Притчі 
Хоч і зима, сніг у повітрі роїться, морозець легеньким покусуванням нагадує про себе, а побалакати кортить. Три сусідки біля під’їзду ніяк не можуть розпрощатись: «А ви чули?..», «А бачили?..», «А знаєте?..»
Від будинку навпроти літня жінка слід прокладає на сніговій пороші. Співрозмовниці до тієї, котра наближається, поглядами прилипли.
– О, Ліля, двірничка наша, кудись вибралася.
– Чи не свого зустрічати…
– Якого «свого»? Вона ж самотня, удова…
– Була самотня. Тепер уже має… гм… такого самого підтоптаного, як вона…
– Невже? Мабуть, якогось пияка?
– Та ні, беріть вище. Казали мені, що професора. Медичне світило. Я навіть бачила його: інтелігентний такий, в окулярах… Дублянка дорога…
– Ліля чепуритися почала теж. Навіть очі тінями підводить…
– Я це також помітила. Ще й подумала: із чого б це? Не інакше, як для якогось мужчини. Але щоби професор на двірничку оком кинув? Таке тільки в казці буває… І як то трапилося, не знаєте?
– А зараз запитаємо… – запропонувала найсміливіша. І окликнула: – Пані Ліліє, можна вас на хвильку?
– Хіба лишень на хвильку, – підійшла скромно, але зі смаком одягнута жінка. Сніжинки осідали на донедавна сивому, а тепер темно-коричневому волоссі. – Щось хочете сказати, дівчата?
– А запитати дозволите? – знову та сама.
– Чому ж ні, відповім, якщо, звісно, зможу.
– Зможете-зможете, – уже всі троє. – Аби лише захотіли. Бо то вас стосується… Стоїмо тут, здогадуємося…
І ще раз найсміливіша:
– Пані Ліліє, вибачте, але можете признатися, де ви зі своїм професором познайомилися?
– О, це можу! – сяйнув на обличчі промінчик усмішки. – Таки тут, біля вашого будинку.
– Як? Тут? На тротуарі? – усі троє, як сороки.
– Ага. На моєму робочому місці. І з мітлою я була. А він пробігав мимо до шкільного стадіону. То було вдосвіта, коли ви ще спите. Артем Феофанович, так його звати, щоранку бігав, він із он того будинку. Ми ніби звикли одне до одного, хоч і незнайомі. Із часом почав вітатися зі мною, щоправда, лише кивком голови…
Троє слухачок аж завмерли – ні пари з уст. Не щодня таке почуєш. Ліля глипнула на годинника, поправила нову шапку, видно, ще не звикла до неї, і продовжила:
– А одного ранку на мене щось ніби найшло. Пригадала виставу «Старомодна комедія», була колись така про любов у моєму віці, навіть у нашому театрі ставили, та й зачепила пана професора. «Чи не краще, – кажу, – замість того, щоби без діла бігати, та й допомогти мені. То теж фізичне навантаження… Чи вам соромно?»
Професор зняв окуляри, навіщось протер їх і пильно-пильно подивився на мене. «А чого тут соромитися, – мовив, – із такою жінкою можна і спробувати. Давайте інструмент…» Та й почали удвох згрібати листя. Він грабельками тягне, а я мітлою підчищаю. Розговорилися… Він теж удівець… Наступного ранку вже й не налаштовувався на стадіон, одразу ж до мене підійшов. Знову слово за словом… Потім він раптом послизнувся на бордюрі, бо ж під листям не видно, та й після дощу було… Ногу підвернув. «Ходімте, – кажу, – до мене, перев’яжу, я ж колишня медсестра…» – «Невже?» – зрадів професор. «Ага, – підтвердила я, – ми з вами майже колеги… А як випхали мене на пенсію, то мусила перекваліфікуватися на двірничку, бо ж треба за щось жити…»
– Отак Артем уперше зайшов, точніше додибав до моєї квартири, йому в мене сподобалося: вазони, затишок… – Ліля ще раз зиркнула на новенького годинника. – Вибачте, жіночки, мушу йти, хочу зустріти його. Телефонував, що вже виходить із поліклініки, консультував там пацієнтів.
Ліля пішла крізь тихий снігопад до зупинки маршруток. Судячи з її обличчя, для неї він здававсь яблуневим цвітом.
Сусідки не встигли запитати жінку, чи задоволена вона таким зиґзаґом долі. Та й не було потреби: очі Ліди світилися щастям.
А через кілька хвилин засніжене подвір’я прокреслили до сусіднього під’їзду дві пари слідів: менші – Лілині, і більші – Артема Феофановича…
Дивлячись крізь вікно своєї квартири, як професор підтримує під руку двірничку, одна з тих, котрі щойно говорили з нею, зітхнула сама до себе: «Буває ж таке…» І накинула ковдру на п’яного чоловіка, що хропів на дивані.
