ні, не через майно. А через те, що той, кого вона все життя лю­била, як рідного тата (бо кровного пам’ятала ледь-ледь), відрікається від неї.

І цей біль заговорив у ній тоді, коли вона замовляла надпис на цвинтарному надгробку.

Бодай на граніті хотіла запевнити тата, що лю­била його, як рідного.

Втім, у своїх молитвах згадувала і рідного батька. Знала, що вдалася у нього вдачею: тато Микола, казали люди, мав неабиякі музичні здібності, умів на весіллі за хвилинку про будь-кого дотепну коломийку скласти…

Отак і Оля любила музику та спів.

Вийшла заміж, народила донечку. На жаль, вона молодою пішла з життя через ускладнен­ня, які дав цукровий діабет. Найстарший брат також помер, середульший опинився в далекій Росії. Не раз думала, про сестру і брата по батькові, але вже давно виїхала з рідного села, там залишилася тільки її тітка… Хіба що через неї щось довідатися…

Тим часом Леся вже випитувала в тієї тітки телефон Ольги. І поверталася додому, притис­нувши до грудей клаптик паперу з номером…

– Доброго дня! Ви… Оля? А я… я сестра…

– Сестричко!

Минала година, друга, а дві сиві жінки, дві рідні сестри, зі сльозами на очах ніяк не могли поставити крапки у своїй першій за все життя розмові. І з усього серця шкодували, що про­жили кілька десятиліть, не спілкуючись і не шу­каючи одна одну

….Того вечора, приїхавши зі Львова до бать­ків в Івано-Франківськ, я почула цю дивовиж­ну історію від своєї матері – про любов мого діда Миколи, про рідну мамину сестру, про існування якої і не підозрювала, і про те, що в мене з’явилася ще одна рідна тітка!

Думаю, душа мого діда Миколи, якого мені не судилося побачити, наповнилася у той день спокоєм і радістю.

Зміст