Притчі Банда
– Якщо хочеш приєднатися до нашої банди, то ще маєш шанс це зробити! – промовив Петро з кам’яним виразом обличчя.
Олекса стояв перед ним, потупившись і уважно розглядаючи кінчики власних черевиків.
– Я ще ніколи не крав, – пробурмотів він.
– Кожен із нас колись мусив зробити це вперше… щоб довести свою відвагу!
– Не труси штанами, – підбадьорив його Михайло. – Ми відволічемо увагу старого, а ти вкрадеш шоколад і сховаєш у кишеню. Ну, вперед!
Олекса знизав плечима:
– Забрати в старого шоколад – це не доказ відваги.
– Кажи врешті: хочеш бути одним із нас чи ні?.. А може, ти – боягуз?!
– Я не боягуз, – заперечив Олекса, після чого всі троє подалися до маленької крамниці, у якій було всього по трохи. Над дверима пролунав дзвінок. Власник – старий чоловік, що стояв за прилавком, – глянув на них із-під окулярів і привітався кивком голови.
Петро й Михайло спочатку вдавали, що просто розглядають товар, а потім привернули увагу продавця до кутка, де лежали зошити.
– А скільки коштує цей?
– П’ятдесят копійок.
Тим часом в іншому кутку крамниці Олекса швидким рухом змів із прилавка кілька плиток шоколаду й сховав їх у кишеню. Хлопці заплатили за зошит. Старий подарував кожному по жувальній гумці. Він завжди так робив.
Схвильовані хлопці вибігли надвір. У парку Олекса вийняв із кишені здобич.
– Шоколад із горіхами! Великий!
Хлопці буквально проковтнули його. Олексі ж шоколад видався надзвичайно гірким.
– Тепер ти – один із нас! – сказав Петро і міцно потиснув йому долоню.
– Піду додому, – прошепотів Олекса.
Цілий вечір він учився, а потім мовчки пішов спати.
Наступного ранку, проходячи повз крамницю старого, Олекса відчув, як у нього в грудях швидко забилося серце. Після уроків він довго вовтузився з книжками й наплічником, аж поки врешті не залишився сам. Дорогою додому зайшов до крамниці.
Над дверима задзеленькотів дзвінок. Старенький щиро привітав хлопця.
Олекса підійшов ближче й поклав біля каси гроші.
– Три плитки шоколаду, – промовив він.
– Візьми собі, Олексо, – відповів старий.
– Я вже взяв їх учора, пане, – прошепотів хлопець і залився рум’янцем. А за мить додав:
– Я мусив це зробити, щоб довести свою відвагу…
Старий узяв купюру й дав хлопцеві решту. Також, як завжди, подарував йому жувальну гумку. А потім схвально кивнув головою:
– Свою відвагу ти довів сьогодні.
Усі ми належимо до якихось середовищ, що накидають нам, як маємо вдягатися, говорити, ходити, чим повинні володіти, або… змушують нас красти.
Тиск інших людей придушує нашу вразливість, яка допомагає залишатися чесними, щирими й великодушними, – вразливість, у якій криються наші мрії. Справжня відвага полягає в тому, щоб звільнитися від тиску тих осіб, які вирішують за нас.
Юшка
В їдальні, що працювала за методом самообслуговування, жінка похилого віку взяла велику миску юшки, поставила її на тацю і, заплативши, віднесла на вільний столик. Повісила на спинку крісла торбинку й уже намірилася сідати, щоб спожити запашну гарячу страву, та згадала, що забула взяти ложку.
Залишивши речі, жінка підійшла до каси, де лежали столові прибори. А коли повернулася, то побачила, що на її місці сидить бездомний молодий чоловік і спокійно їсть її юшку.
Жінка розсердилася й обурилася. А потім, не приховуючи власної вищості, сіла на стілець поруч із непроханим гостем і перед самим його носом зачерпнула ложкою з тої самої миски. Юнак, усміхнувшись, продовжував їсти.
Жінка зачерпнула ще одну ложку, хлопець теж.
«Який нахаба! – подумала вона. – О, мені б трохи більше відваги! Вже час навести лад із тими бездомними!»
Щоразу, як жінка набирала ложкою юшку, жебрак, що сидів навпроти, без жодного збентеження робив те саме.
Так тривало доти, доки на дні миски залишилася лише дещиця. І тоді жінці спало на думку: «Цікаво, що він скаже, коли миска спорожніє?»
Юнак залишив останню ложку їй. Після цього встав, чемно попрощався й пішов геть.
Жінка глянула на стілець і з жахом зауважила, що її торбинка зникла!
«Злодій! То був звичайний злодій!»
Розчарована, розлючена, із густим багрянцем на щоках вона роззиралася на всі боки, однак за бездомним юнаком уже й слід пропав.
Отак, роздивляючись навколо, жінка враз відчула, як її злість перемінюється на збентеження: на сусідньому столику вона побачила тацю з мискою юшки, а на спинці крісла – свою торбинку.
Жінці стало дуже соромно, вона зрозуміла, що помилилася. А ще усвідомила, що той юнак, який їв таку саму юшку, як вона, поділився з нею своєю їжею, не виявивши ні обурення, ні роздратування, ані своєї переваги. Він залишався врівноваженим, тоді як вона зневажливо пирхала й виставляла напоказ свою ображену гордість.
У житті часто трапляється, що ми «з’їдаємо чиюсь юшку», навіть не здогадуючись про це? А скільки разів на день ми крадемо в інших час та увагу, ставимося до них зверхньо, наражаємо їхні почуття й не відчуваємо навіть найменших докорів сумління?
Ідеал
Один учитель навчав, що не можна жити без якоїсь мети, ідеї. Щоб наочно пояснити цю думку, він показав безстрашному юнакові блакитну лінію небокраю і сказав:
– Маєш дійти ось туди, це – твоя мета!
Юнак швидким кроком вирушив у дорогу. Дістався перших пагорбів, але блакитна лінія перемістилася за гірське пасмо. Хлопець знову енергійно закрокував уперед, та невдовзі побачив, що лінія виднокола вже пролягла в кінці широкої долини.
Розчарований юнак повернувся до вчителя.
– Я роблю десять кроків, і обрій теж переміщається на десять кроків. Скільки б я не йшов, ніколи не досягну його!
– Так, саме так воно і є!
– То для чого в такому разі потрібна ідея, мета?
– Власне для того, щоб іти.
Коли річка перестає текти, вона перетворюється на болото. Майже те саме відбувається з людиною, яка зупиняється.
Усі ті роки
Народження Хоми, прегарної здорової дитини, стало подією, яку вся родина вважала за потрібне відсвяткувати. У мами на той час уже були дві старші доньки, які ходили до ліцею.
Час минав, але щоразу з’являлися нові причини, щоб відсвяткувати отримання цінного дару, яким був Хома. Він обеззброював дорослих своєю солодкою усмішкою, незвичайною розсудливістю й бурхливою енергією, яка – коли йому вдавалося втягнути їх у свої ігри – ніколи не вичерпувалася. Перебувати в його товаристві було неабияк приємно.
Одного дня п’ятирічний Хома поїхав разом із мамою до торговельного центру. І, як це часто буває з дітьми, несподівано поставив їй незвичне запитання:
– Мамо, а скільки тобі було років, коли я народився?
– Тридцять шість, Хомо. А чого ти запитуєш? – відповіла здивована жінка, стараючись водночас зрозуміти справжню причину дитячої цікавості.
– Шкода! – іронічно зреагував хлопчик.
– Синку, про що це ти кажеш? – допитувалася здивована мама.
Спочатку у відповідь прозвучало лише глибоке зітхання, і тільки потім хлопчик, із любов’ю подивившись на маму, з ноткою жалю в голосі промовив:
– Хіба тобі не шкода всіх тих років, які ми прожили, не знаючи одне одного?
«Надто пізно я полюбив Тебе, Красо, завжди давня й завжди нова, надто пізно я полюбив Тебе. Ти була в мені, але я був зовні й ганявся за тим, що Ти сотворила й що без Тебе не могло б існувати. Ти завжди є зі мною, але я не був із Тобою» (св. Августин).
Перстень
Один студент у розмові зі своїм професором зізнався:
– Я вже більше не витримую, почуваюся нікчемою, навіть не маю сили хоч якось реагувати. Усі кажуть, що в мене немає жодних перспектив, що все роблю погано, словом, що я – дурень. Як мені стати ліпшим? Що зробити, аби мене почали поважати?
Професор, навіть не глянувши на юнака, відповів:
– Мені дуже шкода, хлопче, але зараз не можу тобі допомогти. Спочатку мушу вирішити власні проблеми. Можливо, пізніше… – а за мить додав: – Якщо допоможеш мені, то я швидше впораюся зі своїми клопотами, і тоді ми зможемо залагодити твої справи…
– Певна річ, пане професоре, – пробурмотів юнак, знову відчувши, що його присоромили.
Професор зняв із мізинця перстень і подав його хлопцеві:
– Сідай на коня та мчи на ринок. Продай цього персня, бо я мушу сплатити борг. Але продай якомога дорожче. Маєш отримати за нього щонайменше одного дуката… Не втрачай часу, їдь уже та якнайшвидше повертайся з грошима!
Студент узяв персня й вирушив у дорогу. Коли прибув на ринок, його відразу обступили торговці: придивлялися до нього, цікавилися перснем, поки не почули ціни, за яку юнак хотів продати коштовну річ.
Коли молодий чоловік сказав, що хоче отримати за персня золотого дуката, одні почали насміхатися, а інші просто пішли геть, навіть не глянувши на прикрасу. Тільки непримітний старенький чоловік виявив дещицю ввічливості, пояснивши, що золотий дукат – це надто висока ціна за такий перстень.
Пригнічений невдачею юнак сів на коня й повернувся додому. Шкодував, що сам не має дуката, аби викупити перстень й звільнити професора від клопотів. Ну й, звичайно, отримати від нього пораду. Зустрівшись із професором, він зізнався:
– Пане професоре, мені дуже прикро, але я не зміг продати персня за ту ціну, яку Ви назвали. Можливо, варто спробувати продати його за два, три, але срібні дукати. Не треба себе ошукувати, перстень не вартий стільки, скільки Ви хотіли за нього отримати.
– Ти кажеш дуже важливі речі, юначе, – відповів професор, усміхаючись. – Отож, з’ясуймо, чого насправді вартий цей перстень. Сідай знову на коня і їдь до ювеліра. Запитай, скільки він дасть за цю коштовну річ. Але, незалежно від того, яку суму він назве, не продавай прикрасу. Привези коштовність назад.
Юнак подався до ювеліра й попросив його оцінити перстень. Майстер оглянув прикрасу під лупою, зважив її і промовив:
– Скажи своєму професорові, що якщо хоче продати цю коштовну річ терміново, то не зможу дати йому більше, ніж п’ятдесят вісім золотих дукатів.
– П’ятдесят вісім золотих монет? – вигукнув здивований студент.
– Так, – підтвердив ювелір. – А якщо б погодився трохи зачекати, то я зміг би дати навіть сімдесят монет…
Схвильований юнак повернувся до професора й детально все переказав.
Вислухавши його розповідь, професор спокійно промовив:
– Ти схожий на цей дорогоцінний перстень, правильно оцінити вартість якого може лише знавець. Чи ти думав, що будь-яка пересічна людина здатна розпізнати цінність коштовної речі?
Сказавши це, професор знову одягнув персня на палець.
Ми всі подібні на цей перстень – цінні й неповторні, але кружляємо численними ринками світу, домагаючись, щоб нас оцінили люди. Тільки Господь Бог, прекрасний Творець усіх шедеврів, знає нашу правдиву вартість. Тому ніколи не треба погоджуватися з нижчою оцінкою, із чиїх уст вона б не прозвучала.
Звідки взялися пустелі
Хочете – вірте, хочете – ні, але дуже-дуже давно уся земля була зелена й свіжа, наче щойно пророслий листок. Тисячі потічків текли посеред трав, а яблука, помаранчі, вишні, цитрини й банани росли на одній гілці. Лев бавився з ягнятком, і всі народи та племена жили в мирі й не знали хвороб.
На початку тих часів Господь сказав людям:
– Увесь цей прекрасний сад і всі його плоди належать вам. Проте застерігаю, що після кожного вашого поганого вчинку кидатиму на землю піщинку, й одного дня зелені дерева й свіжа вода можуть зникнути та більше ніколи не з’явитися.
Довго пам’ятали люди про застереження Господа й зважали на Його слова. Та якось два бедуїни посварилися за верблюда. Після кожного їхнього злого слова Господь кидав на землю по маленькій, легенькій, майже непомітній для людського ока піщинці.
Та дуже швидко слова переросли в бійку, і не землю впало ще чимало піщинок. Купка піску поволі більшала. Якісь люди, зацікавившись, зупинилися й почали її розглядати:
– Що це таке, Господи?
– Це – наслідок вашої злости, – відповів Бог. – Щоразу, коли чините несправедливо, коли підіймаєте руку на брата, коли брешете й ошукуєте, на цю купу падає ще одна піщинка. Хтозна, можливо, якогось дня пісок укриє цілу землю.
Та люди, почувши це, лише розсміялися:
– Навіть якби ми були найпідступніші з підступних, мільйонів років не вистачило б, щоб цей мізерний пил зміг нам зашкодити. А поза тим, кого може налякати дещиця піску?
Після цього вони далі обдурювали одне одного й воювали між собою – народ із народом, людина з людиною, аж поки пісок не вкрив зелені пасовища й поля та не засипав русла потоків, змусивши тварин вирушити на пошуки поживи в інші місцини. Так утворилася пустеля. Відтоді люди мандрують серед дюн на верблюдах, везучи із собою намети, і повсякчас згадують утрачену зелену землю. Часом посеред пустелі вони бачать те, чого більше нема: блакитні озера й квітучі дерева. Але потім виявляється, що то лише уявні зображення, які швидко зникають: мандрівники називають їх міражами.
Тільки там, де люди дотримувалися закону Божого, і тепер ростуть зелені пальми й течуть чисті струмки. Пісок не може їх здолати, хоча оточує зі всіх боків, наче море острови. Подорожні називають такі місця оазами й зупиняються там, щоб відпочити й підкріпитися, завжди пам’ятаючи про слова Бога, які Він скерував до всіх людей:
– Не перетворюйте Мій зелений світ на безмежну пустелю.
Ви думаєте, що сьогодні пустелі на землі не розростаються? На щастя, оази також існують…
Рани
Якось спекотного літнього дня дитина пішла купатися в ставку неподалік від дому.
Мама наглядала за нею через вікно. Аж раптом побачила, що до дитини підпливає крокодил.
Нажахана жінка з криком щосили побігла до водойми. Дитина відразу почала плисти до матері, і та таки встигла останньої миті – коли крокодил уже зімкнув свої щелепи на дитячій ніжці – вихопити свою кровинку з води. Потвора була сильна, але мама діяла відчайдушно й рішуче.
Почувши крик жінки, один чоловік, пастух, прибіг до ставка й застрелив крокодила. Дитину було врятовано. Щоправда, вона отримала важкі ушкодження, але згодом знову почала ходити.
Минув деякий час… Якось дитину попросили показати шрами на ногах. Вона підкотила штанини. А за мить – ще й рукави, щоб показати інші шрами. То були сліди від нігтів матері, яка того дня з усієї сили тягнула дитину до себе.
«Того ж першого дня після суботи, ввечері, коли двері дому, де зібралися ученики Його, були замкнені з остраху перед юдеями, прийшов Ісус і став посередині, і каже їм: мир вам! Сказавши це, Він показав їм руки, і ноги, і ребра Свої. Ученики зраділи, побачивши Господа. Ісус же сказав їм вдруге: мир вам! Як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас. Сказавши це, Він дихнув і говорить їм: прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому залишите, залишаться. Фома ж, один з дванадцятьох, який звався Близнюком, не був тут з ними, коли приходив Ісус. Інші ученики сказали йому: ми бачили Господа. Він же сказав їм: якщо не побачу на руках Його рани від цвяхів і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю.
Через вісім днів ученики Його знову були в домі, й Фома з ними. Прийшов Ісус, коли двері були замкнені, став посеред них і сказав: мир вам! Потім говорить Фомі: дай палець твій сюди і подивись на руки Мої; подай руку твою і вклади в ребра Мої, і не будь невірним, але вірним. Фома у відповідь сказав Йому: Господь мій і Бог мій!» (Євангеліє від Івана 20:19-28).
У разі несподіваного лиха
– Що передовсім рятують люди, коли раптом трапляється якесь лихо?
Серед друзів, що зібралися за великим круглим столом із нагоди Нового року, це запитання викликало жваву дискусію.
– Чекову книжку, – сказав один із присутніх.
– Цінні речі, коштовності, – промовила якась жінка.
– Дітей! – рішуче заявив хтось інший.
І всі погодилися.
У разі несподіваного лиха всі насамперед подбали б про дітей.
Тієї ж миті з кухні почулося сильне шипіння. Зірвало накривку зі скороварки і хмара пари заповнила їдальню. За декілька секунд усі гості повтікали, перекидаючи стільці й келишки. У домі залишилися тільки діти, про яких ще хвилину тому дорослі піклувалися, а тепер забули, покинувши в іншій кімнаті, де вони бавилися на підлозі.
Якщо почнемо прислухатися лише до своїх слів і вірити у власну балаканину, нам – кінець.
