Притчі Три слова
Одна молода ще жінка впала у важку депресію. Минали дні, а вона не хотіла виходити з дому, вставання з ліжка завдавало їй невимовних страждань, приймати їжу стало для неї справжніми тортурами.
Денне світло дратувало її. Тому вікна були зачинені, жалюзі опущені. А в голові в неї роїлися найчорніші думки.
Часто думала про смерть як про позбавлення від немилого життя.
Чоловік, який дуже її любив, оточував увагою та піклуванням, дедалі сильніше непокоївся і журився через її стан.
Переконав її, щоб дозволила обстежити себе найвідомішим неврологам і психіатрам. Світила медичної науки виписували ліки, призначали аналізи, радили якнайбільше розважатися й подорожувати.
І все виявлялося марним.
Бідолашна жінка все глибше занурювалася в стан журби та чорної меланхолії.
Проте чоловікові таки вдалося її зцілити. Зцілити безкорисливою і переможною любов’ю, а ще трьома короткими словами.
Якось він підійшов до неї, поглянув на неї очима, в яких бриніли сльози, і мовив:
– Я з тобою!
Одного разу вчителька запитала дітей-першокласників:
– Чого потребує людина, що прагне бути щасливою? Відповіді були розмаїтими: гарного помешкання, доброї їжі, чималих статків, міцного здоров’я…
Вчителька додала ще: цікавої роботи, визнання колег та друзів, Божого благословення.
Те все було ретельно записано на класній дошці.
– Ми нічого не забули? – спитала вчителька насамкінець.
Тут одна дівчинка піднесла руку і мовила:
– Потребує другої людини.
Офіціантка
Одна родина завітала до ресторану. Офіціантка спершу вислухала замовлення дорослих, потім звернулася до семирічного хлопчика.
– А ти що замовиш? – спитала.
Хлопчик обвів несміливим поглядом своїх рідних і проказав:
– Я хотів би булку з ковбаскою.
Не встигла офіціантка прийняти замовлення, як мати відрізала:
– Ніякої там булки. Прошу, принесіть йому котлету з морквою і картопляне пюре.
Та кельнерка знехтувала її слова, запитавши малого:
– Булку з чим – з кетчупом чи, може, з гірчицею?
– З кетчупом.
– Зараз принесу, – запевнила жінка і подалася до кухні.
Члени родини сиділи наче німі, приголомшені.
А хлопчик поглянув на рідних, на кожного зокрема, відтак оголосив:
– Та пані вірить, що я існую насправді!
У наших оселях мешкають люди, до яких ми ставимося, ніби до меблів. Чимало людей прагнуть існувати насправді.
Банкнота
Лектор почав свій виступ, розмахуючи в повітрі зеленою банкнотою.
– Хто хоче отримати цю банкноту вартістю 100 євро? – запитав слухачів.
Знялося багато рук, і лектор говорив далі:
– Перш як віддати її, я мушу дещо зробити.
Рвучкими рухами зіжмакав банкноту, відтак запитав ще раз:
– Хто хоче її отримати?
І знову чимало рук піднялося вгору.
– А якщо зробимо отак?
Шпурнув зім’ятою банкнотою об стіну, а коли впала на підлогу, ще й добряче її потоптав. Цінний папірець став виглядати брудним і пошарпаним.
– Ну, а тепер спокуситься хтось оцим папірцем?
І вкотре – ліс рук.
Навіть у такому жалюгідному стані банкнота не втратила своєї вартості й своєї принадності.
Впродовж життя ми багато разів буваємо поранені, топтані, нищені – а втім, незмінно зберігаємо свою вартість. Якщо її маємо.
Ковдрочка
Не забував про маленьку білу ковдрочку, що зігрівала його ще в колисці. Хоч і стала майже непридатною для використання, проте й далі йому слугувала.
Якщо ж не було змоги тримати її коло себе, хлопчик намагався, щоб цей малий домотканий прямокутник принаймні лежав на видноті.
Складена або скручена, ковдрочка клалася в барвистий наплічничок, відтак супроводжувала хлопчика навіть до початкової школи. Ця ковдрочка стала його невідлучною білою тінню.
Коли по довгих і наполегливих умовляннях мамі вдалося переконати синочка віддати їй ковдрочку, щоб випрати, хлопчик невідступно сидів, стривожений, під дверима пральної кімнати й чекав, поки прання закінчиться.
Трохи старша від нього сестричка висміювала його манію, та хлопчик тим не журився: ковдрочка була йому таємничим оберегом, щитом, захистом.
Аж ось одного дня татусь оголосив, що має летіти у службове відрядження, і то надовго.
Для хлопчика це було новиною.
Напередодні батькового від’їзду, не випускаючи з рук своє укривальце, він стежив занепокоєними очима за всіма приготуваннями татуся – особливо за тим, як той пакував дорожню валізу.
– Татуню, а літаки ніколи не падають?
– Ну, майже ніколи.
– А той літак, яким ти відлітаєш, – він великий і гарний?
– Так. Він найбільший з усіх, що існують.
– І може летіти навіть крізь бурю?
– Авжеж.
– Ти все-таки будь обережний, татуню! А парашут у тебе буде?
– Буде, синку.
Наступного дня батько вилетів у відрядження, літак щасливо приземлився у призначеному місці в призначений час. Вийшовши з літака, чоловік рушив до готелю, де розкрив валізу – і оторопів.
Зверху, на купі речей, лежала маленька біла ковдрочка його сина.
Чоловік негайно зателефонував дружині:
– Тут щось неймовірне! У своїй валізі я побачив ковдрочку нашого малого. Як мені бути?
– Заспокойся. Тільки що наш синочок зізнався мені: “Мамусю, не хвилюйся. Я поклав татові до валізи мою ковдрочку. Нічого лихого з ним не станеться!” – відповіла дружина.
Хто любить – той помагає. Дієслово “помагати” пов’язане з дієсловом “любити”.
“Бо Він ангелам Своїм звелить, щоб охороняли тебе на всіх путях твоїх. На руках вони понесуть тебе, щоб нога твоя не спіткнулася об камінь” (Пс.90:11,12)
Дорога
Один парубок звернувся до богомільного пустельника:
– Вкажи мені дорогу, якою найшвидше можна дістатися до Бога!
Усміхнувшись, пустельник промовив:
– З’їж-но якийсь із тих грибів!
– Та вони ж отруйні!
– Отож-бо! – відповів пустельник.
До Бога не йдуть найкоротшим шляхом. На це, буває, потрібне усе життя.
Чудо
Ось правдива історія однієї дівчинки, яка вірила і знала, що любов здатна творити дива. Її братикові загрожувала смерть від пухлини в мозку. Батьки хлопчика зробили все, щоб його врятувати, однак заможними не були і, витративши всі свої заощадження, відвернути лиха таки не змогли.
Якось увечері батько, із важким серцем, сказав заплаканій матері:
– Знаєш, люба, – нам, певно, не вдасться його врятувати. Тут може зарадити тільки чудо!
Донечка, що бавилася в кутку, почула ці розпачливі слова.
Відтак побігла до своєї кімнати, не вагаючись, розбила скарбничку і непомітно вислизнула з домівки до найближчої аптеки.
Там діждалася своєї черги, приступила до віконця і, ставши навшпиньки, виклала перед здивованим аптекарем усі свої грошенята.
– Чого тобі, маленька? Що бажаєш купити?
– Будь ласка, мій братик дуже хворий, і я прийшла купити чудо.
– Чудо? – стиха перепитав аптекар.
– Мого братика звуть Ендрю, йому в голівці щось росте. Тато сказав мамі, ніщо вже не зарадить, тільки чудо може його врятувати. Я дуже люблю мого братика, тому принесла всі свої грошики – купити чудо.
Аптекар сумно посміхнувся.
– Любе моє дитятко, ми тут чудес не продаємо.
– Якщо не стане цих грошей, я знайду ще. Скільки коштує чудо?
Поруч стояв один чоловік. Високий, елегантний, поважний. Здавалось, він зацікавився незвичайною розмовою.
Аптекар безпорадно розвів руками. Дівча зі сльозами на очах заходилося згрібати свої монети. Незнайомий чоловік озвався до неї.
– Чого ти плачеш, маленька? Що трапилося?
– Пан аптекар не хоче продати мені чуда, навіть не каже, скільки воно коштує. А чудо потрібне моєму братикові Ендрю, він тяжко хворий. Мама говорить, конче потрібна операція, але тато каже, що операція коштує надто дорого й тільки чудо може його врятувати. То я принесла сюди все, що маю.
– А скільки маєш?
– Одного долара й одинадцять центів… Але, може, мені вдалося б зібрати більше.
Чоловік усміхнувся:
– Ти знаєш, я не думаю, що знадобиться більше. Долар і одинадцять центів – цього вистачить на чудо для твого братика! Однією рукою він згорнув монетки, а другою взяв за ручку дівчатко.
– Проведи-но мене до своєї домівки, дівчинко, я хочу побачити твого братика, познайомитися з твоїми батьками і поміркувати разом із ними, як нам вчинити оте маленьке чудо.
Високий, елегантний пан і маленька дівчинка вийшли з аптеки, тримаючись за руки.
Тим паном виявився професор Карлтон Армстронг, один із найвидатніших нейрохірургів планети. Він прооперував маленького Ендрю, і той за кілька тижнів повернувся додому цілком здоровим.
– Та операція, – ледь не пошепки мовила тоді щаслива матуся, – це справжнє чудо. Скільки ж вона коштувала?
Дівчинка мовчки усміхалася. Вона-бо знала, скільки коштувало чудо: один долар і одинадцять центів… Плюс віра й любов малої дитини.
“Ісус же сказав їм: через невір’я ваше. Бо істинно кажу вам: якщо ви матимете віру як зерно гірчичне і скажете горі цій: перейди звідси туди, і вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас” (Мф. 17:20).
Подарунок
Тобіяс був хлопчиком мовчазним і спокійним. Ходив до четвертого класу середньої школи. Мешкав з батьками та родичами в хатинці, що стояла на краю горбистої, вкритої оливковими гаями місцини, за кілька кілометрів від моря.
За день перед різдвяними канікулами всі діти з його класу неначе змагалися, хто піднесе найнесподіванішого подарунка їхній вчительці Марізі, вельми привабливій і завжди люб’язній. На вчительському столі вже лежала купа барвистих пакуночків. Жінці одразу впав у вічі найменший – з наклейкою, де рівним красивим почерком Тобіяса було написано: “Для моєї вчительки”.
Пані Маріза щиро дякувала усім дітям, кожному зокрема.
Ось підійшла черга Тобіяса; вчителька розкрила пакуночок і помітила гарненьку мушельку. Такої гарної, витонченої природної форми вона ще не бачила. Перлистого кольору, мушля переливалася веселково; її поверхню вкривав примхливий візерунок.
– Де ж ти роздобув таку мушельку, Тобіясе? – спитала вражена учителька.
– Я знайшов її внизу, на Великій Підводній Скелі, – відповів хлопчик.
До Великої Підводної Скелі було далеченько. Дорога йшла вузькою греблею, була важкою, виснажливою, але тільки там, на Великій Скелі, траплялися гарні мушлі – подібні до тієї, яку приніс Тобіяс.
– Дякую, Тобіясе. Я завжди носитиму з собою твій чудовий подарунок. Він буде нагадувати мені про твою доброту. Але скажи – ти йшов так далеко лише для того, щоб зробити мені приємність?
Тобіяс усміхнувся й відповів:
– Та довга, важка дорога є частиною мого дарунку.
Не речі дарують. Дарують частку своєї любові. Єдиним справжнім дарунком є частка себе самого.
