Притчі 
Ярослав прокинувся від істеричного голосу дружини на кухні і схлипування доньки. Із фраз, що долинали, зрозумів, що йдуть «розбірки» щодо трійок з математики. Враз відчув головний біль і нудоту – ці симптоми останнім часом дедалі частіше відчував, коли удома лунали крики і з’ясування. Хотілося натягнути на вуха ковдру і знову поринути в сон-забуття, але жалібне схлипування Марічки змусило його встати ліжка і вийти з кімнати.
– Навіщо ти так за якісь нещасні трійки? – з докором мовив до дружини. – Головне, щоб дитина була здорова, а в хаті – спокійно. Додатково повчимося і все виправимо.
– А я не хочу, щоб вона була такою невдахою, як ти, зрозумів? – вереснула дружина до нього і тут же гримнула на доньку: «Марш спати!».
Заплакана Марічка прожогом кинулася до своєї кімнати. Ярослав, спіткнувшись об ненависний погляд дружини, теж повернувся і вийшов з кухні. Безглуздо зараз починати будь-яку розмову, усе однаково зведеться до взаємних докорів і образ.
Що відбувається в їхній сім’ї? Так, він не цілком здоровий, так, поки що він безробітний. Але… Де ділося їхнє кохання і розуміння? Чому єдина донечка стала заручником їхніх неприхованих негативних емоцій одне до одного?
Як він колись воскрес душею, коли зустрів Юлю! Які вони були щасливі, коли готувалися до весілля, вінчались у старовинному храмі Шевченківського гаю в післявеликодню пору, коли розквітала природа і тішилося небо. І він розквітав, і радів життю, думав, що роки безпросвітної депресії, численні консультації із психотерапевтами і лікування антидепресантами вже позаду. Кохання – найліпший антидепресант!
…Юля знала його історію. В юначі роки Ярослав був красенем із заможної сім’ї. От тільки дуже короткозорим, через що не на жарт комплексував. У 90-і роки в Україні був справжнісінький бум на різних екстрасенсів. От його тато і повіз до однієї «знахарки». Та провадила над ним якісь хитромудрі сеанси, а потім сказала залишити своє фото, натільну сорочку і загадково сказала на прощання: «Тепер у нас з тобою зв’язок, який непідвладна розірвати людина».
Зір Славчика не поліпшився аніскілечки, але батько його розізнав, що в Москві почали робити перші операції з лазерної корекції зору, отож повіз сина туди.
Із Москви Ярослав вернувся із майже стовідсотковим зором на обидва ока. Здавалось би, радій життю і насолоджуйся принадами молодости. Але… Йому почали снитися дивні моторошні сни, згодом почав чути якісь голоси, а серце повсякчас огортала дивна тривога. Став невпевненим у собі, боявся засинати, щоб знову не наснилися жахіття.
– Ти мій навіки! – почув одного разу в сні їдкий, неприємний голос і чітко побачив обличчя… тієї знахарки. Розпатлане чорне волосся, очі, що горіли дивним вогнем і моторошна посмішка яскраво-червоних губ…
Прокинувся в холодному поту від власного крику. «Це вона! Вона щось поробила мені! – пронизала його думка. – Це після того візиту зі мною коїться щось дивне!»
Поділився з батьками, але ті лише відмахнулися. «Не бери дурниць у голову! Ти, напевне, якихось передач про екстрасенсів надивився. Он скоро вступиш до університету, і все буде добре».
Але університет нічого не змінив. Те, що з психікою Ярослава відбувається щось дивне, врешті помітили його заклопотані бізнесом батьки.
Вони сплачували чималі суми за консультації найкращого психіятра Львівщини, не шкодували грошей на дорогі ліки. Часами йому ставало ліпше, але потім він знову поринав у депресію. Батьки, стомившись від його емоційних перепадів, винайняли йому окрему квартиру. Оплачували те житло, давали гроші «на прожиття». Попервах таке життя йому подобалося. Водив дівчат, жив на широку ногу. Але дівчата, що липнули, як мухи до меду, до привабливого багатого студента юридичного факультету, невдовзі зауважували, що хлопець цей якийсь дивний… Отож Ярослав учергове опинявся сам, і це лише поглиблювало його депресивні настрої.
З Юлею вони познайомилися в церкві, куди виснажений Ярослав прийшов шукати спокою для своєї роз’ятреної душі.
Уже на другому побаченні він розповів їй усе: про свою депресію і ту знахарку, і про спустошеність власної душі… Юля вдумливо слухала, а потім сказала: «Різні екстрасенси справді можуть накоїти багато лиха. А тут, напевне, ще й якесь твоє самонавіювання додалося. Та Бог сильніший від всяких знахарок і депресій!».
І Ярослав повірив їй. Вони насолоджувалися прогулянками по древньому Львову і разом читали книжки про духовне вдосконалення, які приносила Юля.
За рік після їх весілля народилася їхня Марічка. Щасливі батьки Ярослава допомогли зі скромної хатинки Юлиних батьків розбудувати сучасний двоповерховий будинок.
З чого почалася руйнація їхнього щастя? Із втручань Юлиних батьків та її незаміжньої сестри в їхнє життя, із побутових проблем, яким він не вмів дати раду, із його невдалого працевлаштування? Він знову почав бачити важкі сни і чути дивні голоси, і в його серце знову уповзла гадюка важкої депресії.
У домі, де нещодавно лунали слова кохання, почали лунати взаємні звинувачення.
– Навіщо ти одружувався, коли знав, що хворий? Я виснажилася вже від цього всього до краю…
– Але і ти знала… Ти казала, що Бог сильніший від усяких депресій…
– Не приплітай сюди Бога! Ти винен! Ти зруйнував моє життя!
– Навіщо ж ти увійшла в моє життя? Привабили статки моїх батьків?
У відповідь йому в голову полетіло горнятко із недопитою гарячою кавою.
Він мовчки витер обличчя від бризок кавової гущі і пішов геть – до батьків.
Але і там його ніхто не потребував. «У тебе сім’я, дитина, дім. Ти мусиш повернутися до дружини. Не накручуй себе, усе владнається поволі», – сказала мама.
«І зрештою, ми маємо право на спокійну старість!» – докинув батько. – Ти би вже мав бути опорою нам, а з тобою лише самі клопоти….»
І він повернувся. Щоб чути щоденні докори дружини та її батьків, щоб відчувати, як цурається тата його рідна донечка, яка щодня була свідком його принижень. Як от сьогодні. «Не хочу, щоб вона була невдахою, як ти!». Авжеж, він – невдаха, нікому не потрібний…
У чому був одягнений, у тому й вийшов у нічну темінь. Пройде одну зупинку до залізничної колії і ляже на шпали. Навіщо йому мучитися в цьому світі і мучити інших? Ішов, а туман сліз застилав йому очі. Та він ще й не чоловік, як останнім часом постійно нагадувала йому Юля, бо хіба чоловіки плачуть?
Різке вищання гальм змусило зупинитися і протерти очі.
Патрульна поліція. Двоє молодих поліцейських: чоловік і жінка.
– З вами все гаразд?
– Усе. Усе… негаразд… Мені, напевне, краще, не жити в цьому світі.
– Сідайте в авто, – взяла його за руку жінка. – Трохи поїздите з нами.
Він їздив із цими двома патрульними до світанку. Розказував про своє життя-буття, був свідками кількох інцидентів у нічному Львові, трохи дрімав, а потім знов розказував про своє…
Вони його мовчки слухали, а коли почало світати, жінка мовила: «Кажуть, найбільша темрява перед світанком. Бачите, було так безпросвітно темно, а тепер розвиднилося, – зовсім інша справа. Так і в житті. Повірте. Ми щодня стільки всього бачимо… Лише тут я навчилася цінувати дар людського життя. А ви – не хочу жити… нікому не потрібен… Давайте для початку ми здивуємо вашу доньку і дружину! Купіть їм квитки до Кінопалацу, пообідайте після фільму в ресторані японської кухні. Донечці буде цікаво! Не маєте грошей? Ми позичимо! І подумаємо, як влаштувати вас на роботу. У мене брат, нотаріус, саме шукає собі помічника…»
– Чому ви готові це зробити для цілком чужої людини? – майже пошепки запитав Ярослав.
– Ви – не чужа людина. Ви – ближній, якого Господь поставив на моєму шляху цієї ночі. І знаєте, я таки вірю, що Господь сильніший від усілякої депресії!
– І я… І я готовий в це повірити знову.
…Перед брамою їхнього з Юлею будинку він на якусь мить зупинився, а потім рішуче увійшов на подвір’я. Він розумів, що налагодити усе буде не так легко. Але… Щось додавало йому сили і рішучости. Чи Хтось? Той, що сильніший від усяких незгод і депресії…
