Любовний лист – Частина 3

Гуси

Гуси на подвір’ї чітко дотримувалися усталеного тижневого розпорядку. Того дня вони купалися у ставку, ретельно вичищали своє пір’я, обливалися, полоскали собі горлянки, чистили дзьоби, а потім, крокуючи перевальцем, збиралися скраю подвір’я, у затінку старої плакучої верби.

Тоді-то мудрий, всіма шанований гусак, спадкоємець блискучої традиції, що йде від Звитяжної Гусячої Спільноти, звільна заплющував очі й схвильованим, урочистим голосом починав оповідати про часи, коли гуси летіли клином, який нагадував літеру V, і, незважаючи на вітри та відстані, таки діставалися теплих країв, а згодом верталися на батьківщину.

Згадував героїчні мандрівки, коли гуси перелітали океани, долали страшні бурі, летіли цілими днями без відпочинку – витривалі, сильні, красиві. Згадував про славетних гусей, що віддали життя, рятуючи цілу зграю.

А дворові гуси, розчулені, тільки плакали й били крильми. Та, щойно зачували булькання їдла, яке вливалося до корита, всі як один квапливо, перевалюючись, дріботіли на милий звук.

Задоволені, навіть щасливі.

Не підносились понад землею й на сантиметр!

Інколи християни подібні до гусей, звичайних дворових гусей.

День батька

На собі вона мала гарну сукенку жовтогарячого кольору, волосся було стягнуте червоно-золотавою стрічкою – готувалася йти до школи. Був День батька, отже, всі діти мали прийти до школи в супроводі своїх татусів. Вона єдина йшла з мамою.

Мама переконувала її залишитися вдома, мовляв, у школі, найімовірніше, не зрозуміють їхнього вчинку. Та дівчинка прагнула будь-що-будь розповісти всім про свого татуся, який сильно відрізнявся від інших.

У школі вони зустріли чимало татусів, що тримали своїх чад за руку. З новоприбулими вони віталися трохи зніяковіло.

Вчителька почала викликати учнів по черзі. Кожен називав свого батька.

Насамкінець учителька вимовила ім’я дівчинки в жовтогарячій сукенці; всі здивувалися, адже поруч із нею стояла мама.

– А де твій тато? – спитав один хлопчик.

– Вона не має тата! – вигукнув другий.

І ззаду пролунав ще третій голос:

– Либонь, її батько надто заклопотаний, тому не може знайти час, щоб прийти школи.

А дівчинка у відповідь лиш посміхнулася й привітала всіх присутніх із Днем батька. Тоді спокійно обвела поглядом усе товариство, незважаючи на те, що вчителька просила її поквапитись. Далі з’єднала руки і голосно, чітко заговорила:

– Татуся мого тут немає – його оселя вельми далеко. Та я знаю, що він дуже хотів би бути зараз зі мною. Я хочу, щоб ви знали: мій тато дуже мене любить. Він залюбки розповідав мені казки, навчив мене їздити на велосипеді. На кожен день мого народження він дарував мені прекрасну червону троянду. Навчив мене запускати в небо повітряного змія. Разом ми їли величезні порції морозива. Ви його зараз не бачите, а все ж таки я не сама. Мій тато завжди зі мною, хоч ми далеченько одне від одного. Я знаю – завжди, бо ж він обіцяв, що вічно житиме в моєму серці.

З тими словами вона підняла руку й приклала її до серця. Її мама, єдина серед гурту чоловіків, крізь сльози, але з гордістю дивилася на дочку.

Дівчинка опустила руку й закінчила словами, сповненими ніжності:

– Я дуже люблю мого тата. Він є моїм сонцем і якби міг, то був би нині тут, але ж небо далеко. Та іноді, коли заплющую очі, мені здається, наче він не полишає мене ніколи.

Вона стулила повіки, і вражена мама побачила, що всі татусі разом із дітьми заплющили очі.

Що вони бачили в думці? Ймовірно, батька, що стояв коло дівчинки.

– Я знаю, ти нині зі мною, татусю, – озвалася дівчинка, перериваючи мовчанку.

Те, що сталося потім, приголомшило всіх. Ніхто не міг пояснити, яким дивом, – адже всі стояли з заплющеними очима, – на столі опинилася розкішна, запашна червона троянда.

Дитина вкотре отримала від свого батька благословення любові – плід віри у те, що небо насправді не є аж таким далеким.

Далебі: небо не є для людини далеким.

Дерева

Дідусь, тримаючи онука за ручку, показував йому велетенські, розлогі дерева, що росли обабіч алеї. Переконував, мовби немає у світі нічого прекраснішого, ніж дерева.

– Подивись-но, як вони працюють!

– Хіба дерева працюють, діду?

– Ого-го! Вони ж бо сполучають небо і землю. Це дуже важке завдання. Ти подивись на оцей шерехатий стовбур. Він подібний до грубої линви, геть вузлуватий. На кінцях тієї “линви” її сплети розплітаються і розгалужуються, аби зв’язати небо із землею. Ті, що долі, ми називаємо корінням, а горішні – гіллям, галуззям або віттям. Але по суті своїй вони, властиво, тотожні. Коріння торує дорогу в землі, а гілля відкриває шлях до неба. І перше, і друге дається вельми складно.

– Але ж, діду, – крізь землю важче пробиватися, ніж крізь повітря!

– О ні, моя дитино. Якби було так просто, то віти були б значно рівнішими. А ти поглянь, які вони вигнуті й викривлені від зусиль, від натуги. Адже вони шукають, працюють, стараються і борються з усіх сил. Ще більше, ніж коріння!

– А хто їх примушує так сильно трудитися?

– Вітер. Вітер хоче роз’єднати небо і землю. Однак дерева щосили опираються. І перемагають.

Складне завдання нашої віри полягає в підтримуванні зв’язку між небом і землею.

Соловейко

Жив собі на світі соловейко – жив, ув’язнений у великій кришталевій клітці. Належав він багатому перському купцеві, який понад усе любив слухати його солодкий переливчастий спів. Бувало, що в голосі соловейка чулися сумовиті ноти, проте купець не звертав на це уваги.

“Мій соловейко має все, чого тільки може бажати птах, – переконував самого себе. – Гадаю, він найщасливіший птах у цілій Персії.”

Одного дня купець оголосив, що вирушає у довгу мандрівку, постановив-бо купити на сході гарного шовку й вишуканих парфумів. І має проїжджати місцевість, де жив колись його соловейко, – через незайманий ліс, повен розкішних квітів та інших дивовижних рослин. Може, соловейко бажає переказати щось братам своїм і сестрам?

– Скажи їм, що мені тут добре, – попросив птах, – а ще спитай, чи немає для мене якогось послання?

Купець виконав прохання, відтак, повернувшись з мандрівки додому, негайно рушив до соловейка.

– Я спитав одного з твоїх братів, чи є для тебе якесь послання, – почав трохи невпевнено, – та той замість відповіді упав на землю, посеред квітів, і залишився лежати, геть нерухомий. Я підніс його, але він, як і перше, не ворушився, тож я подумав, наче він мертвий. Тоді поклав його на землю і вже хотів, було, відійти, коли зненацька пташок затріпотів крильцями й пурхнув на найближче дерево. Я гукав до нього багато разів, та він мені так і не відповів. Либонь, твої родичі забули про тебе.

Соловейко лиш похилив голівку, засмучений. Він увесь день не торкався ні поживи, ні навіть води.

Наступного ранку, зайшовши до кімнати, де висіла пташина клітка, господар побачив, що соловейко сидить в її кутку нерухомий. Просив його пурхнути на жердку і заспівати, але птах навіть пір’ячком не ворухнув. Тоді купець відчинив клітку, обережно взяв його рукою, а другою так само обережно потер йому шийку. Однак соловейко не ворушився. Купець, зажурений, вирішив, що улюблений птах неживий. Зі сльозами на очах виніс його з господи, поклав на траву і рушив назад. Відійшовши кілька кроків, захотів ще раз глянути на пташину, востаннє з нею попрощатися. Обернувся – і що побачив? Соловейко тріпотів крильцями у повітрі, під яскравим сонцем; забриніли радісні трелі. Птах відлітав, співаючи.

– Дякую за послання, що ти приніс. Воно найкраще з усіх, які я отримував коли-небудь. – І полинув до лісів, де повно розкішних квітів та інших дивоглядних рослин.

“І підіть швидше, скажіть ученикам Його, що Він воскрес з мертвих і попередить вас у Галилеї; там Його побачите. Ось я сказав вам” (Мф. 28:7).

Після нападу грабіжника

Увечері професор Метью Генрі вертався з університету додому, коли біля самісінького будинку хтось зненацька приставив йому до чола пістолет.

Грабіжник у масці велів йому віддати портфель і теку. Професор послухався, й розбійник миттєво зник у темряві.

Удома, ще тремтячи від страху, професор сів за стіл і написав таку молитву: “Господи, нині мене пограбували. Втім, я знаю, що мушу подякувати Тобі за багато ласк.

По-перше, дякую Тобі за те, що ніколи раніше мене не грабували. У такому світі, як наш, – то справжнє диво.

По-друге, дякую за те, що відібрали у мене лише портфель, у котрому грошей було негусто, і стареньку теку з не надто важливими паперами.

Хочу Тобі подякувати, Господи, й за те, що не було зі мною ні дружини, ні дочки, які, либонь, перелякалися б дуже, а ще за те, що їм не доводиться нині мене оплакувати.

І нарешті, Боже, я хочу подякувати Тобі особливо щиро, що саме я був пограбований, а не розбійник.”

Щоб вилучити зло зі світу, достатньо ніколи не бути його причиною.

 

Блакитна пір’їна

Бедуїн-кочовик, що проживав у Синайській пустелі, по кількох роках, проведених у тісному міжгір’ї, постановив спуститися в долину.

Розібрав шатро, ретельно спакував майно і завантажив на вірного свого верблюда.

Жердини, кілочки, полотнища, стільчики, постіль, одежа, посуд – все було старанно укладене і міцно припасоване до горбів нещасної, терплячої тварини.

Перш ніж вирушити в дорогу, чоловік уважно оглянув місце, де стояв намет, аби упевнитись, що нічого не забув.

Відтак на піску, поміж каміння, зауважив прегарну блакитну пір’їну, подаровану йому кілька років тому.

– Треба забрати, – вирішив бедуїн. Підніс і поклав її на скарб, розміщений між горбами верблюда.

Та, щойно пір’їна опинилася на купі пожитків, верблюд став осідати донизу. Повалився на бік – і сконав.

– Що за паскудний верблюд! – викрикнув розлючений бедуїн. – Через одну пір’їну помер…

Нерідко й ми поводимось, як той бедуїн. Коли хтось ображається, виявляє своє незадоволення, ми дивуємось: “Через таку дрібницю?” Забуваємо про тягар болючих образ і прикрощів, який людина може зносити місяцями, а то й роками…

Коштовний камінь

Наречений і наречена розглядали дорогоцінне каміння, виставлене на огляд у ювелірній крамниці. Діаманти, сапфіри, смарагди викликали подив і захоплення. Але молодята шукали того єдиного каменя, що став би гідним уособленням їхнього кохання.

Ось погляди зупинилися на скромному камінці – тьмяному, позбавленому блиску.

Ювелір побачив в очах молодих запитання і взявся пояснювати:

– Це опал. Утворюється з двоокису кремнію, з пустельних піску та пилу. Своєю красою завдячує не досконалості, а певному дефектові. Опал – це камінь із крихким осердям, у ньому повно малесеньких щілин, крізь які до середини його може проникати повітря. Саме воно, повітря, заломлює промені світла, і як наслідок, опал може переливатися чудовими відблисками. Його називають “лампою для вогню”, а ще кажуть, мовби він ховає у своїм осерді Божий подих.

Ювелір узяв камінця і затиснув його в долоні. Відтак розповідав далі:

– Опал втрачає свій блиск, якщо опиняється в холодному і темному місці, але знов починає сяяти, зігрітий теплом чиєїсь долоні та пронизаний світлом.

І золотар поволі розтиснув долоню.

Камінчик засяяв м’яким вишуканим світлом.

Саме його вподобали і придбали молоді.

Коли предмети зі срібла чи міді починають окислюватися, ми енергійним тертям намагаємось їх відчистити.

А що нам робити, щоб оновити власне життя?

Ми можемо уподібнювати себе до опалу. Набираємо кольору і блиску, якщо зігріває нас Божа любов.

Наступна

Любовний лист – Частина 4

Паркування Він був справді блискучим менеджером. Робочий день його був організований бездоганно – сприяли цьому ... Читати далі

Попередня

Любовний лист – Частина 2

Три слова Одна молода ще жінка впала у важку депресію. Минали дні, а вона не ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *