Притчі 
Преамбула
Якось старі друзі попросили мене допомогти продати однокімнатну квартиру їхніх знайомих у спальному районі. Робота начебто нескладна – одна угода, нічого не купується натомість, «чистий продаж», як то кажуть у світі ріелторів. Перевір документи, зроби хорошу рекламу, поїзди на покази, знайди покупця, допоможи зібрати довідки, підготуй угоду – і начебто все.
Але проблема виявилася в тому, що літній господар квартири лежав у ній, закритий на ключ, паралізований після інсульту, який стався від погашення життєвих негараздів рясним алкоголем. У його колишньої дружини своє життя, а доглядає за немічним сестра – золота людина, рідкісної душі тружениця, але живе вона в іншому місті, кілометрів за двісті п’ятдесят. І кілька років поспіль їздить два-три рази на тиждень електричкою до столиці. Купує їжу, готує, прибирає, миє, перевдягає його, залишає повні каструльки, хліб, питво – і назад, тому що там, удома, сім’я: чоловік, діти, онуки, город. Хворий, поки так-сяк пересувався з паличкою, і чути не хотів про переїзд, а як зліг, довелося наважитися продавати квартиру й купувати йому щось в обласному центрі поряд із сестрою.
Процес починається
Родичі привозять до господаря-продавця нотаріуса, оформлюють довіреність на моє ім’я, і я починаю збирати за нього по інстанціях необхідні довідки. Збираю й думаю: а як же цю квартиру показувати? Дають мені комплект ключів, довіряючи будь-коли приходити, приводити, показувати, не дуже звертаючи увагу на лежачого, який не завжди адекватно реагує. Але як пояснити покупцям, що ця оборудка не кримінальна? І як їх водити туди чисто «технічно», якщо перебувати в приміщенні довго неможливо, бо аміачний дух в оселі висить такий, що вже за хвилину хочеться бігти світ за очі. Хоча якщо абстрагуватися, то квартира і непогана на таку прийнятну ціну…
Але й тут складається, як треба. Світ тісний – якісь знайомі інших знайомих саме переїжджають до Києва й шукають відносно недороге житло, щоби «зачепитися». Зводжу інтереси, показую, вибачаючись за «дискомфорт», домовляємося, призначаємо день угоди, справа рухається.
Одночасно спілкуюся із сестрою господаря по мобільному, розповідаю, як і що. Вона, відповідно, активно шукає братові квартиру біля себе, щоби було, куди його перевезти. Слухаю її й думаю: скільки ж сил, терпіння, любові в цій тендітній немолодій жінці?! Та чи витримає хоч який чоловік таке життя?! І ніякого роздратування, образ, докорів. Навпаки: «Це ж мій брат! Ми ж разом виросли!»
Дійшло до угоди. Нотаріуса, однозначно, треба привозити додому – господар нетранспортабельний. Покупці раптом згадують, що в їхнього знайомого є приятелька нотаріус, мовляв, зі своїми простіше. Телефоную, розмовляю з нею, пояснюю, що все буде оплачено, треба виїхати на місце. Погоджується.
Напередодні угоди приношу всі необхідні папери їй в офіс, щоб угоду купівлі-продажу підготували заздалегідь. Нотаріус – симпатична ділова жінка, років трохи за тридцять, офіс добре екіпірований, модний, майже в центрі. Знайомимося, спілкуємося, пояснюю ситуацію. Згодна. Призначаємо час. Прощаємося. Наприкінці розмови простягаю свою візитівку. Поглянувши на неї, нотаріус здивовано підводить на мене великі карі очі й рвучко міняє напрямок погляду, сховавши його в стосі паперів на столі. Я усміхаюся й прощаюся ще раз.
Угода
Дійові особи, крім мене:
Продавець – лежить у ліжку в напівтемній кімнаті при закритих шторах. Під ковдрою в стьобаній куфайці. Їдкого аміачного запаху, певне, вже не відчуває, на ситуацію майже не реагує.
Сестра продавця, Віра Іванівна – прокинулася о четвертій ранку, приїхала електричкою, хвилюється, клопочеться, перед усіма вибачається за незручності.
Зять Віри Іванівни – приїхав із нею для підтримки, курить у коридорі біля ліфта, у подіях участі не бере.
Покупець – чоловік років двадцяти п’яти, теж димить цигарками в коридорі, в очікуванні.
Мати покупця – жінка середнього віку, дуже хвилюється, ходить із документами в руках довгим загальним коридором туди-сюди, до квартири не заходить.
Усі чекають на нотаріуса. Розповзаються двері ліфта, з’являється підкреслено ділова, тендітна, симпатична жінка з ноутбуком.
– Добридень, чекаємо на вас, – кажу я, адже лише одна знаю її в лице.
– Доброго дня! Де квартира? Де господар? – запитує нотаріус і здивовано дивиться на людей, які блукають коридором.
– Пройдімо, я вам покажу, – кажу і йду до відчинених дверей квартири.
Нотаріус рухається за мною, ще не дуже розуміючи специфіку моменту, входить у напівтемряву квартирного приміщення, задихається його «ароматом», бачить лежачого, закутаного в ковдру господаря й геть розгублено озирається на мене. Ми виходимо в коридор, за нами й сестра господаря. Вона, перепрошуючи, розповідає про причини продажу й такого жалюгідного стану справ тут. Нотаріус заклякла, метикуючи, що робити, потім питає:
– А він хоч усвідомлює, що відбувається?
– Так, звичайно! – каже Віра Іванівна. – Можете в нього запитати. Ось усі документи, паспорт його, різні довідки.
Нотаріус набирає повітря в легені, відкриває двері й повертається до квартири. Поставивши пару питань продавцеві, вона все ж таки визнає його дієздатним, хоч і лежачим, знову евакуюється в загальний коридор, розгублено відходить у куток і телефонує комусь з мобільного – порадитися.
Я усвідомлюю, що пора брати справу у свої руки, і прошу чоловіків винести кухонний стіл та кілька стільців у коридор. Вони встановлюють усе це на п’ятачку біля ліфта, благо – у цю обідню годину в під’їзді нікого немає. Розкладаю на столі довідки, документи, паспорти учасників угоди. Тендітна нотаріус дивиться на всі ці декорації, явно вперше переживаючи такий екстремальний досвід.
– Що поробиш? – кажу я. – Сьогодні вам доведеться працювати, як фронтовому лікарю, – оперувати в польових умовах.
Охайненька стильна нотаріус умощується біля ліфта на обдертий ослінчик, встановлює ноутбук на столі, накритому газетою, дістає завчасно підготовлену роздруковану угоду й дає покупцям її прочитати. Копію Віра Іванівна відносить братові, сама йому читає, пояснюючи, про що йдеться. Справа рухається швидко – усі згодні, перевіряються довідки, настає момент підписання угоди. Покупці підписують. Нотаріус, набравши повні легені повітря, заходить у кімнату, де вже відкрито штори і на додачу горить світло. Продавцю у кволу руку вкладають кулькову ручку, під листок з угодою підкладають картонку, чоловік лежачи підписує, як може, а також ставить кривий підпис у журналі реєстрації угод.
Дія знову переходить у коридор. Там передаються й перераховуються стосики чужоземних грошей, ідуть розрахунки з нотаріусом за послуги та виїзд, із ріелтором за послуги, Віра Іванівна в тисячне просить вибачення й дякує всім, учасники подій розшаркуються, обговорюють подальшу процедуру звільнення квартири та передачі ключів – звичайні робочі моменти.
Юридичний етап справи закрито.
Прощаємося.
Епілог
Удвох із нотаріусом заходимо до ліфта, він рушає вниз. Я розводжу руками:
– Вибачте. Така вже ситуація. Все одно мусимо якось вирішувати. Люди ж хороші, сестра господаря – просто великомучениця, стільки років від’їздити до нього – хоч пам’ятник за життя їй став! Йому, може, і все одно, де лежати колодою, а їй хоч легше буде доглядати. Не хвилюйтеся, на вулиці він не опиниться – уже квартиру знайшли, завдаток дали, домовилися, як його туди перевезти. Дякую вам! А досвід «фронтової хірургії» – вам у скарбничку.
Вона нерішуче всміхається, киває, пропонує за потреби звертатися ще.
– Підвезти вас? – запитую.
– Ні, дякую, на мене чекає таксі. Усе оплачено.
– Ну, тоді ще раз дякую. Бажаю удачі!
Якусь мить нотаріус знічено мовчить, потім робить кілька кроків до таксі. І раптом озирається:
– Ви знаєте, хто мене попросив узятися за цю справу?
– Так. Мій колишній чоловік. Світ тісний, а в нього багато знайомих… нотаріусів, – усміхаюся я, – але не напружуйтеся, він мужчина вільний, я не в претензії.
– Я вас не так уявляла, – каже вона, нахиливши голову на бік.
– Я вас теж. Ви дуже мила. І компетентна до того ж. Бажаю удачі!
– Ви не так зрозуміли. Наразі нічого немає. Це все давно було.
– Не переймайтеся, фронтовий лікарю! Не актуально. Усе гаразд. Головне – справу зроблено, і ми допомогли хорошим людям. Та ще й грошей заробили.
Раптом на ґанок вибігає Віра Іванівна:
– Ой, добре, що ви ще не поїхали! Я така затуркана, геть забула! – і вручає нам із нотаріусом по пакунку – кожній по пляшці шампанського й коробці цукерок.
Ми відмовляємося, але вона непохитна:
– Ви нам так допомогли, так допомогли! Дай вам Бог здоров’я й щастя!
Післямова
Дві машини залишають двір і роз’їжджаються в різні боки, а Віра Іванівна ще стоїть на сходах під’їзду й махає нам натрудженими руками. Свята жінка… З простих, надійних і справжніх. На яких усе й тримається. Чоловік такого не витримає. Його справа – подвиг одноразовий.
