Притчі 
Вона набрала номер його телефону.
– Це я.
– Цікаво, що було раніше: я подумав про тебе чи ти вирішила мені зателефонувати?
– А раптом одночасно?
– Може бути. Що в тебе сьогодні?
І вона почала розповідати. Про важливе й дрібниці, про успіхи й «котів, які шкребуть на серці». Говорила довго, емоційно, не чекаючи його реакцій, – монолог солістки.
Коли його мовчання видалося задовгим (міг би хоч «угукнути» з увічливості), вона перепитала:
– Ти мене чуєш?
Слухавка мовчала. На її чорному тілі жалісно блимала маленька червона лампочка – розрядилася батарея.
«Упс! Цікаво, і давно я відключилася?» – подумала вона, потім похитала головою, знизала плечима й поклала слухавку на базу для зарядки. За хвилину пролунав дзвінок.
– Це я. Знову техніка «здохла»?
– Так, знову. То що ти встиг почути?
– Я встиг запитати, як справи…
– Ой…
– Та не переживай. Я і так усе зрозумів. Телефон – це грубий інструмент для ледачих душею.
– І що ж порадиш, раз усе зрозумів? – недовірливо-хитро запитала вона.
– Жени їх геть!
– Кого гнати, пардон?
– Та котів же, які на серці шкребуть, кого ж іще?
Вона широко розплющила очі, потім відкрила рота, щоби відповісти, але раптом глянула на слухавку – на ній знову блимала маленька червона лампочка.
Повернула бідолашну на базу, сіла на стілець, опустила руки на коліна, замружилася, глибоко вдихнула, ясно уявила собі його й мовчки продовжила розмову. Не переривати ж її через такі дрібниці, як розряджена батарея цього «грубого інструменту»!
