Притчі 
Сім’я починається з пари.
Одні люди створюють сім’ю, щоби народити дітей, турбуватися, дбати про своїх найближчих і найрідніших, віддавати свою любов, тепло, час, почуття та навзаєм отримувати все це сторицею.
Інші вірять у долю й живуть із вірою в те, що одного дня прекрасний незнайомець чи незнайомка ввійдуть у їхнє життя – і все буде добре.
Дехто обирає цивільний шлюб.
Часом одні знаходять пару, коли перестають вірити в любов і взаємність… інші – коли така віра в серці проростає.
Хтось хоче, щоби партнер мав ті чи інші якості, риси вдачі, зовнішності, а зустрічає людину абсолютно іншу.
Уся інтрига в тому, що ніхто не знає планів Бога.
Хм… а можливо, Бог нічого не планує, Він просто спостерігає за людьми й в якийсь момент, відповідний іронічний момент, усміхаючись Собі, легенько втілює людський задум. Можливо, недаремно слово «іронія» співзвучне англійському iron – «залізо»… Можливо, у розумінні Бога людина мусить загартуватись, «іронізуватись» на своїй дорозі до власної мети.
Можливо, саме тому, що хтось повірив у любов, мені на прогулянці літнім Тернополем удалося побачити, як Оксана та Антоніо милуються своїм маленьким сином. Захоплено спостерігають, як їхній Марко-Марко з’їжджає з гірки. Вона – мама-українка – трепетно хвилюється, а він, тато-італієць, – реагує із запалом, підбурює. Вбраний Антоніо так, що виникає враження, ніби він не батько, а старший брат Марка: рожева футболка, кеди, і лишень поважна сивина промовляє, що він таки батько, якому за сорок.
Можливо, тому, що Ганя й Войтек таки повірили в сім’ю, зуміли довіритися одне одному, дозволили собі довіряти, нині вони сидять в альтанці кафе «Ретро» й дискутують про те, яким має бути їхній новий автомобіль. Лунають її впевнені аргументи водійки-українки, відлунюють його спроби – філолога-поляка – із гумором, тепло виправити її вимову польських слів.
Можливо, тому, що Джеремі та Марія не побоялися подолати кордони й кілометри, аби бути поруч. Ось зараз вони спокійно сидять на лавці і спостерігають за тим, як їхні українсько-британські діти граються в пісочниці, промовляючи почергово одне українське, друге англійське слово, звертаючись до мами й тата.
Можливо, ця різнобічна інтеграція мов, культур, поглядів, звичаїв, смаків незвична й дисгармонійна. Можливо, на перший погляд, то далеко не те, чого б хотілося після довгих пошуків, хвилювань і розпачу. Можливо, ніхто й подумати не міг, що доля поєднає людей із настільки далеких, абсолютно різних куточків світу. Та вдивляєшся в усе це різноманіття мов, рис, звичаїв – і помічаєш, які ці люди щасливі. Щасливі у своїх відмінностях. Щасливі у своїх суперечках. Щасливі завдяки втіленню своєї мети. Щасливі тим, що мають сім’ю! Можливо, у цьому й полягає секрет щастя?..
Тому, гадаю, у кожного має бути пара!
