Притчі 
Андрій трохи сердився на себе: може, не потрібно було так спішити й похапцем створювати перше враження від міста його мрії? Може, треба було робити справи, а потім уже, в останній вільний день, отримати все задоволення? Він піднявся сходами й обігнув з лівого боку собор, вражений його розмірами (все ж фільми і фотографії не дають правильного уявлення), затримався на хвилинку біля білого, як крейдяний пам’ятник, чоловіка з пляшкою молока в руці. Той показував пантоміму й раптово завмирав, аж поки глядачі не кидали монетку в кухоль, що стояв поряд.
Далі! Далі! Поглядаючи на план міста та рухаючись у потоці туристів, Андрій безпомилково вийшов на площу Тертр – квадратний майданчик, увесь заставлений мольбертами, обжитий художниками, такий, яким він був на картинках – оточений кав’ярнями і… пронизаний тихою акордеонною музикою.
Старенька кмітлива парижанка з акордеоном стояла біля однієї з кав’ярень і, шалено фальшивлячи, здійснювала мрію туристів, створюючи правильну озвучку міста. Біля її ніг лежав відкритий футляр від інструменту, і туристи без коливань кидали туди гроші.
Андрій теж би кинув. Будь він удома. Але як він міг знати, скільки саме обійдеться йому скромне перебування, скільки цих нещасних франків може коштувати його четвертий день за найскромнішими мірками, і потім – Іринка ж іще просила французьких цукерок! Треба зазирнути в якусь крамничку, які хоч тут ціни.
Завмерши спиною до кав’ярні та милуючись роботою художників, Андрій почув розмову німецькою мовою, яку теж трохи знав. Він озирнувся. Літня подружня пара розглядала вивіску й дивувалася, що кава на Монмартрі вартує аж двадцять п’ять франків, хоча скрізь у місті не більше чотирнадцяти! Андрій зітхнув і усвідомив, що для нього і чотирнадцять занадто. Утішивши себе думкою, що не хлібом єдиним і що не за тим приїхав, він обійшов площу, подумав, що надмірна кількість туристів псує своєю метушнею шарм цього місця, і подивився на годинник. Час повертатися.
У номері він перевдягнувся в костюм, той самий, весільний, причесався й спустився до входу. Перед тим як замкнути двері свого номера, він кинув оком на тумбочку – різнокольорові цукерки були на місці.
Три дні минули в роботі. Андрій утомлювався від постійного перекладання, але відчайдушно старався. Занурювався в технологію виробництва, придивлявся до людей, бо Юрій ще вдома просив його про все підозріле повідомляти, може, бува, «кинути» хочуть.
Сніданок подавали в готелі. У маленькій кімнатці поруч з Reception. Простий традиційний французький сніданок: чашка кави, два круасани та склянка апельсинового соку. Для нашої людини начебто й небагато, але так заведено в господарів, і дотримання їхніх традицій тішило Андрія особливо. Потім, рівно опівдні, робота переривалася, і французькі колеги везли їх обідати. Далі знову робота, а вечорами – спільна вечеря в невеликому ресторанчику й знову обговорення виробництва та нюансів створюваної спільної справи. Відвідування ресторанів не розважало Андрія, це було продовженням його роботи, а вже поїсти – то якщо встигнеш, бо доля перекладача – бути голодним.
Зате ночами, втомлений, із уривками фраз і пережитих удень ситуацій у голові, він виходив у спорожніле місто зі своєю мапою та блукав ним, убираючи тишу, прохолоду й нові враження.
Він дізнався одну таємницю: Париж, як море, очищається ночами. Щоб уранці постати перед туристами й парижанами в усій красі, він не спить і чиститься впродовж усієї ночі. Андрій вибачився перед містом своєї мрії за своє перше розчарування його неохайністю. Адже щоранку Париж знову сяяв чистотою.
Нічні прогулянки були його маленьким секретом, він не розповідав про це Юрію, який теж не завжди спав, а вранці в машині розповідав йому про свої нічні пригоди, натякнувши, що вдома це не обговорюється.
Коли під ранок Андрій повертався до готелю, чергова, ніби із розумінням, люб’язно кивала йому, простягала ключ і нічого не запитувала. Андрій ніяковів від цього «розуміння», у номері приймав душ і засинав години на дві, щоб уранці продовжити роботу.
За ці дні він дізнався ціну квитка до Лувра, у собор Інвалідів, де покоїться прах Наполеона, вартість прогулянки на кораблику по Сені, підйому на Ейфелеву вежу та ціну цукерок у найближчій крамниці. Йому стало зрозуміло, що прогулянка на кораблику й підйом на вежу хоч і приємні, але не витримують порівняння з відвідуванням Лувра та візитом до Наполеона. Стосовно цукерок він вирішив просто – щовечора зсипав із вазочки кілька штук у свій пакетик і ховав у дорожню сумку. Повертаючись із роботи ввечері, він знаходив резерв вазочки поповненим. Це було приємно. І справа не в тому, що він скнара. Купив би, звичайно. Заощадив би на транспорті або ще якось би викрутився… Прикро й принизливо було стояти перед вибором, але раз із цукерками тут так заведено – чому б не взяти?
Саме там, у маленькому номері паризького готелю, він дав собі слово не здаватися. Треба пережити ці важкі часи, треба зібрати мізки й волю в кулак, адже не в мишоловці ж вони опинилися, не для цього жили, вчилися, науку розвивали, щоб…
Уранці вільного дня він вирішив, що Лувр – це такий безмежний світ, на який одноразової екскурсії замало. Це все одно, що підійти до моря й помочити в ньому один палець. І він придумав пройти пішки вздовж Сени, побачити знизу Ейфелеву вежу, дійти до Пантеону, вшанувати пам’ять видатних людей, похованих там, дістатися собору Інвалідів і постояти біля саркофага Наполеона, потім перетнути Сену шикарним мостом Олександра Третього, поблукати навколо Лувра, а може, вистачить часу й на Нотр-Дам… Увечері він валився з ніг, але був безмежно щасливим. На нічну прогулянку сил уже не було, Андрій упав і вперше безтурботно заснув.
Зранку він швидко причепурився, склав речі й востаннє пересипав кілька різнокольорових круглих цукерочок у прозорих фантиках у свій пакетик. Вирішивши, що їх уже чимало, він дістав одну, зняв її одежину та поклав цукерку до рота. На його здивування, очікуваного ефекту не було. Цукерка була не солодкою, на смак схожою швидше на шампунь або зубну пасту і до того ж злегка шипіла й пінилася. Андрій здивувався смакам парижан, але все-таки проковтнув її.
Він спустився вниз, аби встигнути поснідати на дорогу. Озирнувся на порозі свого номера й сказав:
– Спасибі цьому дому!
Випив кави, загорнув два круасани в серветку й поклав у кишеню куртки. Може, дурний він, може, смішний, але ось такий паризький сувенір дружині й донечці, крім брелочків із Ейфелевою вежею. Він підійшов до чергової, подякував за гостинність, сказав, що здійснилася його давня мрія побачити Париж. Розрахувався за номер, гроші на цьому практично скінчилися. Спитав нерішуче, чи можна взяти ще одну мапу Парижа для друга (маючи на увазі стареньку викладачку французької), йому простягнули відразу три – останній акорд приємного перебування.
І тут розчулений Андрій вирішив подякувати ще й за цукерочки, але висловив сумнів з приводу їхнього смаку… Юнак-портьє в уніформі, що стояв за його спиною, пирснув від сміху, а чергова, зніяковівши, сказала, що це були не цукерки, а… контрацептиви.
Кров ударила Андрію в голову, усвідомивши всю дурість свого становища в цій ситуації, він вирішив, як навчили його в дитинстві, вдатися до жарту над самим собою. Він сказав, що персонал явно переоцінює його можливості, обдаровуючи щодня такою кількістю цього досягнення французької фармакології, за що він все-таки їм дуже вдячний. Чергова розсміялася й сказала, що це нормально, мовляв, а раптом мешканець захотів би привести до себе даму, то…
Хоча «мешканець» і подумати не міг «захотіти привести даму», але, продовжуючи жарт, сказав, що зрозумів – цукеркою треба було нагодувати даму, але все одно вона ж не смачна… На що, прокашлявшись і витираючи сльози, чергова тихо сказала, що цукерочки, звичайно, для дам, але призначені для «вживання» з іншого боку. Андрій почервонів іще більше, розвів руками й сказав, що тепер знатиме і вже не помилиться.
Перед скляними дверима пригальмувала їхня машина, Андрій підхопив сумку, попрощався з черговою та портьє і вийшов із готелю.
Жартівливий настрій його миттю вивітрився, і він їхав до аеропорту абсолютно пригнічений. Соромно, звісно, було так ізганьбитися, згрібаючи жменями щодня протизаплідні «цукерки», але найбільше його мучило, що ж він тепер скаже Іринці?! Гроші зійшли на нуль, обдурити її, купивши цукерок удома, і недобре, та й не вдасться, тому що на батьківщині з солодощів у продажу був хіба що несмачний соєвий шоколад, а іноді згущене молоко. Спогад про рідну реальність накрив його й розвіяв враження від учорашнього казкового паризького дня. Юрій помітив настрій приятеля, але не розпитував, сприйняв це як «ломку» від контрасту двох світів.
У літаку виявилося, що їхні місця не поруч. Андрій подумав, що це навіть на краще – не доведеться підтримувати розмову, можна буде нарешті помовчати, подумати, він і так наговорився за чотири дні, як за весь попередній рік. Поруч із ним сидів повновидий неговіркий француз і важко дихав. Літак відірвався від землі, Андрій заплющив очі й намагався прокрутити все побачене за ці чотири дні, як повтор кінофільму. Але перед очима миготів не фільм, а слайди. І ще не давав йому спокою цей безглуздий конфуз із цукерками. Коли б він дізнався про них раніше, а не в останню мить, устиг би купити Іринці гостинця, подумаєш, не поїхав би до готелю на метро, пройшовся б пішки… З цими думками він все-таки задрімав і прокинувся, коли стюардеса запропонувала опустити столики для сніданку.
Сусід почав першим. У білій пластиковій упаковці, розділеній на сектори, були салатик, хліб, нарізана шинка, манюсінькі пакетики з сіллю, перцем, томатним соусом. В окремій упаковці бісквіт. Андрій їв без апетиту, думаючи, що вже завтра треба буде знову йти на ринок, тягати тюки з джинсами, вранці рахувати товар, увечері – товар і гроші, удень нахвалювати ті джинси покупцям, а раз на тиждень звітувати перед господарем… Казка розтанула. Карета перетворювалася на гарбуз. Хоча Юрій говорив, що коли справи підуть, то, можливо, і для Андрія знайдеться місце в його бізнесі. І він дуже хотів, аби «справи пішли».
Коли стюардеса зібрала зі столиків спорожнілі упаковки, а інша покотила проходом візок, пропонуючи чай і каву, сусід дістав із кишені пакет із цукерками, схожими на наші морські камінчики, і простягнув Андрію:
– Пригощайтеся. Мені їх на дорогу подарувала онука, я не міг не взяти, вона від душі, але в мене діабет – не можна. Беріть, до чаю!
Андрій подивився на нього, як Попелюшка на дорогу хрещену («Так не буває!»).
– А можна, я візьму їх для доньки? Я не дуже люблю цукерки, – збрехав Андрій. – Я їй передам від вашої онуки, добре? Як її звати? – нарешті спромігся вимовити Андрій.
– Каролін, – закивав усміхнений француз, – звісно, заберіть, нехай дитина потішиться!
Літак приземлився. Усупереч очікуванням, їх зустріла сонячна погода. За ці дні тут теж потеплішало, листячко на каштанах нетерпляче розривало бруньки й вистрибувало назовні, яскраво зеленіла трава. Андрій мчав додому, згадуючи все пережите й обіцянку собі – не здаватися.
Зупинився перед своїм будинком, поставив сумку на лавочку, дістав пакетик із готельними «цукерками» та висипав їх у смітник. Адже як поясниш дружині походження протизаплідних цукерок? Хіба це вкладеться в її пострадянській голові? Потім витягнув із кишені пакетик «морських камінців» і рішуче зайшов у під’їзд.
* * *
– Ось така історія, – всміхнулася моя знайома. – Можете десь використати. Це було більше двадцяти п’яти років тому. Стільки всього змінилося відтоді. Наше життя й справді змінилося на краще, ми досить забезпечені люди, хоча немало сил поклали на розвиток власного бізнесу, хоча зовсім не пов’язаного із Францією. І от нещодавно ми вирішили поїхати на тиждень до Парижа. З онуком. Андрій хоче сам показати йому славетне місто. А принагідно розповів мені про свою найпершу поїздку детальніше, ніж тоді.
Жінка з ніжністю всміхнулася, але раптом я помітила в її очах хитрі бісики.
– Хоча, знаєте, щось я жодного разу ні від кого не чула про подібні «готельні цукерки»! Тож, навіть і не знаю, чи правда, саме так воно й було, чи байка не без фантазії. Але як інтрига, згодьтеся, дуже непогано, правда?
