Притчі 
Цю історію розповіла мені одна симпатична немолода жінка, дізнавшись, що я письменниця. Сказала, що історія досить цікава, смішна, сумна й повчальна одночасно. І що про деякі її деталі вона й сама дізналася не так давно від свого чоловіка. Власне, для того й розповіла, щоб я могла вставити її епізодом у роман, а вийшло окреме оповідання про французькі цукерки.
…У нелегкий час горбачовської «перебудови» багато людей заробляли на життя, як лишень могли. Інженери, що колись трудилися на виробництві або в конструкторських бюро від першого дня з дипломом до пенсії, виявилися незатребуваними. Вони потикалися в кооперативи, їздили з торбами за кордон «човниками», влаштовувалися на якісь підробітки або просто спивалися, залишивши розв’язання нагальних питань родини дружинам.
Декому вдавалося розкрутитися, і не завжди це були відмінники. Швидше ті, хто з дитинства не боявся порушувати правила. Утім, іншим, слухнянішим і посидючішим, теж зрідка всміхалась доля.
Кандидату технічних наук Андрію Вікторовичу, або сьогодні просто Андрію, який третій місяць стояв на базарі реалізатором турецьких джинсів, підвернувся саме такий шанс. Зимового вечора в його скромній квартирі пролунав телефонний дзвінок.
– Андрію, привіт! Це Юра, Юра Петренко, зі зварювального! Слухай, є справа. Я тут спільне підприємство організовую, французи завтра прилітають, а перекладачка раптом злягла з грипом. Я пам’ятаю, ти в нас розумником був, знався на мовах, не те, що ми – ні в зуб ногою. Тебе ж усі Французом звали! Виручай! Заплатимо тобі нормально. Зустріти в аеропорту, поселити в готелі, пару разів на переговорах посидіти й пару разів увечері в ресторані, вони не на довго. Розвієшся, відволічешся від буднів… Гаразд? Виручиш?
Андрій аж закляк від такої пропозиції. Французи! Живі! Та він би й безкоштовно… Господи! Поговорити цією мовою, в яку він закохався з дитинства, лишень уперше почув пісні Мірей Мат’є, мовою, яку вивчав сам, потім не сам… Він стояв у напівтемному коридорі, тримаючи слухавку, й уже відкрив рот, аби вимовити все, що подумав, як із кухні насторожено визирнула дружина, потім із кімнати висунулася п’ятирічна донька, і обидва погляди сфокусувалися на ньому.
– Так, Юро, я постараюся, – вимовив він, придушивши порив емоцій і проковтнувши слово «безкоштовно», – мені лише потрібно домовитися на роботі про заміну на ці дні. Коли, кажеш, вони прилітають?
Розповідати про переговори в ресторанах не варто. Але задоволення, отримане Андрієм від процесу, і кількість доброзичливості, вкладеної в це спілкування, не пройшли непоміченими. Прощаючись в аеропорту, французи сказали, що хотіли б продовжити контакти, запросити Юрія до себе в Париж, подивитися виробництво, і що були б раді, якби супроводжував його Андрій, який і мову знає добре, і на технічній стороні питання розуміється.
На тому й попрощалися. Юрій заплатив за роботу, дякував за підтримку, і всі залишилися задоволеними. Гроші Андрій чесно віддав дружині, і були вони дуже доречні, бо донька росла, і до кінця зими її минулорічні чобітки вже надто тиснули, потрібно було шукати нові, та й інших дір у бюджеті вистачало.
Стоячи з турецькими джинсами на базарі, Андрій згадував кадр за кадром цю несподівану подію. У голові його, не загальмувавши відразу, ще крутилися французькі фрази, вирази й інтонації. Руками в рукавичках на десятиградусному морозі він гортав легкий романчик у м’якій палітурці, залишений французом у подарунок.
Але найнеймовірніше сталося за два місяці, ранньою весною, коли Юрію нарешті прийшло офіційне запрошення «туди». Повідомлялося також, що було б корисно взяти з собою «того перекладача», тим більше що квиток на літак він може отримати безкоштовно, адже фірма часто користується послугами компанії Air France і кількість накопичених бонусів покриває квиток туди-назад.
Упродовж певного часу всі формальності були вирішені, заміна йому на ринок знову знайдена, сумніви дружини щодо витрат і моральної сторони «столиці розпусти» приглушені. Андрій запевнив кохану, що його проживання в скромному готелі буде оплачене тією стороною, і навіть будуть видані символічні гроші на проїзд і харчування, і що на підрив його морального статусу немає ні бажання, ні часу, ні грошей. Йому все не вірилося, що така давня й заповітна мрія може здійснитися, але йшло саме до того.
Проводжаючи його у дверях, донька обняла й прошепотіла на вухо:
– Привези мені французьких цукерочок, татусю! Я чекатиму!
– Добре, Іринко! – пообіцяв Андрій, сам ще не знаючи, як там воно буде.
Тут із цукерками, до сорому батьків, було досить напружено. Власне, як і з грошима. Та що там із цукерками! Цукор продавався за талонами – два кіло на людину в місяць, і без варіантів. Ця тема несподівано виникла тоді в бесіді з французами, які спочатку подумали, що ці два кіло всім дають безкоштовно. Але коли дізналися, що за свої гроші людина не може купити, скільки забажає, дуже здивувалися. Але це ліричний відступ.
Поїздка була розрахована на чотири дні. Три з них потрібно було провести в роботі, а четвертий – вільний, для оглядового знайомства з Парижем. Мало, але все ж таки. Уранці п’ятого дня – літак додому. Юрій відмовився від готелю й оселився в друга-однокласника, який уже років п’ять, як кинув якір тут. Андрій не розпитував. Уже в аеропорту він жадібно ловив ніздрями оспіване «повітря Парижа» і вбирав очима і шкірою найрізноманітніші враження. Погода була прекрасна, весна тут ішла на кілька кроків попереду їхньої домашньої, люди були вдягнені легше й трималися невимушено.
Йому замовили номер у скромному готельчику в районі Gare de l’Est, куди й довезла машина, що зустрічала їх в аеропорту, вона ж мала забирати його вранці на роботу. Андрія висадили біля входу в готель, подали з багажника сумку, Юрій помахав рукою й поїхав із водієм шукати своїх друзів за адресою на конверті.
Готельчик був затиснутий між двома будинками, точніше, це був один під’їзд старого чотириповерхового будинку, зайнятий під готель. Під’їзд ліворуч – ресторан, під’їзд праворуч – банк. За скляними дверима невелике приміщення, схоже на зі смаком обжитий майданчик перед ліфтом – Reception. За стійкою-столиком сидить миловида немолода жінка. Вона зустрічає гостя доброзичливим поглядом. Той хвилюється, але, опанувавши себе, повідомляє, що він прилетів із Києва, з України, що для нього був заброньований номер, прізвище його таке-то.
Дама, хоч як дивно це видається Андрію, все розуміє, киває, висловлює приємне здивування, що гість говорить французькою, знаходить його прізвище в книзі й повідомляє номер кімнати й поверх.
– Другий поверх, кімната двісті два, – каже дама й простягає Андрію ключі.
– Я маю показати вам документи?
– Ні, дякую.
– Може, я маю щось заплатити?
– Ні, спасибі, все при від’їзді.
Андрій дивується довірливості французів, але не наполягає. До нього підходить юнак-портьє, пропонуючи донести сумку й провести до номера. Андрій дякує й відмовляється. Він скоріше хоче залишитися сам, завмерти й усвідомити, що ось воно – сталося! Він у Парижі!
Перекидає сумку через плече і, брязкаючи ключем, легко долає покриті килимом сходи, не чекаючи ліфта. Що для нього другий поверх? Але, піднявшись, бачить табличку: «Перший поверх».
Тут він б’є себе долонею по лобі й згадує настанови інститутської викладачки мови, що «поверх» у цих дивних людей – це надбудова над першим. Тобто, відповідно до нашого, все треба рахувати з «мінус один». Або, навпаки, до їхніх французьких поверхів треба додати один, аби вийшло по-нашому. Андрій злітає ще на один поверх і з трепетом уставляє ключ у замкову щілину своїх дверей.
Кімнатка була маленькою, номер одномісним – одне доволі широке ліжко, комод-трюмо, телевізор на одній тумбочці, телефон на другій біля ліжка, двері в санвузол – душ із туалетом, – і все. З вікна було видно вулицю, яка виходила на привокзальну площу, і чутно, навіть при закритому вікні, шум автомобілів, що снували туди-сюди.
Андрій поставив сумку й упав на ліжко обличчям у подушку. Він не міг повірити, що все насправді – ще вчора він під дощем передавав на ринку свій товар помічникові, потім ніч збирався, переживаючи, що не має пристойного костюма, довелося взяти свій весільний та джинси із джемпером, а вже із взуттям, як є. Купувати щось заради чотирьох днів відрядження здалося безглуздим витоком із родинного бюджету. Згадав, як крутилася біля нього донька, як йому хотілося опинитися тут з усією родиною, поводити їх Парижем, який він, здавалося, знав напам’ять і міг розповісти про нього чи не більше, ніж про рідне місто…
Андрій обережно підвів голову, боячись побачити перед собою бувалий тещин килим із турецьким малюнком, який висів у них удома над диваном, і раптом помітив на тумбочці поруч із телефоном малесеньку вазочку з різнокольоровими цукерками…
«Ух ти! – подумав він. – Треба ж таке! Ще й цукерки!» Чіпати їх він не наважився, хтозна – може, це не для нього, може, колишні мешканці забули? Нехай полежать. Час покаже. Але згадалося йому доньчине прохання привезти французьких цукерочок.
У розпорядженні Андрія було ще дві години до призначеної зустрічі. Машина мала забрати Юрія, потім заїхати за ним і відвезти їх на підприємство. Безсонна ніч і переліт, хоч як дивно, не втомили. Щасливий дивом, що сталося, він поставив сумку до шафи, вбудованої в стіну, діставши лише зубну щітку, пасту й бритву. Умився з дороги, розгорнув потерту мапу Парижа та визначився на місцевості. За дві години багато йому не встигнути. Але сидіти в номері та дивитися у вікно – злочин. Що ж тут є цікавого неподалік? Ця рекламна безкоштовна мапа з якогось готелю була дана йому на тимчасове користування старенькою інститутською викладачкою, до якої він забіг перед від’їздом, – поділитися своєю несподіваною радістю.
Виявилося, що відносно недалеко від готелю, на пагорбі Монмартру, розташований величний собор Сакре-Кер, який, кажуть, видно звідусіль. І поруч із ним, природно, і сам Монмартр – легендарне місце, де все дихає богемністю, мистецтвом, де можна з-за спини художників милуватися процесом їхньої творчості, де неодмінно звучить акордеон… У дорогу! Андрій бере мапу й, глянувши на годинник, вирішує не гаяти часу. Швидко проходячи повз чергову, він усміхається їй, затримується на мить і, хоча вже знає відповідь, питає:
– Мадам, а на Монмартр ліворуч від готелю, так?
– Oui, monsieur! A gauche, et avant la place encore une fois a gauche. Prenez le plan, s’il vous plait![1] – вона показала рукою ліворуч від вхідних дверей потім ніби ще раз ліворуч і простягнула Андрію складений у буклет чималий аркуш. Він подякував, ледве стримуючи захват: у нього тепер є ВЛАСНА мапа!
Париж, точніше, не найпрестижніший район міста, дещо його розчарував, неприємно здивував неохайністю, сміттям на тротуарах, галасливими арабами й чорношкірими хлопцями, які вели себе по-хазяйськи та, вочевидь, самі тут і смітили, як подумав Андрій. Він намагався цього не помічати, ішов уперед, звіряючись із мапою, піднімав очі вгору, розглядаючи старі будинки, балкони, написи на магазинах, банках, крамницях, аптеках. Його дивувала відсутність акордеонного фону, який він уважав невіддільним від Парижа. Адже коли показували це місто в телевізійному «Клубі мандрівників», акордеон звучав завжди.
І ось вони – монументальні сходи, що ведуть на вершину пагорба, де величезний білий і, здавалося, вічний, височів Сакре-Кер – собор Серця Христового. Заходити всередину часу не було, та й питання про ціну вхідного квитка було вагомим, бо в нагрудній кишені він мав виданий в аеропорту мінімум, аби розплатитися за готель зі сніданком, і трохи грошей на оглядову екскурсію останнього дня. Звідки могли знати французи, які й так здійснили його мрію, що в людей, яким видають за їхні власні кошти два кіло цукру на місяць, може не виявитися грошей на Лувр? Вони ж уважали, що в тій дивній країні просто труднощі з цукром…
[1] Так, пане! Ліворуч, а перед площею ще раз ліворуч. Візьміть мапу, будь ласка! (Фр.)
