Притчі 
Люблю приходити до Надії Петрівни, смакувати духмяні пиріжки із сиром. У неї затишно та по-родинному тепло, завжди сонячно, навіть у похмурі дні. У будинку пані Надії пахне старовиною, але не в’їдливо-сирою, що проймає жахом, а такою, що хочеться насолоджуватися до безкінечності, вдихати її в себе, розчинятися в ній. Вона мешкає в центрі села, неподалік загальноосвітньої школи, вікна будинку виходять на шкільне подвір’я, де вирує дитячо-галасливе життя.
Приїжджаю до Надії Петрівни не часто, тоді, коли навідуюся на могили своїх дідуся та бабусі. Беру із собою гостинці: борошно, олію, цукор – для пані Наді, солодощі – для діточок, що частенько навідуються до літньої жінки. Надію Петрівну люблять односельці, особливо найменшенькі. Називають її бабусею, діляться з нею своїми безтурботними таємницями, бентежними мріями, слухають оповідки, які вражають життєвістю.
Моя бабця Євка була в дружбі з Надією Петрівною здавна, ще відколи їх із дідусем переселили до цієї місцевості з Польщі. Тому я з дитинства знаю пані Надію. Ми з бабою Євкою завжди були бажаними гостями в її домі. Тому навіть після смерті моїх рідних я не перестала навідуватися до бабусі (так тепер називала її) Надії.
Останнього візиту не забуду ніколи. Було це після Великодня. Як годиться, поїхала на цвинтар помолитися за упокій душі дідуся та бабусі й, сповнена радості, поспішала на гостинець – пиріжки із сиром – до Надії Петрівни. Стомлена нелегкою життєвою працею, але усміхнена, бабуся зустрічала мене на порозі в квітчатій сукенці, білосніжному фартушку – вона так нагадувала добру чарівницю з дитячих казок. Ми ділилися останніми новинами, я розповідала про свою нову роботу, пані Надя – про службу Божу та настанови священика, пили чай, жартували. Тут, у будинку цієї навдивовижу привітної жінки, я почувала себе захищеною від будь-яких життєвих негараздів. Весняне сонце промінчиками прокрадалося через підсинені фіранки; усе блищало чистотою, особливо образи святих, «одягнені» у вишивані рушники; на старій кахельній пічці сонно потягувався кіт; кімнатою стелився запашний аромат свіжоспечених пиріжків – ось він, прижиттєвий рай! Чи розуміє Надія Петрівна, наскільки гарно в неї? Як багато в її будиночку неосяжного простору для душі, для відпочинку? Навіщо декотрі зводять палаци, викидають на це купу грошей, якщо опісля розгублено шукають у довжелезних коридорах куточок для спокою?
Ми збиралися піти погуляти до лісу, бабця Надія прибирала зі столу, аж раптом я звернула увагу на світлину, що стояла в серванті, раніше її там не було. З пожовклого чорно-білого фото на мене уважно дивився молодий парубок.
– Хто цей мужчина, бабусю? – спитала й одразу ж подумки відповіла на своє запитання: напевно, чоловік, про якого ніколи ніхто не чув і про якого вперто змовчувала пані Надя.
– Це Франко Едуардович, мій чоловік, – сказала Надія Петрівна, а потім запропонувала залишитися вдома й послухати її розповідь про любов, що цвіте один-єдиний раз у житті.
* * *
Надія та Франк познайомилися випадково, у нелегкий час Другої світової війни. Зустрілися в будиночку старого священика, який доживав віку в одному забутому людьми селі, що на сході України. Двадцятип’ятирічна Надя втекла до цього села з районного центру разом із матір’ю та чотирма старшими сестрами через лють пораненого на фронті батька, який від голодного життя до крові бив жінку та дочок. У селі залишився закинутий будинок Надійчиних діда та баби.
Осиротілий Франк, виходець із Заходу, потрапив на схід України теж через непередбачувані обставини. На фронті йому в ногу влучив осколок від снаряду, довелося ампутувати – по коліно. Переживши операцію в військовому шпиталі (вищі чини клопотали про протез для молодого військового), Франк вирушив у пошуках співслуживців, які не повернулися зі Сходу. Була зима. Двадцятип’ятирічний хлопець зупинився в помешканні священика, саме тут зустрів Надію, яка щовечора приносила старцеві печену картоплю.
У той нелегкий повоєнний час любов, як почуття між двома людьми, чоловіком і жінкою, була не такою, яка трапляється зараз: однакова за звучанням, але така несхожа в стосунках молодих людей. Тоді цінували кохання, а не гроші, умовності, кар’єру чи інші егоїстичні вигоди. От і Надія з Франком покохали один одного відразу, з першого погляду, з перших хвилин знайомства. Зустрічалися в будиночку старого священика, проводили разом довгі зимові вечори, читали книжки – мали доступ до чималої бібліотеки отця Василія. Закинуте й забуте село – жодних молодіжних розваг, війна – постійна невпевненість у майбутньому, страх перед невідомим. Але все це ніщо в порівнянні з тим почуттям, яке зародилося в молодих серцях.
Сувора мати Надії противилася зустрічам своєї доньки з Франком.
«Він – інвалід, сирота, без роду й без житла, він – перекотиполе», – щоразу твердила мати закоханій доньці.
«Що ти, мамо, Франк чудовий, він добрий і безкорисливий, сміливий. Я його люблю!» – відповідала Надія.
Скінчилася війна – скрутний час. Перед смертю отець Василій обвінчав їх, лише він один благословив шлюб молодих. Від Надії відмовилися мати та сестри – сирота при живих батьках. Священик заповів свій дім Франку й Надії. Нікого зі своїх друзів Франк не знайшов. Залишатися жити в цьому повоєнному селі не було причин. Надія з чоловіком вирішили повернутися на батьківщину Франка – на захід України. Хатину отця Василія продали та оселилися там, де дотепер і живе Надія Петрівна.
Жили небагато, не розкошували. Обживалися, кохали одне одного. Надія працювала в медпункті, Франк навчав дітей у школі. Сусіди заздрили щастю молодої сім’ї.
Біда постукала в домівку неждано. Спершу Надію розшукала найстарша сестра, принесла погану звістку про смерть матері. Згодом чоловіка та дружину спіткала жахлива новина: вони не матимуть дітей, Франк – безплідний. Звісно, любов Надії була сильніша за будь-які випробування, вона змирилася з вироком, що підготувала їй доля. Але Франк зламався. Усе частіше він замикався в собі, несучи важкий тягар у серці. А одного дня, попросивши на колінах прощення в дружини, сказав, що не має морального права псувати її життя й повинен відпустити Надію. Так буде справедливо! Наступного дня, після довгих вечірніх розмов, зізнань, сліз, Надія повернулася з роботи й зрозуміла, що Франк пішов… Не попрощавшись, не забравши особистих речей.
Життя без Франка втратило сенс. Жити наодинці зі щирим почуттям любові до людини, яка тебе залишила, – нестерпно. Надія довго розшукувала чоловіка, але все було даремно. У сни приходила мама, повторювала: «Не пара Франк тобі. Він – перекотиполе!». Сусіди співчували, сватали до неодружених односельців – марно. Надія любила Франка й не уявляла, як жити без нього.
Минуло десять років… Надія Петрівна видужала від розлуки з коханим. Заборонила будь-кому розпочинати розмову про Франка, згадувати його. Вона кохала Франка так, як і тоді, у будиночку старого священика, ніби нічого не змінилося. Не могла ненавидіти людину, якій подарувала своє серце, але згадувати про наболіле відмовлялася.
Надія Петрівна любила дітей, нерозтрачене почуття материнства дарувала школярам, що навчалися в школі поблизу її будинку. Запрошувала до себе, частувала солодощами, восени ходила з ними до лісу по ягоди та гриби. Розлука з Франком не зробила її жорстокою. Покохати знову не змогла, тому що ані на мить не забувала Франка. Прожила самотньою дотепер.
* * *
Уважно вислухавши життєву історію Надії Петрівни, сповнена жалю до цієї працьовитої бабусі, я спитала:
– То чому ви поставили в серванті фото Франка, навіщо пускати минуле в таке чудове теперішнє?
– Дитинко, життя недовге й одне, кожному Бог дає його з якоюсь метою. Мені воно було подароване для того, щоби пережити найкраще почуття любові, що цвіте один-єдиний раз. А потім Господь відвів мені час для випробувань, які дали силу, час, за який я переосмислила все й знову повернулася на круги своя – усе ніщо, порівняно з коханням. Я вистояла перед жорстокістю… А перед Великоднем отримала листа від жінки зі Сходу, яка повідомила мені про смерть Франка. Написала про те, що він усе життя мучився почуттям провини й жив із надією на те, що я зустріла гідного чоловіка, народила діточок і виховую онуків. І ось лише після цієї звісточки я зрозуміла, що не маю права відгороджуватися від минулого. З полегкістю збагнула, що Франк не зрадив мене, не залишив, а пішов від мене, бажаючи лише щастя. Звісно, я могла вийти вдруге заміж, але навіщо обманювати себе. Любов у людей одна, все інше – суцільна брехня. Улітку обов’язково поїду на могилу до Франка, маю один обов’язок перед ним – попрощатися.
Я дивилася на Надію Петрівну, у чомусь погоджувалася з її міркуваннями, щось не сприймала категорично, чесно кажучи, обурювалася вчинком Франка Едуардовича, але змовчала, не прокоментувала. Адже я живу в інший час, значить, живу по-інакшому: не ті цінності, не те сприйняття світу, відсутність досвіду. Мабуть, справді треба прожити довгий вік, аби осягнути непросту істину стосунків між чоловіком і жінкою. А ще в мене нема такої сили, яка б навчила не тримати на людей зла та пробачати образи. У кожного своя правда, особиста життєва драма.
* * *
Люблю приходити до Надії Петрівни, смакувати духмяними пиріжками із сиром. У неї затишно та по-родинному тепло, завжди сонячно, навіть у похмурі дні. У будинку пані Надії пахне старовиною, але не в’їдливо-сирою, що проймає жахом, а такою, що хочеться насолоджуватися до безкінечності, вдихати її в себе, розчинятися в ній. На схилі років вона наповнила своєю любов’ю все навколо, тому в її хатині відпочиваєш душею, і пиріжки в бабусі Надії найсмачніші, саме тому до неї так радісно й щиро тягнуться діточки.
