Кориця

Понад усе на світі я люблю аромат кориці. Тонкий, терпкий, від нього по моїй спині біжать мільйони мурашок, примушуючи заплющувати очі, смакуючи, слухаючи, відчуваючи цей аромат усією шкірою. А ще більше я люблю каву з корицею. Звук тертки, об яку її натирають, аби насипати у філіжанку, наче скрипка, співає мелодію насолоди.

Так я собі думала, заховавшись у куточку за стійкою в затишній кав’ярні. Столиків тут усього три, і мій дуже вдало невидимий ні дівчині, яка варить каву, ні іншим відвідувачам, ні перехожим. Мені треба погодувати малого. А тут затишно. Хоча кави зараз я майже не п’ю, але сьогодні дозволю собі маленьку порцію, з корицею. Малюк тихенько сопе, у мене на руці, йому тепло й затишно. Біля мене пахне на весь світ корицею та кавою. І душу затоплює якесь неймовірне відчуття щастя. Такого просто не буває. Такого просто не буває… Вдячність – ця вдячність і є моїм щастям. Більше нічого не треба. Усе є. Дякую Тобі.

– Не може бути, – плакала я тоді, вперше запідозривши, що щось негаразд. – Мене не нудило, я нічого не відчувала, так не мало статися! У мене мільйони інших справ, планів! Як же тепер?

– Ніяк, – байдуже відповіла подруга. А їй що? Хіба це її життя летить шкереберть? – Усе одно вже нічого не вдієш, та й я тебе знаю, ти і не «вдіювала б». Попсихуєш, минеться. І взагалі, тобі не можна нервуватися. Кажуть, вони там усе чують!

– Я не можу не нервуватися! – ледь не кричала на подругу.

– Ну, то понервуйся, хоча я раджу тобі валер’янку й прийом лікаря.

Третя дитина! Тоді, коли, здається, нарешті трохи звільнилися руки зі старшими, коли вони виросли вже достатньо для того, щоби навіть на цілий день відпустити мене в справах, а іноді й залишитися в бабусі, спокійно читаючи книжки та розважаючи маленьку племінницю. Я так хотіла нарешті дістати свій наплічник і гайнути в гори з дітьми. Планувала влаштуватися на роботу, щойно й запропонували, а це і гроші й свобода робити те, що любиш. Третя дитина! А що скаже чоловік, думати було страшно. Він же ніколи не хотів третьої дитини.

У душу отруйними гадюками заповзали чорні думки. Думати їх було одночасно страшно й солодко. А що, якби… Та я точно знаю, що далі думок ці спокуси не підуть. Не зумію. Потроху відпускає. Що вже зміниш? А чоловіка, чоловіка відпущу, коли захоче, точніше, коли не захоче.

І дні попливли за днями. Нове життя десь там, де я його ще й не відчувала, зовсім не заважало. Ніжно-ніжно воно давало про себе знати сяючою усмішкою зранку, блискучим волоссям, солодким відчуттям майбутньої зустрічі. Та я мовчала. Ніхто не здогадувався. Не підозрював. Час дозволяв мені спокійно завершувати заплановані справи на найближчі півроку. Та одного дня довелося. Довго ховатися не виходить.

– Я вагітна, – просто як обухом довелося оглушити чоловіка одного вечора. – Ще ніхто не знає, не здогадується.

– Опа, – аж присів він. – І що?

– Нічого. Я знаю, що ти не чекав і не мав такого бажання, але от, сталося. Боялася тобі казати. Тепер кажу. Якщо хочеш, можеш іти, дам тобі розлучення.

– Здуріла? – Чоловік підпер голову рукою й уважно розглядав мене, як метелика під мікроскопом на зоологічному гуртку. Простягнув долоню, торкнувся лоба, наче міряє температуру. Задумливо мовив: – Жару нема. Точно здуріла.

– Ну, ти ж не хотів, – почервоніла я.

На цю фразу він лише плечима знизав.

– Давно?

– Чотири місяці.

– Ага, – сказав він і замовк.

І мовчав цілий вечір, ранок, пішов на роботу мовчки, повернувся мовчки. Усі мої думки, тіло, голос теж мовчали, стиснувшись від тієї тиші до розмірів сірникової коробки – бути непомітною, нечутною. Страшенно хотілося плакати. Чому він мовчить?

– От, знаєш, – раптом його хриплуватий із незвичної мовчанки голос роздер нашу тишу. – Знаєш, що найбільш прикро?

– Що? – винувато дивилася я на нього з-під лоба.

– Що ти мені не довіряєш. Стільки часу мовчала! Нема в тебе совісті!

– Я боялася!

– Ага. Боялася. Ніби я статист. Чи садист якийсь. Чотири місяці мовчить!

– Менше. Я сама пізно дізналася.

– Та яка різниця, скільки? Я останнім дізнаюся ТАКІ новини!

– Не останнім. Ще ніхто не знає. Ні мама, ні сестра, ніхто, тільки Віта. Вона знає, але нікому не каже.

– Віта знає, а чоловік не знає! Зла на тебе не вистачає! – з дитячою образою в голосі буркнув він. Та я вже бачила, буря закінчується, не почавшись. – У лікаря хоч була?

– Ні.

– Точно здуріла, – повторив діагноз коханий, зітхнув, спіймав мене за руку й притягнув в обійми. – Будемо лікувати.

Того вечора ми довго говорили. Так довго, як не говорили останніх років… десять. Планували майбутнє, розставляли подумки меблі в новому, більшому житлі, думали, що робитимемо. Я скорилася. Під аромат кориці з мого серця виповзали гадюки, а напруга останніх місяців розпрямлялася, відпускала, вистрелюючи спокоєм.

А ще через п’ять місяців народився він. Малюк. Наша третя дитина. Маленька радість і велике сонце. Ніжність. Наше Диво. Той, кого ми любимо.

Моя кава швидко закінчилася. Спогади відступили. Я знову опинилася в затишній кав’ярні. Солодкий запах кориці слабшав. Пора йти. Серце ще раз болісно стиснулося, коли я подивилася в спокійне личко сина. Нас чекають наші найкоханіші, найближчі.

Зміст