Притчі 
На цвинтарі вже вечоріло, рвучкий січневий вітер шарпав вінки зі штучних квітів, дерева зловісно шуміли у верховіттях. Похорон відбувся, уже всі розійшлися. Нарешті Дмитро міг побути сам з Оленкою. Він відгорнув яскраво-крикливі пластмасові вінки (вона ж так не любила штучного!) і впав навколішки біля її могили. Йому хотілося, щоб його заколисав холодний вітер, щоб стиснула в льодяних обіймах зимова студінь, щоб вічність поставила на його губах свою безмовну печать, щоб там, у вічності, він зустрівся зі своєю Оленкою.
Він пригадав її статус у соцмережі: «Лесь, може, там, зустрінемося ми… Не буде рук, обнімемось крильми…» Він не знав, що тоді вона вже була важкохвора. Що рак потрохи з’їдав її. Хіміотерапія не давала своїх результатів, від неї злазила шкіра на руках, випадало волосся. А вона носила вишукані мереживні рукавички і коротеньку перуку, що чудово імітувала модну зачіску, роблячи її схожою на юну дівчинку. І підбадьорювала його веселими історіями.
Він прикипів до неї серцем, тільки побачив її. Вони стрілися випадково. Втім, чи буває щось випадково в цьому житті? Він, 55-річний одружений чоловік втратив голову, як якийсь хлопчисько, а їй було лише 35… їх розділяти сотні кілометрів і непереборні життєві обставини. Але так само непереборно їх поєднала та випадкова коротка зустріч і один-єдиний дотик рук. «Ви – одружений чоловік, Дмитре, – сказала вона, коли він зателефонував їй ще з поїзда. – Між нами не може нічого бути».
– Але чому ми не можемо просто розмовляти по телефону? – сказав він. – Ви будете навчати мене української мови і розповідати про Бога…
– Гаразд, – засміялася вона. – Але якщо будете несумлінним учнем, я залишу Вас на другий рік!
– Та хоч на все життя, лише б з тобою! – охоче погодився він.
– Зберігайте дистанцію, студенте Козак! І запам’ятайте, що ви не Діма, а Дмитро!
Хоч їх роз’єднувало сотні кілометрів, він завмирав від її голосу, від її дихання, від її сміху. Він прокидався уночі від бажання бути з нею, мати її у своїх обіймах… Але бачив поруч із собою дружину і повертався до реальності.
Ну чому, чому він має бути поруч з тією, яка йому байдужа, з якою у них нема ні любові, ні розуміння?
– Тому що вона – Ваша дружина, тому що Ви з нею 30 років разом і тому що в неї нікого, крім Вас, нема. Вона не може опинитися сама на схилі років, тільки тому, що Ви раптом вирішили закохатися.
Але він нічого не вирішував! Це прийшло до нього як спалах, як блискавка. Заволоділо його серцем, наповнило досі незнаними відчуттями, такими солодкими і шемними.
Майже прожити життя і лише тепер спізнати таке кохання… Як він міг відмовитися від неї, тієї, що наповнила його життя особливим сенсом, що розуміла його з пів слова?.. Його серце завмерло, коли одного вечора вона вперше ніжно сказала йому «Дмитрику…». Його ніхто ніколи так не називав…
Дружина відчула зміни, що сталися після його поїздки в інший кінець країни. Вона звинувачувала в його зраді, проклинала ту, що на її думку, хоче вкрасти в неї чоловіка, ставила ультиматуми і погрожувала самогубством.
– Ти повинен зрозуміти її, Дмитрику, – переконувала його Оленка. – Жодна жінка не хоче бути зрадженою і покинутою. Ми маємо припинити наші телефонні розмови, аби вона не страждала. Я молюся за неї. Те, що вона проклинала мене і бажала смерті – це з відчаю. Мені важливо, щоб вона знала, що ми жодної межі не переступали…
– Але ми також заслуговуємо на щастя! – переконував він її.
– А ми будемо знати, що ми є одне в одного. І на цьому світі, й у вічності.
Останнім часом вона багато говорила про вічність. А він навіть не здогадувався чому!
– Моє життя не має сенсу без тебе! – казав він її. – Мене лякає думка, що Ти можеш зникнути з мого життя!
Він думав, що вона може обрати іншого, що вона може змінити телефонний номер, припинити стосунки, але він не міг навіть подумати про те, що її може не стати в цьому світі!
– Ви маєте бути зі своєю дружиною! – дедалі категоричніше говорила вона йому. Зрештою, Ваша українська мова вже стала кращою, отож пора прощатися!
І раптом, як грім серед ясного неба: «Я буду у відрядженні в Києві. Матиму вільну хвилинку. Можемо зустрітися. Сподіваюся, впізнаєте мене…»
Він побачив її худеньку постать на вокзалі і завмер на місці, не наважуючись підійти. Він був таким сміливим у своїх думках, мріях, словах… А тут стояв, не в змозі рушити з місця. Вона помітила його і підбігла першою. Простягла назустріч руки у тих рукавичках, що він був надіслав її на день св. Миколая. Поривчасто, але водночас ніжно обняла його, провела рукою по його щоці, потім – по губах.
– Дмитрику…
– Кохана!
Він стиснув її міцно у своїх обіймах, знаючи наперед, що не відпустить від себе вже ніколи і нікуди.
– Дмитрику… Я просто хотіла ще раз побачити Тебе у цьому житті. А тепер я мушу поспішати. Пам’ятай, що ми є одне в одного – і у цьому світі, й у вічності…
І вона майже силоміць вирвалася з його обіймів. «Мій поїзд за 5 хвилин!»
Останнє, що він побачив, як на її очах затремтіли сльози….
А через 3 тижні чужий голос повідомив його, що Оленка померла, і на нього поклали обов’язок повідомити про це усіх, чиї номери записані в її телефоні.
Він устиг приїхати ще до того моменту, як закривали домовину. Незважаючи на нікого, протиснувся крізь численний натовп і, не стримуючи ридання, схилив голову на її груди. Він не звертав уваги ні на перешіптування, ні на поголос людей, схвильованих появою його, дивного незнайомця. Надто довго він зважав на те, що подумають і скажуть інші!
А далі все було як у тумані. Його майже силою вивели надвір, дали заспокійливе. За домовиною йшов, як уві сні. Ледве дочекався, поки всі розійдуться, і ось, він тепер удвох зі своєю Оленкою. Тільки чому його не заколише холодний вітер, чому не стисне в льодяних обіймах зимова студінь, чому вічність не поставить на його губах безмовну печать, щоб там, у вічності, приєднатися до тієї, яку любив понад життя?
– Напевне, ви – Дмитро Козак, так? – Дмитро стрепенувся від дитячого голосу, підвів голову і побачив коло себе хлопчика років дванадцяти.
Дитина на цвинтарі о такій порі?!
– Що ти тут робиш, малий, звідки знаєш моє ім’я?
– Мені про вас розповідала Оленка. Я також Дмитрик. Тільки не Козак, а Запорожець. Я тут недалеко у в школі-інтернаті живу. Оленка провідувала мене і думала всиновити. Я дуже хотів мати таку маму! Але потім вона захворіла дуже. Тоді розповіла про вас. Вона сказала, щоб я не плакав на похороні. І щоб, як ви приїдете, також не плакали. Вона казала, що Ви – Козак, а я – Запорожець, а козаки і запорожці не плачуть. А ще вона казала, щоб ми пам’ятали, що ми завжди будемо одне в одного і в цьому світі, і у вічності.
– І ще вона залишила мені ці рукавички. Одну казала дати вам, а іншу залишити собі…
Дмитро рвучко пригорнув до себе малого.
– Ми не будемо плакати, Дмитрику! І ти вже більше не повернешся до інтернату. Будемо разом жити! І разом приходити до Оленки!
Він вже знав, що нікуди не поїде звідси. І вже не зможе бути з тією, що колись проклинала і бажала смерті його Оленці.
…Вони поверталися зі цвинтаря разом, і Дмитро, який ще годину тому не хотів жити, тепер знав, що мусить повернутися до життя – заради малого Дмитрика, якого любила Оленка і який так довірливо тулився до нього, крадькома витираючи сльози. Бо ж запорожці й козаки не плачуть!