Притчі 
Руся була ще зовсім юним дівчам, як їй наснилася Доля. Але вже тоді вона мала собі на розумі, що сон не можна нікому переповідати, бо не здійсниться. А ще його треба увібгати собі в голову, щоби не стерся з пам’яті. Сон, який назвала «Різдво в Європі», міцно вчепився в неї й супроводжував постійно, як улюблена мелодія, що звучить у вухах щомиті. Вона пам’ятала навіть найдрібніші деталі. Мало того! Він став програмою її життя! Жила собі легко та привільно, нічим особливо не переймаючись, бо знала: її час прийде попри все. Щороку перед Різдвом «переглядала» сон, насолоджуючись кожною деталлю.
Цьогоріч у листопаді Русі минуло вже двадцять п’ять. Така собі кругленька дата, котра всім гоноровим панночкам нагадує, що то є певний рубіж, коли час із дівуванням прощатися та про заміжжя подумати. Але навіщо їй думати? Проти власної долі не підеш… Життя частенько підкидало сюрпризи: багато парубків підбивало клини, чимало чудових освідчень пестили її вуха, але то все було не її. Чекала на того, що колись давно наснився.
Різдво стало чи не найважливішим святом в її житті. Щороку вірила: ось-ось усе здійсниться. І зараз їй здавалося, що нинішнє Різдво буде особливим, повним несподіванок. У всякому разі, їй цього дуже хотілося.
Сьогодні неділя. Можна довше поніжитися в ліжку, довше посмакувати кавою, довше посидіти біля телевізора… Але з того всього вибрала лише каву. Приготувала міцну. Пила біля вікна, повозі відсьорбуючи улюблений напій, і з байдужістю спостерігала за польотом поодиноких сніжинок-парашутиків. Виглядає так, що цього разу Різдво Європа святкуватиме без снігу. Зима знову десь заблукала. Це стало останнім часом звичним явищем, але Русю оте безсніжжя дратувало. Ось і зараз уже грудень, а за вікном сонячно, хоч і морозно. Може, то запізніле бабине літо? О, так! Жінки вміють виблагати бажане навіть у природи.
По сніданку Руся не знала, де себе подіти. Конкретних планів на цю неділю в неї не було. Телевізор вирішила проігнорувати. Набридло слухати ті брехні, дивитися примітивні серіали, слухати попсу… На столику лежить із вечора недочитана книга Марії Матіос «Черевички Божої матері»… Почитати? Ні! Вона не зрадить власній традиції читати ввечері, перед тим як лягає спати. Та ще й таку книгу! Її треба читати лише на ніч, коли навкруги тиша та спокій. Лише тоді можна насолоджуватися кожним словом, перейматися нічними страхами Іванки, яка так нагадує її, Русю, колись маленьку дівчинку, залюблену в рідний край, у таїни природи…
Дякувати Богові, цивілізація подарувала пасивній молоді чудову річ – комп’ютер! Правда, Руся не була уражена вірусом залежності до цього улюбленця прогресу. Але час од часу рятувалася з його допомогою від самотності. Ось і нині вмостилася на дивані, загорнулася м’яким теплим пледом, потягнулася, як кішечка, в очікуванні чогось цікавого й натиснула на кнопочку… Куди ж зайти? Що почитати? З ким поспілкуватися? Легковажно перестрибувала з одного сайту на інший, поки зупинилася на тому, який давненько не відвідувала, – на сайті знайомств. До нього вона ставилася дуже скептично. Постійно глузувала зі своїх незаміжніх наївних коліжанок, котрі вірили в диво-казку, що чекає їх на цьому сайті, – знайомство з багатими іноземцями. Дивачки! Навіщо вони, звичайні українські красуні, багатим? Для розваги?.. Хіба ж багаті шукають наречених на цих сайтах? Звісно, що ні! А їй, Русі, не потрібен багатий. Вона чекає на свого, єдиного, який наснився! Упіймала себе на думці, що врешті-решт нічим не відрізняється від своїх мрійливих подруг. Добре, що вони нічого не знають про її сон. Ото би мали причину помститися за її глузування над ними!
Перечитала листи з компліментами, яких назбиралося достатньо. Жоден не зачепив душу. Ну як не соромно писати оті штампи й банальщину? Через це нікому не відповіла. Примітивізм меседжів так розсердив, що вже хотіла полишити цю сторінку. Але з’явилося свіженьке повідомлення. Коротке, як блискавка: «Привіт, красуне!». Руся подумала, що спить, що їй знову сниться він! Але ні! Привітання зі сну ось тут, перед нею, на моніторі! Випадковість?! Вирішила, перш ніж відповісти, переглянути його світлини. Фі… Так собі… Звичайнісінька протокольна фізіономія. Та ще й без окулярів. Не він, на жаль… Але ні з того ні з сього відповіла: «Привіт…». Їхнє листування було таким невимушеним і захоплюючим, ніби вони були знайомі від народження! Спілкувалися вже майже три години, а прощатися зовсім не хотілося. Руся розуміла, що етикет вимагає, щоби першою попрощалася вона, але так не хотілося цього робити. Усе ж довелося…
По кімнаті не ходила, а літала. Відчувала свою невагомість, була по вінця наповнена добром і любов’ю до всього, що її оточувало. Перецілувала всіх своїх м’якеньких хутряних котиків, що рядком сиділи на спинці дивана ще з часів її безтурботного дитинства, протанцювала пристрасно танго з плюшевим ведмедиком, який скромно тулився до котячого царства, проспівала на весь голос «Двічі в одну річку не ввійдеш», не боячись, що почують сусіди, і втомлено-щаслива впала на диван. Господи! Як добре ось так, випадково (хоча переконана, що в житті немає нічого випадкового), зустріти рідну душу, ось так, щиро та безпосередньо, лепетати про що завгодно, не боячись не сподобатися. Вона тепер, нарешті, має справжнього друга! Нехай віртуального, нехай несхожого на омріяного, але такого щирого, доброго, просто неймовірного! І байдуже, що вона нічого про нього не знає: ні звідки він, ні чим займається, ні скільки йому років… Навіть імені, бо ховається за ніком «Лицар». Дивно… Вони стільки часу спілкувалися, говорили про все на світі, але тільки не про себе. Так, ніби зналися давно…
Тепер щодня Руся поспішала з роботи додому, оскільки на неї чекав Він. Життя почало набувати нового змісту. Хотілося гарно виглядати, багато читати, ходити по виставках. Одним словом, хотілося себе та його дивувати щодня, щомиті.
Вона тепер знала, що його звати Роман, що мешкає в Потсдамі, що працює інженером, що йому минуло тридцять, що батьки – емігранти, що захоплюється мандрами, що любить замки. Останнє хобі дивним чином збігалось із Русіним. Адже вона вірила, що в минулому була королевою, бо замки просто обожнювала, почувалася там, як у себе вдома.
Сьогоднішній вечір має бути особливим. Руся почує його голос. Нарешті наважилася й пристала на цю пропозицію. Довго вагалася, боялася розчарувань. Навіть фотографіями з ним не обмінювалися. Їхнє спілкування зайшло так далеко, як це тільки можливо. Почувалася закоханою й щасливою. Прощатись із цим солодким почуттям зовсім не хотілося. Отож відтягувала момент реальної зустрічі якнайбільше. Роман не наполягав. Можливо, так само переживав.
Руся сиділа на дивані, загорнена в теплу ковдру, тримаючи телефон у руці. Нарешті пролунав дзвінок! Серце завмерло.
– Привіт, красуне! – озвався звідкись здалеку приємний оксамитовий голос. Такий, як тоді уві сні! Вона це пам’ятає!
– Привіт! – сказала чужим і хрипким голосом, сама себе не упізнаючи.
– У тебе все гаразд? – тривожно запитав Роман.
– Так!.. Просто хвилююся…
– І правильно хвилюєшся! Я теж! Навіть не знаю, з чого розпочати розмову.
– А ти розпочни з найголовнішого, – уже впевненіше сказала Руся, намагаючись якось знизити пафос, хоча в самої лице пашіло вогнем.
– Добре! Русю, я запрошую тебе на Різдво в Потсдам. Хочу познайомити з батьками.
– Як?! Та ж Різдво через тиждень!!!
– Ти за тиждень не зберешся? Не мусиш брати весь свій гардероб, – пожартував Роман. – А віза в тебе є. Ти ж писала мені про це.
– Так. Віза є. Але ж… Мені треба відпроситися в шефа. Сказати якось про це батькам. Усе так несподівано…
– Красуне! Я хочу почути від тебе «так». А все інше можна легко вирішити!
– Так… – відповіла тихо, але впевнено.
* * *
Автобус під’їжджав до вокзалу. Серце так калатало, що Русі здавалося, ніби всі пасажири чують цей набат. Не розуміла, чому так хвилюється. Адже ця поїздка має бути звичайною мандрівкою. Принаймні, саме в цьому себе постійно переконувала. Навіть готова була до того, що Роман зовсім не такий, яким собі уявляла, про якого мріяла. Здавалося, що була готова до будь-яких розчарувань. Це може бути просто Різдво в Європі. Гм… Різдво в Європі… Колись дуже давно, десять років тому, їй це наснилося…
Руся вийшла з автобуса, поправила зачіску, випрямилася, кілька разів підстрибнула, щоби дати життя ногам після довгої дороги, посміхнулася сніжинці, що впала на кінчик носа, загорнулася у вовняний шарф і підійшла до водія, щоби забрати валізу. Водій перепитав, котра це валіза, витяг її, але дав не Русі, а комусь позаду неї. Руся обернулася й буквально втопилася у величезному букеті білих троянд. Її улюблених білих троянд! Як уві сні!!! Звідки він дізнався? Адже вона про це ніколи не писала! А потім із-за букета з’явився Роман… Господи! Це був Він, саме той, про якого думала, якого шукала, на якого очікувала всі ці роки! І в окулярах! Він навіть обійняв її так само, як це було вві сні! А зараз має взяти за руку. І не просто, а так, щоби сплелися їхні пальці… Роман вручив букет, узяв в одну руку валізу, а другу подав Русі. Їхні пальці сплелися, щоби вже ніколи більше не розлучатися.
