Притчі 
Хотілося покинути все, перевернути, втекти. Марта сиділа біля вікна, вбираючи ясне сонечко. Літня спека зігрівала світ, але обпалювала серце. Кожен дотик теплого промінчика вдивлявся в її сіро-блакитні очі й підштовхував зробити крок назустріч змінам. Думки її були далеко, а світ проминав повз. Післясмак улюбленої музики виїдав зсередини, але її не замінити іншою – кожне слово пісні таке рідне.
І ось телефонний дзвінок. Вона ні на кого не чекала, тому поспішати до слухавки не було потреби: «Так. Доброго. Я вас слухаю, Володимире Петровичу. Куди? На котру потяг? Добре. До побачення».
Вона працює редактором у видавництві й має терміново виїжджати для переговорів з автором чергового бестселера. Марта вивчала психологію, тому в співпраці з авторами відчувала себе як цукор у каві. Цього разу її не цікавило ні хто автор, ні скільки часу там доведеться згаяти. Просто тікала від буднів.
П’ять годин торохкотіння коліями – і Марта приїхала. Таксі вже чекає, щоби відвезти її кудись, де вона ще не була. Зазвичай ця ділова дама не витрачає час на безглузді прогулянки, цього ж разу вона вирішила дати вихідний своєму внутрішньому трудоголіку й пройтися містом.
Марта перечитала рукопис книжки ще в дорозі, тому ці декілька днів можна було повністю витрати на відпочинок. Головний герой чимось її зачепив і не відпускав. Вигаданий нібито персонаж, але все ж.
Літня спека забрала бажання йти пішки, тому Марта повільним кроком вийшла на зупинку й вирішила поїхати маршруткою. Чекати довелося недовго. Досить скоро жовта бляшанка вже неслася пекучим асфальтом. Дві гривні для водія – і Марта кинула поглядом по салону, обираючи зручне місце. Ненароком помітила синювато-сірі очі чоловіка в спортивному костюмі. Він якось загадково дивився у вікно. Захоплення очима незнайомця було втрачено, щойно вийшла на своїй зупинці.
Декілька днів на відпочинок і перегляд справ. Марта щоранку бачила його. Бачила, але не надавала значення. Рівно о дев’ятій вона сідала в маршрутку й проводжала його поглядом на тій самій зупинці.
Наступного дня вже чекала робота. О дев’ятій вона вже мала бути на зустрічі з автором, тому вийти слід було раніше. Маршрутка більше нагадувала банку з консервованими огірочками, які Марта щоліта бачила в бабусі на ганку. Переповнена маршрутка немов би чекала її і лишила одне вільне місце біля самісіньких дверей. Ледве втиснувшись, передає гроші за проїзд. Піднімає голову, і… його очі. Знову. Погляд тепер не у вікно, а на неї. Дві пари очей одного кольору, але різного тону, трималися міцно, ніби не хотіли відпускати одне одного в швидкості руху. Скоро йому виходити, й Марті довелося б вийти з маршрутки, щоби його пропустити, проте звична зупинка лишилася позаду. Ще декілька зупинок – і маршрутка вже майже порожня.
Їй час. Марта піднімається і бачить, що він також готується виходити. Кроки донизу з маршрутки, а ніби вони ведуть догори – до моменту щастя.
– Дівчино, у вас неймовірно красиві очі. Я бачу їх щоранку й не можу забути.
До зустрічі ще півгодини, і в них є час познайомитися. Його звати Денис, і він має зустрітися тут зі своїм батьком.
– О! А ось і мій батько – Олег Станіславович.
– Олег Станіславович? Карпенко? – здивовано перепитала жінка.
– Добрий день, Марто. Я бачу, ви вже познайомилися з Денисом. Це і є людина-спорт, мій син, а за сумісництвом – прототип головного героя моєї книжки. Я вам про нього розповідав по телефону.
