Левко

Одного дня дочка залишила мені доглядати внучку. Улянку я дуже любила, хоча дівчинка була трошки вередлива.

Мені подобалося розчісувати її золотисте, як пшеничка, волосся. Її маленькі кучері слухняно погойдувались, заплітаючись у косу.

Я любила розмовляти з Улянкою, і взагалі з дітьми. Вони завжди говорять щиро, нічого не приховуючи, кажуть те, що думають. Отож вона повела розмову:

– Бабуню, а хочете розповім вам таємницю?

– Давай, я слухаю, серденько.

– Але ви нікому не кажіть. А то сміятимуться. Ви не будете, я знаю.

– Нікому не скажу.

Улянка прихилила мою голову до себе, прикрила ручкою ротик, аби ніхто не побачив, і прошепотіла: «Я вам зараз покажу свого друга. Але ви не смійтеся. Ви обіцяли».

Вибігає з кімнати, біжить у коридор і приносить мені на показ… іграшку.

Я не втрималась і засміялася.

– Ну, бабцю, ви ж обіцяли. Я вам повірила!

– Пробач, серденько. А як його звати?

– Левко! – піднесено сказала Улянка, вже й забувши про образу.

– Левко, кажеш…

Я згадала й свого дитячого друга Левка, з яким прогасала все дитинство. Як ми лазили на стару грушку, а потім наші мами нас шукали півдня. Як новенький велосипед Левка, що ми його намагалися обидвоє осідлати, «перекинув» нас через себе. Тоді я зламала праву руку, він – ліву.

Улянка помітила, що я не слухала її розповіді про те, чому вона його так назвала. Внучка схопила мене за рукав кофтини й почала смикати.

– Бабцю, ви мене ображаєте.

– Уляночко, хочеш тортика? – сказала я, аби загладити провину перед дівчинкою. Неподалік мого будинку була кондитерська, куди я водила свою доньку в дитинстві.

Улянка весело помахала головою, щиро всміхнувшись. Ми повільно йшли знайомими мені з дитинства вуличками. Онука розповідала про свої канікули, як вона відпочивала на морі. А я все згадувала Левка, як ми з ним мріяли стати великими людьми, як хотіли завжди жити поряд. Дитячі мрії розлитілись, утекли від нас, наче птахи за обрії.

Коли ми дійшли до кондитерської, нас чекала несподіванка: вона була зачинена! Я з сумом глянула на дівчинку, а Улянка – на мене. Але без солоденького дитину не залишу. Чула, що поблизу відкрили якусь цукерню. Може, там ми знайдемо щось для Улянки? Зайшовши туди ми завмерли, очі почали розбігатися: стільки гарних тортиків, тістечок, цукерок, печива! Продавець за прилавком, який був приблизно мого віку, порадив нам купити торт «Червоні маки», на якому були рясно розкидані цукрові квіти. Він привітно нам помахав рукою, попрощався та запрошував прийти ще! Дивно, ці очі були мені знайомі…

* * *

У неділю вся сім’я мала зібратись у мене обідати. Була лише одинадцята година, я вже почала готувати основні страви. Несподівано пролунав дзвінок у двері… Я пішла відчиняти. На порозі стояв продавець із цукерні з прекрасним букетиком із цукерок.

– Ну що, ти вже більше на грушку не залазила?

І тут я згадала. Це він! Ось це мій ЛЕВКО! Я його не бачила з тих часів, відколи моя донька пішла до школи.

– Я так довго тебе шукала, я так хотіла тобі все розказати! Де ти пропав?

– А я не міг подумати, що ти й досі живеш на Каштановій! – Левко всміхнувся.

Ох, як же довго ми говорили про наші життєві шляхи, як довго все згадували. Сміялися, жартували. Він розповідав, як працював і вчителем фізики у вечірній школі, і інженером, та вже в старшому віці вирішив здійснити дитячу мрію – стати кондитером.

Ми разом із ним приготували обід, застелили стіл скатертиною з ніжними та дрібненькими незабудками. Прийшла сім’я.

Улянка, побачивши продавця, не зразу змогла пригадати його:

– Бабуню, а це хто?

– Улянко, а то мій Левко.

– Бабусю, ви обіцяли нікому не казати й не сміятись.

Я лишень щиро всміхнулась і покликала всіх до столу.

Зміст