Клавдія

Клавдія народилася в Канаді в сім’ї українських мігрантів.

Її мати Іванна та батько Євгеній мігрували до канадського містечка Годріч ще в 60-х роках. З того часу так і не змогли повернутися на Батьківщину. Спершу не було можливости, а згодом й потреби, адже обжилися на чужій землі та власну справу започаткували – організували своєрідне громадське об’єднання для мігрантів-українців, навколо якого гуртувалися люди близькі за духом, і на основі якого з часом було відкрито середню та вечірню школи для українців, церкву та різноманітні установи, які підтримували українські звичаї та традиції і допомагали співвітчизникам не так матеріяльно, як духовно.

У Годрічі їхню сім’ю знали та поважали. Хоча Євгеній був схильним до точних наук і міг здобути чималих висот в інженерії, все ж таки присвятив себе служінню людям – у школах для маленьких канадців з українським корінням викладав історію України та українську мову, а його дружина Іванна й поготів повністю віддавалася спільній справі – керувала гуртками з художнього мистецтва та вишивання, вирішувала усі побутові церковні справи, вчила дітей та дорослих мігрантів-українців української літератури, сама писала чудові вірші і, як лишень могла, намагалася прищепити людям любов до Батьківщини.

Не дивно, що коли в сім’ї Євгенії та Іванни народилася донечка, вони всіма своїми силами та можливостями намагалися виховувати її в українських звичаях та традиціях. Незважаючи на те, що Клавдія росла в Годрічі, вона прекрасно володіла українською мовою і – коли настав час – навчалася саме в українській школі для мігрантів.

Виховуючись в інтелігентній і талановитій сім’ї, Клавдія увібрала в себе усі найкращі риси й таланти своїх батьків. Вона чудово знала історію України, була прекрасною майстринею, мала “золоті руки” і прекрасно писала вірші та проникливу прозу. Батьки тішилися за доньку, а друзі та знайомі пророкували їй велике майбутнє.

Іванна була впевнена, що її донька буде відомою поетесою чи письменницею. Словом вона володіла легко, викладалася від душі, і її твори, не дивлячись на юний вік, були справжніми шедеврами. Проте Клавдія, яка сповна увібрала від матері талант поетеси, пішла іншим, хоча також творчим шляхом. У старших класах до рук Клавдії випадково потрапила скрипка. Вона зачарувала дівчину з першого дотику, з першого звуку, з першої струни. І хоча близькі люди переконували Клавдію, що починати здобувати музичну освіту в її віці трішки запізно, що краще повністю присвятити себе поезії і не звертати з обраного шляху, дівчина все ж таки не послухалася і почала вчитися грати на скрипці. І виявилося, що в Клавдії справжній, вроджений дар до музики. Гра на скрипці їй вдавалася ще краще, аніж написання віршів та прозових творів.

Батьки вибір доньки схвалили. Тому після закінчення навчання в школі, Клавдія почала здобувати вищу музичну освіту.

Спершу Клавдія виступала на аматорських концертах для мігрантів, а потім її талант не залишився без уваги поціновувачів, і її почали запрошувати на концерти, які організовували на місцевому рівні. Швидко вона почала підкорювати сцену і серця всіх тих людей, для яких її музика – щось більше, аніж просто звуки, аніж просто мелодії…

Коли Клавдія закінчувала університет, її вже знали далеко поза межами канадського містечка Годріч. А потім один знаний викладач запропонував дівчині викладати в університеті. І Клавдія погодилася на пропозицію – адже працювати, займаючись улюбленою справою, було її мрією.

Так Клавдія, дочка українських мігрантів, доволі рано здобула популярність. Вона викладала в університеті і в неї було вдосталь часу для того, щоби одночасно виступати на концертах та писати музику – для себе і на замовлення відомих виконавців.

Якось на одному із концертів, який відбувався в Ташро, Клавдія познайомилася з нью-йоркцем Ніколо. Поважний, серйозний та мовчазний чоловік одразу сподобався 26-річній дівчині. Тому вона з радістю прийняла його пропозицію повечеряти разом.

За вечерею в одному з найкращих ресторанів Ташро вони говорили про життя, мрії і плани, про творчість і музику. А через тиждень Ніколо, якому минуло сорок років і який усе своє свідоме доросле життя працював музичним критиком в одному із відомих американських видань, запропонував Клавдії вийти за нього заміж.

Усе відбулося якось надто швидко. Вражені батьки не заперечували. Але були стурбовані подальшою долею своєї доньки. Адже для них вона завжди залишалася маленькою дівчинкою і віддавати своє найдорожче створіннячко в руки дорослого чоловіка Євгеній та Іванна боялися. Проте Клавдія зуміла їх заспокоїти. Розповіла, що саме таким в її дівочих мріях був майбутній чоловік – дорослий і поважний, серйозний і забезпечений. Клавдія покохала Ніколо з першого погляду.

Ніколо та Клавдія побралися навесні, через місяць після того, як Ніколо запропонував одружитися. Після весілля Клавдія покинула роботу в університеті і переїхала жити в Нью-Йорк. Там також влаштувалася на роботу в один із музичних навчальних закладів і продовжувала виступати на концертах та писати музику. Єдине, що засмучувало молоду дружину – це те, що найближчі, найрідніші люди були далеко і до них могла навідувати нечасто.

Жили Клавдія і Ніколо заможно. Проте ані гроші, ані райдужні плани щодо щастя в майбутньому, радости не приносили. Майже через два роки після весілля Ніколо збайдужів до молодої дружини. Його часті відрядження та її гастролі віддаляли їх один від одного. Палке кохання минулося і на зміну йому прийшли буденність, роздратування, злість.

Якось випадково Клавдія дізналася про те, що в її чоловіка є коханка – молода журналістка-практикантка. Вирішивши все з’ясувати, жінка спробувала поговорити з Ніколо. Але розмова була даремною, навпаки, лише загострила їхні напружені стосунки. Він сердився і замикався в собі, Клавдія не знала, як чинити далі. Вона хотіла зберегти їхню сім’ю, адже, як і раніше, кохала чоловіка.

А одного разу вранці, перед тим, як Клавдія вирішила повідомити чоловікові приємну новину про те, що вагітна, Ніколо сказав їй, що втомився від їхнього подружнього життя, від її музики, від її скрипки та концертів… І що, мабуть, їм варто розлучитися та не псувати одне одному життя.

Клавдія розуміла, що насильно щастя не збудуєш, а тим паче, не повернеш. Тому й не стала боротися за Ніколо. Вони розлучилися так само швидко, як і одружилися. Ніколо так і не почув звістки про те, що його дружина вагітна…

Вона повернулася до Годрічу. І знову почала жити з батьками, які всіляко підтримували єдину доньку і які з нетерпінням чекали на народження внука. Щоб Клавдія не занепала духом, Іванна залучала доньку до громадської діяльности. Клавдія не пручалася, адже розуміла, що повинна якнайшвидше забути Ніколо та жити по-новому – для себе та своєї майбутньої дитинки.

На п’ятому місяці вагітности в Клавдії стався викидень… У стресовому, апатичному стані жінка перебувала три роки. За всі ці роки Клавдія дуже змінилася. Розчарування в коханні, втрата дитини зробили її мовчазною, замкненою, сумною. Вона перестала писати музику і лише іноді брала до рук скрипку. Ніяк не могла змиритися з ударом, якого завдала їй доля.

Євгеній та Іванна намагалися врятувати доньку. Вони приводили її до церкви. Щодня. І молилися за її душевний стан, за її здоров’я і за її майбутнє. Клавдія ж лишень запалювала свічки і її відсторонений погляд був моторошним, у ньому не було ані надії, ані віри…

Господь почув молитви засмучених батьків. Клавдія таки віднайшла сили, щоби знову повернутися до життя. Щоправда, музику більше вона не писала… І свою улюблену скрипку закинула на горище… І до свого серця не підпускала жодного чоловіка чи залицяльника…

Коли Клавдії минуло тридцять вісім років, вона зрозуміла, що живе не так, як повинна, і що насправді потрібно робити щось корисне для інших. А ще жінка почала мріяти побачити Батьківщину батьків. Після тривалих роздумів, прийняла рішення: “Зміню місце, оточення, хоча б на деякий час. Буду займатися благодійністю!” Залишивши Годріч, батьків та скрипку, яка припадала пилюкою на горищі, Клавдія летіла до України. Вперше.

Ступивши на землю своїх батьків, вона відчула, що не помилилася і правильно вчинила – купила квиток на літак наразі в одну сторону…

І хоча Україна зустріла її непогодою та холодним дощем, на душі та в серці було тепло…

* * *

Одного буднього дня до рук Клавдії потрапила маленька брошурка, в якій йшлося про те, що один відомий старий французький актор на власні кошти відкрив у Парижі Центр допомоги для дітей інвалідів. Згодом цей же актор розширив свою благодійну діяльність і представництва Центру почали з’являтись і в інших французьких містах. Але і на цьому меценат не зупинився. Повністю присвятивши себе справі, старий французький актор, в якого вже закінчувалися гроші, почав шукати спонсорів. Відгукнулося чимало охочих допомогти дітям і людям з обмеженими можливостями. Представництва Центру почали відкривати в містах інших європейських країн. Тисячі дітей-інвалідів та хворих людей отримували безкоштовну допомогу, лікування, підтримку. Для них при Центрах організовували санаторії та школи, гуртки та аматорські театри, їх возили на екскурсії закордон. Словом, волонтери, яких очолював старий французький актор, робили все можливе, щоби люди з обмеженими можливостями відчували себе повноцінними.

Не вагаючись ані секунди, Клавдія набрала телефонний номер. Милий дівочий голос повідомив, що з месьє Жаном можна зустрітися через місяць.

Зустріч відбулася в Парижі. Поговоривши зі старим актором-благодійником, Клавдія взяла квиток на літак і вже наступного дня була в Києві…

* * *

Займатися благодійницькою діяльністю жінка вирішила саме на Батьківщині своїх батьків і всі свої заощадження, які зберегла з часів гастролей, та отримані за музику гонорари, вклала в справу, яку започаткував мсьє Жан…

Клавдії минуло п’ятдесят… Майже в десятьох містах України вона відкрила Центри допомоги для дітей-інвалідів. Своїй справі вона віддається сповна. Тому часу для особистого життя не вистачає. Вона так і не вийшла заміж. Проте саме сьогодні Клавдія відчуває себе найщасливішою жінкою на землі – адже допомагає іншим та приносить радість і надію в сім’ї, куди постукала біда…

Вона, як і старий французький актор, віддала все до копійки, щоби служити людям. І сьогодні її здобутки можна порахувати не в грошовому еквіваленті, а в кількості врятованих життів чи вилікуваних від недуг дітей…

А ще… А ще діти-інваліди, інколи немічні і безпомічні, зуміли повернути Клавдії натхнення… Інколи вночі, втомлена, але щаслива, вона пише музику, яку колись обов’язково виконає на чудовій скрипці для своїх улюбленців…

Клавдія по-справжньому щаслива. В її серці – Бог, а в душі – спокій. І поруч – найвірніші люди, яких у суспільстві чомусь жахаються й уникають. Люди, які не вміють зраджувати, люди, які часто хапаються за останній шанс, аби вижити, люди, які знають, що таке справжнє страждання, і які саме тому по-справжньому цінують кожну мить…

У містечку Годріч живуть батьки Клавдії. Вони старенькі, але й досі продовжують займатися своїми звичними справами. Вже зовсім скоро Клавдія забере їх до себе в Україну. Щоб вони, ступивши на рідну землю, змогли подякувати їй за прожите життя, і торкнувшись свого коріння, щоби зуміли продовжити його – своє життя – ще на багато-багато років…

Ще жодного разу Клавдія не пошкодувала про свій життєвий вибір… Як би важко інколи не було, вона рада, що вчасно зуміла прислухатися до себе і піти вірним шляхом, що вказав сам Господь…

Наступна

Світло душі

Тишу в квартирі Олени Степанівни порушив телефонний дзвінок. Жінка поволі підвелася із крісла, зняла слухавку ... Читати далі

Попередня

Полуничне варення

– Добридень, тітко! Що готуєте? – з-за дощатого паркану за Ларисою несміливо спостерігав семирічний хлопчик. ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *