Іронія

На дереві сиділо двійко хлопчаків. По їхніх щоках досі стікав піт. Хлопці розтирали його брудними руками та по черзі пили з пляшки крижану воду.

Щойно закінчився футбольний матч, де вони запекло конкурували. Команда Олеся виграла з рахунком в один м’яч. У команді Назара було на два розбиті коліна більше. І ці коліна його. Хлопець гордо дивився на зранені ноги. «Шестикласникам не болить. Шестикласникам не болить», – подумки повторював «мантру» Назар.

– Тато сказав, що в мене скоро буде брат, – мовив Олесь.

– Ого, класно. Я би теж хотів брата, – сказав Назар і відірвав погляд від своїх колін.

– У тебе вже є дві сестри.

– І що, я з ними зможу грати у футбол?

– Цілком можливо… А що, тобі з ними нецікаво?

– Вони гарно пахнуть, але найчастіше плачуть. Якби ще принаймні говорили. Батьки більше часу проводять із ними, а мені й поговорити особливо ні з ким. Коли я стану дорослим, то я обов’язково матиму сина, – виливав душу Назар.

– А мені поки вистачає очікування брата. Ти хочеш тільки одного сина? – поцікавився Олесь.

– Ну, може, двох. Часом мені хочеться дуже швидко подорослішати і грати зі своїми синами у футбол. Мій тато зі мною не грає.

– Мій грає. Але я тоді завжди на воротах. А я не люблю на воротах, – пожалівся Олесь і продовжив: – Мені б хотілося, щоби моєю дружиною стала Аня.

– Чому Аня?

– Бо Іра мені не подобається. А більше в нашому дворі нікого немає.

– А якщо уявити, що ти міг би сам створити собі дружину, то якою б вона була? Як би її звали? Яке б у неї було волосся? – запитав Назар.

– Я про це ніколи не думав. Гадаю, що моєю дружиною буде Аня, – автоматом випалив Олесь.

– Ти що, так любиш її?

– Мабуть. Вона ділиться зі мною цукерками. І вже тричі каталася на моєму велосипеді. Ти знаєш, я нікому не даю свій велосипед.

– Ага, навіть мені, – сказав Назар і почав фантазувати: – Моя дружина обов’язково буде білявкою. Високою, з тонкою шиєю і бровами-серпиками, як у мами. Доброю. І вона має вміти пекти яблучний пиріг. Я ще не визначився, як її зватимуть, але точно б не хотів, щоб Аня.

– А чим тобі не подобається ім’я Аня? – Олесь надувся.

– Воно твоє. Якщо ти віриш, що Аня буде твоєю дружиною, то в мене аж ніяк не може бути Ані. Це не по-чоловічому, – відповів Назар.

– Знаєш, що може бути смішним у цьому?

– Нєа…

– Коли ми виростемо, одружимося й згадуватимемо цю розмову, поруч із нами сидітимуть наші дружини. Твою зватимуть Аня, а моя буде білявкою.

– Гадаєш? – Назар замислено почухав потилицю.

– Поживемо, побачимо… – вжив улюблену фразу свого батька Олесь і почав злазити з дерева, вірячи, що одружиться з Анею.

А десь там, нагорі, Хтось уже іронічно підсміювався з двох малих мрійників, які доволі зріло розмовляли про доросле життя.

Зміст