Притчі 
Завжди, коли заглядаю до поштової скриньки, а там щось біліє, серце пришвидшує свій ритм. Якщо виявиться, що то не просто рекламка чи рахунки, а лист від дорогої людини, то тим паче. Біжу щодуху додому, шукаю ножиці, щоб акуратно добути вміст… і радію, невимовно радію, ніби хтось обійняв міцно-міцно… А тепер – стою вражена, збентежена, здивована. Як тут не здивуватися, коли замість аркуша паперу, помережаного літерами, дістаю білий, а в ньому – засушена квасениця. Спочатку – нічого не розумію, та потім приходить спогад…
* * *
Сонце добряче припікало, було парко. «Мабуть, буде дощ», – подумали синхронно. Побігли: неблизько ще. Аж раптом:
– Стій, – прошу.
Зупинилися. В очах бачу запитання.
– Давай обійдемо, – пропоную. – Не хочеться топтати: гарні.
Перед нами – галявинка квасениць. Туляться одна до одної, ніби настрашені нашими велетенськими тінями. Листочки сховані, але й так можна впізнати – за жовтенькими квіточками-зірочками (ніколи не зустрічала інакші, хоча чула, що зазвичай вони рожеві чи білі). Ти придивляєшся.
– Чому? Що то?
– Квасениця. Нічого такого, але… хай росте. Вони дуже тендітні.
– Ага. Ще й прив’ялі.
– Ні, з ними все добре, – кажу, – вони люблять сонце. Це від того, що на дощ збирається.
Ти обережно проводиш рукою по листочках.
– Ти бачила? – питаєш зачудовано.
– Тому я їх і люблю. Ці листочки-сердечка такі милі!
Ми обходимо місцину й далі поспішаємо додому. Саме встигаємо до дощу. Потім ти сказав, що я подібна до квасениці. Уперше мене порівнювали з бур’яном! Та й не так я вже люблю сонце… Ти пояснив: схожа тому, що спершу можна не помітити, але коли придивишся, то побачиш і зірочки, що зачаїлися в очах, і купу сердечок – любові. Ти сказав, що тепер завжди, коли, побачиш цю рослинку, думатимеш про мене.
А потім я просила писати, хоч трохи, хоч зрідка. Ти віднікувався, говорив що не вмієш писати листи, але все одно старанно щотижня черкав кілька речень. І ось тепер – цей лист. Чи не найзмістовніший з усіх. Незвичний і милий, як і ти. А казав, що не вмієш писати…
