Притчі 
Люблю це місто. Воно особливе своїми привітними жителями, неспішним рухом, красою парків і насиченістю квітковими гамами. Тут усе рідне, усе надихає. Люди вітаються й бажають щиро одне одному гарного дня. Біля під’їздів сидять вічні бабусі зі своїми повчальними майже легендами. Я пробігала повз них ще маленькою дівчинкою, згодом бігала з портфеликом. Тепер уже доросла жінка. А бабусі не змінилися. Вони такі ж інтриганки та пліткарки, але без них двір сумував би. Часом зупиняюся на кілька хвилин, аби перевести подих і відразу дізнаюся стільки цікавих новин! Та й вони, навіть не маю сумніву, знають про мене геть усе – коли, де і з ким, хто приходив, хто виходив. Книга обліку не простоює ні дня.
Люблю це місто ще й за те, що воно маленьке й компактне. Не потрібно штовхатися в напханому трамваї. Усюди можна дістатися пішки. Мій улюблений маршрут через парк на роботу ось уже багато років не змінюється. За будь-якої погоди майже щодня, як мінімум, двічі прогулююся поміж віковічних дубів, тонкостанних берізок, столітніх лип, які під силу обійняти хіба десятьом. Залишаю там свої думки й переживання, натомість насичуюся енергією, набираюся позитиву.
Незмінно моя стежинка пробігає повз взуттєву майстерню. Старенький майстер чемно знімає капелюха, і я обдаровую його усмішкою за тепле «Дай Боже здоров’я!». Важко навіть уявити, скільки йому років, бо у своїй майстерні з чудернацьким черевичком на даху він сидить цілу вічність. Амос Натанович Фільдман – найкращий у місті чоботар. Він шиє зручне і якісне взуття не одному поколінню містян. «Дядя Мося знає, за що гроші бере!» – улюблена фраза Фільдмана. Старий єврей, крім того, що чудовий майстер, надзвичайно цікавий співрозмовник.
Це зрозуміла, ідучи якось на роботу. Тоненький підбор улюблених туфель потрапив між тротуарних плиток і залишив там свого капелюха-набійку. Поломка не страшна, але весь день ходити й цокати цвяхом – приємного мало. Як кажуть, сама доля привела мене в той день до Амоса Натановича.
Зі знанням справи роздивився він «поранену» туфельку, попорпався у своїх запасах матеріалу й задоволено прицмокнув язиком, почав щось собі наспівувати, готуючись до ремонту.
– У вас така малесенька ніжка, а ви так багато бігаєте! – розсміявся й додав між іншим: – Налийте собі запашного чаю. Пригощайтеся, робота не займе багато часу, але скуштувати мій фірмовий чай ви встигнете.
– Дякую, – примостилася на стільчику, підібгавши під себе ноги. – Доводиться бігати.
– Від себе не втечете, моя дорога… – не знати чого раптом мовив. – Я часто спостерігаю за вами, коли ви проходите повз. Ви зовсім не вмієте приховувати свій внутрішній стан. Мося – не просто старий єврей, який латає черевики, роки навчили мене дуже добре розумітися на людях. Тут стільки різного люду перебувало! Можна написати багатотомник про їхні долі. І знаєте, що я вам маю сказати? Взуття людини дуже багато може розповісти про свого господаря. Так, так, от ви даремно не вірите.
– І що ж вам розказують про мене мої туфлі? – з цікавістю запитала.
– Взуття ви любите, у вас його, як в англійської королеви. Ось, приміром, ці далеко не нові, але в прекрасному стані, бо ви їх шануєте, як і все, що є у вашому домі. Ви дуже важко розлучаєтеся з речами, не те, що з людьми…
– Так, частково ви вгадали.
– А багато ходите, бо у вас немає чоловіка, який возив би вас на авто або, принаймні, носив на руках, – і помітивши, що ховаю погляд, продовжив: – Не ображайтеся на старого єврея, я кажу лише те, що бачу. Ви завжди йдете під руку з якоюсь такою тихою печаллю. Хочете пораду від Амоса? Для щастя не треба ніяких очікувань. Усе є результатом щастя.
– Важко заперечити, але де ж те щастя знайти? У моєму віці…
– Мені почулося щось про вік? Таки так, почулося. – Фільдман опустив з лоба окуляри і знову почав стукати молотком. – Не в роках тут справа, раніше на вас оглядалися хлопчики, а зараз оглядаються чоловіки… от і вся різниця, моя дорога. Ви просто не хочете їх помічати. До речі, один із ваших таємних прихильників, який частенько ходить тут назирці за вами, не смійтеся, так і є, якось мав розмову зі старим Амосом.
– Здогадуюся, про кого ви…
– І що ви мені хочете сказати? Що у вас не залишилося в серці нічого до цього мужчини?
– Колись я дуже його кохала. Але тоді він удавав, що мене не існує.
– То тепер ви вирішили обрати шлях помсти? – Фільдман посварив пальцем. – Це не найліпше рішення, бо від нього нікому не краще. Чи ви хочете обманути старого єврея? Давайте вже ваші ніжки.
Амос Натанович з юнацькою легкістю мотнувся по майстерні й вправно взув мені на ноги туфельки.
– Ну ж бо, крутніться. Шик і блиск! Здорова зносіть і на кращі заробіть!
Подякувала старому за роботу й пообіцяла зайти якось на диво-чай.
– Просто так приходьте, – проводжаючи, поцілував мені руку, – іноді, знаєте, і старому пеньку хочеться погомоніти з молоденькою берізкою. І пообіцяйте поговорити з тим чоловіком… Він гарна людина. Припиніть уже ці взаємні мазохістські виверти. Самотність – чудова штука, поки молодий, а в старості самотність нестерпна…
Кивнула у відповідь і побігла у своїх буденних справах. Повертаючись з роботи, побачила знайому постать. Андрій щовечора чекав мене після роботи й тінню супроводжував до самого будинку. Згадалася наша розмова зі старим майстром. Якусь мить ще повагалася, а потім швидким кроком рушила до чоловіка.
– Увесь вік отак тінню ходитимеш? – запитала.
– Хвилююся за тебе, щоби не скривдив ніхто. Ходиш одна пізно…
– Знову ці твої виправдання. Андрію, скажи, я потрібна тобі?
– Так, дуже потрібна! Але у вухах ще досі твої слова про те, що я тобі не потрібен… такий… несміливий… тихий.
– У житті все має врівноважуватися… достатньо, що я така смілива й рішуча, – сама дивувалася своїм словам. – Я так скучила, ходімо додому.
Навіть бабці схвально зашепталися, коли побачили мене з коханим під руку. А за нами пленталося клаповухе щастя, яке я так вперто не хотіла підпускати до себе. І знову стало так хороше й затишно, як рік тому, коли ми були разом. Узяла на тиждень відпустку, бо навіть не хотілося виходити з дому, щоби раптом не пропустити щось важливе-важливе.
Дні злетіли разом з останнім листям із дубів-шептунів. Мені не вистачало прогулянок під ними, бо вже не бігала на роботу пішки – коханий чоловік, ну, майже носив мене на руках. «Смішний цей Амос Натанович, – чомусь пригадалися його слова, – треба неодмінно забігти, провідати й запитати, чи помічає він зміни в моєму погляді». Майстерня була зачинена. І наступного дня, і через кілька днів. Вирішила поцікавитися у «сарафанного радіо», чи, бува, не знають, чого це Фільдман байдикує.
– А ви хіба не чули? – доповіли в один голос сусідки. – Немає більше Мосі, тиждень як схоронили. Навіть не було кому в останню путь провести – ні дружини, ні дітей не нажив, ні родичів ніяких. Сусіди поховали. От тобі життя…
Загірчило до сліз. Щось ніби таке важливе не встигла сказати цьому зовсім чужому дивакуватому старому, який був справжнім майстром людських душ. І місто, моє маленьке місто, стало сумнішим на одну чудову людину, яка прожила тут майже вісімдесят літ…
