І чоловіки плачуть…

Уже минуло за північ, а Ігор так і сидів нерухомо за столом. Коли повернувся з Авдіївки на Донеччині, де прослужив рік, думав, що найважче позаду. А виявилося, що повернутися до мирного життя і давати раду у своїй родині ще важче, аніж там, у зоні бойових дій. Там він бачив, як безглуздо гинули молоденькі солдати, і сам не раз дивився у вічі смерті, там на своїй шкірі відчув ядучу неприязнь місцевих прихильників «русского міра», там він, як і його побратими, ставив собі безліч запитань, на які не було кому відповісти. І не раз від відчаю, обурення, гніву, нерозуміння стискав зброю в руках до оніміння пальців… Але там він знав, що прийде час, і він повернеться додому, де його чекала мама і донечка Христинка. І він спокійно засинатиме, не боячись нічної тривоги. А можливо, і його Світлана виконає свою обіцянку і повернеться нарешті з далекої Італії до чоловіка і доньки. 12 років на заробітках, – та вони вже все мають, що треба: дім у передмісті Львова, авто… Коли ж нарешті житимуть разом, утрьох?

Коли багато років тому дружина поїхала до Італії, у них справді були скрутні часи: не мали власного житла, лише план під забудову, Світлана сиділа удома з малою донечкою, а Ігоревої зарплатні вистачало лише на найнеобхідніше. Випускниця філології, вона знала італійську, отож вирішила пошукати щастя за кордоном, залишивши Христинку на тата і бабусю. Так у кожного з них почалося нове життя – Ігор з орендованої квартири перебрався з малою в однокімнатне помешкання своєї мами, Світлана вирушила до Італії. І там їй стали в пригоді курси з перукарського мистецтва і візажу, які закінчила ще перед виїздом за кордон. Знайшла роботу в салоні власниці-польки, з якою потоваришувала, отож гіркої долі багатьох заробітчанок уникнула. Не чулася самотньою, мала добру роботу, яка їй була до душі, не зазнавала утисків господарів, як багато наших українок. Чи не щодня щебетала по телефону, а згодом по Скайпу, що ось заробить на будівництво хати, і повернеться. Але ось вже і фундамент заклали, і стіни вимурували, і вікна-двері поставили, і газ та електрику провели… Вже і Христинка в перший клас пішла, вже і випускний донечки в молодшій школі відзначили, і їхній сучасний ошатний дім милує око… А Світлана не поспішає вертатися назавжди. Приїде, пообурюється нашими дорогами-порядками-убогістю (як, так, мовляв, можна жити?), і їде далі у свою Італію. Щоразу знаходить якусь причину: і те треба ще, і се… Останній раз казала, що треба збирати гроші на навчання доньки. «Зараз Христинка в підлітковому віці, їй мама насамперед потрібна!» – переконував дружину Ігор, але та стояла на своєму: їде і край. Це ж вона для них старається… А Христинка дорослішала і робилася якоюсь їжакуватою, непокірною, бунтівливою… Іноді Ігор почувався безсилим і не знав, як має діяти…

І тут йому прийшла повістка.

«Світланко, прошу, приїдь! – одразу зателефонував дружині. – Мене забирають до війська. Ти зараз дуже потрібна нашій Христинці!»

– Я не можу тепер. Можливо, через кілька місяців… – пролунало в слухавці.

– Тату, ти їдь! Будь спокійний! – несподівано твердо сказали донька. – Я вже велика. Удвох з бабусею якось дамо собі раду.

– Моя ти маленька-велика дівчинко! – пригорнув доню. – Я вірю в тебе. Будеш тепер вдома за старшу.

І Христинка не підводила його, пильнувала вже стару бабусю і навіть учитися почала краще. Все-таки дочка воїна АТО! Увесь її клас малював малюнки і виплітав синьо-жовті обереги, аби надіслати нашим воїнам до Авдіївки. Ті обереги гріли руки і серця в холодному бліндажі…

І от він вернувся… нарешті вдома! Як постаріла за цей нелегкий рік його мама, і як виросла, якою красунею стала його донечка!

Обійняв їх обох: «Тепер ми разом». І байдуже, що вранці мав неприємну розмову з дружиною, яка повідомила, що цього року повернутися не може. Вона так довго йшла до мрії про власну перукарню, і ось тепер, коли нарешті є її власницею, хіба може залишити все і вернутися в ту убогу Україну? Вона не така дурна. Йому, Ігореві, це вона знає точно, належить земельна ділянка як учасникові АТО. Отож, нехай добивається тієї землі, і то не десь далеко, а під Львовом, щоб можна було дорожче продати. Вистачить і навчання доньки, і на все решта. Бо грошей вона більше насилати не може, їй потрібно власну перукарню облаштовувати…

Ну що ж, у кожного свої пріоритети… Нічого даватимуть собі раду самі.

Першу ніч удома Ігор спав, як убитий, а вранці, збираючись відвідати своїх хлопців з роботи, зайшов до кімнати доньки. Учора дав Христинці свою платіжну картку, аби дещо купила собі в супермаркеті, а тепер, не бажаючи будити доньку так рано, сам вирішив узяти з її сумки картку, щоб по дорозі додому накупити харчів. Насамперед хотів купити доброго м’яса, щоб замаринувати і на вихідні запекти на вогні. Як давно вони не збиралися сім’єю біля вогнища посмакувати шашликом!

«Та-ак, де це моя картка? Мабуть, у гаманці… А спробуй той гаманець знайти серед навали косметики…» І раптом – о Боже, – що це, – тест на вагітність?! Невже його Христинка…

– Що ти робиш, тату? – розплющила очі донька. І тут же скочила з ліжка і відштовхнула тата від своєї сумки. – Чому ти лізеш до моїх речей? Це негідно!!!

– А це гідно? – підхопив з підлоги тест і махнув ним перед обличчям Христини Ігор. – Я думав, ти тут вчишся, бабусі помагаєш, а ти…

– Яке ти маєш право докоряти мені? Та вас з мамою ніколи особливо моє життя не цікавило! Ви свої проблеми вирішували!

– Послухай, доню, – нарешті почав себе опановувати Ігор. – Ми можемо спокійно поговорити…

– Ні, пізно! Не хочу я ні з ким з вас говорити! – вибухнула Христина і, підхопивши зі стільця футболку та джинси, вибігла з дому. Коли Ігор за мить вибіг за нею, на огорожі квітника побачив лише доньчину піжаму. Куди ж вона пішла? Без мобільного, без сумки…

Цілий день він просидів удома, голова аж пухла від різних думок, вже минула дванадцята, а донька так і не прийшла додому. Ігорева мама, наковтавшись заспокійливого, так і задрімала, сидячи в кріслі. Кицька Гільза, яку Ігор, врятувавши від голодної смерти чи сліпої кулі, привіз зі собою з Донеччини, принишкла в господаря на колінах, немов передчуваючи гнітючий настрій у цьому домі.

Треба телефонувати в поліцію…

Тільки узяв телефон, аж раптом пролунав дзвінок у двері.

Кинувшись до входу, Ігор побачив Христинку – виснажену і заплакану…

Він рвучко притиснув її до себе і видихнув: «Ніколи, ніколи більше так не роби, не зникай! Усі проблеми будемо вирішувати разом, чуєш? Для чого я повернувся живим із пекла, – щоб втратити єдину свою доньку? А ця вагітність… Ну, трохи рано… Але зате я буду молодим дідом. По-моєму, це чудово!»

– Ні, тату, я не вагітна… – промовила донька. – І це було… лише раз… коли ми після останнього дзвінка зібралися на природі. Я випила трохи вина, зовсім трохи, я не повинна була цього робити, і Северин з паралельного класу, наш «містер школи», скористався цим, я в нього не перша, тепер навіть у мій бік не дивиться… А я запанікувала – а якщо вагітність? Я чулася брудною, використаною, і ще ці думки про вагітність… Думала, що збожеволію…

– Моя ти люба дівчинко! Що ти пережила… Ніколи, чуєш, ніколи не забувай, що в тебе є я! Кожну проблему можна вирішити! А з тим Северином я розберуся! Я цьому «містерові школи» влаштую!

– Не треба, тату, я сама винна. Що тут вже кому доведеш… – важко зітхнула донька.

Він підхопив її на руки і поніс до вітальні. Там обережно посадовив на диван.

– Полежи, відпочинь. Я приготую чай. А завтра куплю м’яса і на вихідні майнемо на шашлики, на природу!

– Ні, тату, я не хочу на шашлики… Розумієш, ще надто болючі спогади про те злощасне святкування на природі. Я взагалі поки що не хочу виходити з хати.

– Вибач, доню, – не подумав. От що значить – контужений у голову, – знічено намагався пожартувати Ігор. – Ну тоді приготуємо собі смажені ковбаски вдома, і, як у дитинстві, подивимося гарний фільм. Давай? Ми так давно не дивилися разом якесь добре кіно…

– Давай! – усміхнулась Христина. – Я за кінокомедію, а ти?

– І я! Домовилися! Піду приготую чай.

– Тату! – тихо промовила Христина, коли він вже виходив з вітальні.

І ще не встиг обернутися, як почув: «Тату, ти в мене найкращий! З тобою мені не страшно в цьому житті. Ти – мій справжній захисник».

І Ігор, загартований у складних бойових умовах, раптом відчув, що його очі наповнилися слізьми. Хотів затамувати їх, стримати, але не зміг.

«Бачиш, інколи й мужні захисники плачуть, – посміхнувся крізь сльози доньці. – Не тільки тонкосльозі дівчатка! – Але ми і сміятися з тобою вміємо, правда? Шукай гарну кінокомедію і покажемо, як ми вміємо реготати від душі!»

– Тільки щоб ми твою донецьку кицьку не налякали своїм реготом, – підхопила татів жарт Христина. – Вона ще не встигла на новому місці обжитися, ще, чого доброго, від нас чкурне… То плачуть, подумає, ті дивні господарі, то регочуть, – хтозна, що від них чекати.

– Е-е, ні! Наша Гільза життя знає! – запевнив Ігор. – Що їй наших сліз чи реготу боятися, коли вона під кулями вижила!

Наступна

Я так довго тебе шукала...

Треба ж таке – саме напередодні Нового року поламався блендер і вийшов з ладу електрочайник. ... Читати далі

Попередня

Ніколи не пізно...

«Погляньте, яке чудове літо за вашим вікном...» – давала поради тим, хто в депресії, запрошена ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *