Любов і самотність

Часом у серці чоловіка чи дружини, якими люблячими вони не були б, проявляється почуття самотности. Воно – ніби тінь, що вас злегка торкнулася, наче змія, що проповзла у високій траві, наче неприємний спогад, що раптом зринув і одразу ж зник. Почуття самотности вміє підібрати момент: утоми, чекання, що затягується, найменшої сердечної зваби. Воно зникає так само швидко, як з’явилося, залишаючи нас у непевності: а чи дійсно щось було? Щоб розвіяти болісне враження, досить знизити плечима, недовірливо всміхнутися чи підсвідомо відчути прилив любови. Все ж почуття самотности, як таємний гість, повертається і щоразу залишає в глибині душі слід непевної тривоги. А одного дня воно не зникає, попри наше переконання, що ми давно звільнилися від нього, ще відтоді, як воно сильно мучило наше серце в роки юности. Хіба чудове переможне кохання п’ять, десять чи п’ятнадцять років тому не прогнало самотність назавжди?

Як недобре ми захищаємося від цього зайди: неспокій, страх, сором чи втеча перемагають нас… А від браку розуміння реагуємо в безладний спосіб.

Нас огортають різні думки на кшталт: хіба ми не створені один для одного? Можливо, я більше її не кохаю? Можливо, це все – розчарування? Чи не впадаю я в депресію?

Хибні теорії змінюють хибні ліки: розваги, покора, зміцнення почуття обов’язку, сліпа вірність, візит до психолога… Чому ж ми насамперед спокійно, тверезо, сміливо не шукаємо розуміння? Найперше потрібне розуміння.

Якщо поміркувати про почуття самотности, то побачимо, що вперше воно з’являється тоді, коли починаємо сприймати себе як особистість: коли підліток усвідомлює, що він інший, пізнає в собі істоту, не схожу на тих, що його оточують.

Після перших місяців життя, коли дитя ототожнює себе з матір’ю, воно живе в стані емоційного ототожнювання себе зі сім’єю і говорить про себе в третій особі. Потім дитина потроху починає себе сприймати як «я», проявляти деяку незалежність, самоутверджуватись у своєму середовищі, при нагоді вживати вимогливий тон. Згодом вона вступає у взаємини з іншими людьми, вчиться соціяльному життю. Правду кажучи, ще багато років поспіль вона комфортно почувається в середовищі друзів, близьких, товаришів. Однак настає критичний момент, коли віч-на-віч зустрічаються індивідуальність, що зароджується, та соціяльне середовище. Саме тоді народжується відчуття самотности, і життя в групі не може задовільнити найосновнішу потребу молодої особистости. Вона потребує «причастя» з особою протилежної статі, діялогу, в якому двоє самодостатніх осіб діляться найкращим, що мають. Спочатку шукаємо такого спілкування в дружбі, згодом – у шлюбі та подружній любові, адже «не добре бути чоловікові одному» (Бут. 2:18), – сказав Господь.

Відчуття самотности можна пояснити прагненням взаємного сопричастя двох людей. Ось чому так сильно відчуваємо себе самотніми, коли ми не в змозі «причастися» одне одним. Сопричастя, або, як кажуть філософи, близькість двох переконань, – це стан, коли двоє людей відчувають себе одним цілим, живучи водночас неймовірно повним власним життям.

Часто відчуття самотности оживає через кілька років спільного життя. Якщо шлюб не став справжнім сопричастям двох людей, то це може бути всього лише відродженням стану самотности душі підлітка.

Зате коли двоє людей здійснили справжнє сопричастя любови у вірності Христові, то відчуття самотности має в них зовсім інше значення. Нехай згадають собі колишній досвід: відчуття самотности викривало потребу причастя. Однак цього разу йдеться про зовсім інше сопричастя. Людська особистість дійшла до такого рівня, що для того, аби досягти повноти, їй необхідно ввійти в сопричастя з Богом. (Зрозуміло, що особиста зустріч із Богом може відбутися перед шлюбом.) Бог – більше, ніж поняття, більше, ніж хтось, про кого ми чули, більше, ніж хтось, кого зустрічаємо і з ким розпочинаємо діялог, близькі взаємини, про які Йов висловився так: «Я чув про Тебе слухом вуха; тепер же мої очі бачать Тебе» (Йов. 42:5).

Отже, серйозною помилкою було б звинувачувати у своєму стані свою половинку чи взаємне кохання. Ми завдячуємо шлюбові не лише розумінням того, що самотність юного віку була прагненням шлюбного сопричастя, а й бажанням іншого сопричастя, іншого шлюбу, шлюбу душі з Богом.

Читаючи відомі слова Поля Валері, молоді люди з недовірою та обуренням посміхаються, вбачаючи в них дотепний жарт скептика: «Бог створив чоловіка, однак побачив, що той недостатньо самотній, і дав йому жінку, аби чоловік зміг відчути самотність сповна». Молодь помиляється. Дозрівання в серцях подружжя частки самотности – велика користь шлюбу. Така самотність далека від того, аби розділяти подружжя і живити один в одному невдоволення своїм партнером. Вона наближає пару до ніжности та вдячности. З цього часу, якщо вони зрозуміють і погодяться, їхнє кохання буде, як вважає Рільке, двома самотностями, що захищають, доповнюють, закінчуються одна одною, схиляються одна перед одною.

Не бійтеся потонути в самотності. Почуйте слова Господа, які передав пророк Осія: «Я захоплю її, приведу її в пустелю, і буду говорити до серця її» (Ос. 2:14). Ось як їх розтлумачила свята Тереза: «Насамперед варто ввійти в себе самих і зостатись там наодинці з Богом».

Однак чи можливо це зробити, не затьмарюючи любови подружньої і не ризикуючи її наразити на небезпеку? Цілком нормально, що ставимо собі таке запитання, що нас охоплює паніка перед цим стрибком у порожнечу. Єдина відповідь, єдина гарантія криється в беззастережній вірі в слова Христа: «Хто погубить душу свою заради Мене, той збереже її» (Пор. Лк. 9:23-25). Чи слід у такому випадку втратити кохання? Так, скажемо відверто: слід втратити, слід прийняти суттєву відстороненість (1Кор. 7:29-31). Але для того, щоб бути врятованим і віднайденим, у стократ сильніше спочатку слід втратити. Ті, які випробували це на власному досвіді, погодяться зі мною.

Коли подружжя не всупереч своєму коханню, а завдяки ньому доходить до тієї стадії подружнього життя, коли один одному ніжно й терпеливо допомагає йти до самотности, яка веде до Господа. Коли щоразу в образі союзу Христа і Церкви, яким є шлюб, подружжя знаходить світло і підтримку для розуміння життя із Богом, здобуваючи в цьому успіхи; коли взаємне ділення багатствами самотности дозволяє подружній близькості досягти таких глибин, про які вони навіть не підозрювали на початку свого співжиття, то чи не для того Христос зробив шлюб таїнством, аби піднести кохання до такої досконалости?

Наступна

Якби я вже його не кохала

Проживши в шлюбі зі своїм чоловіком дванадцять з половиною років і не маючи дітей, дружина ... Читати далі

Попередня

Обов'язок сісти

Є такі слова, котрі кажуть чи пишуть, надаючи їм, звісно, певноїважливости, однак не більшої, ніж ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *