Притчі Паркування
Він був справді блискучим менеджером. Робочий день його був організований бездоганно – сприяли цьому комп’ютер, мобільний телефон і годинник. Цінував чи не кожну секунду свого часу!
Одного дня він їхав до великої правничої фірми, де мав зустрітися з поважними людьми. Але розкішний хмародер, у якому розмістився офіс тієї фірми, був у самісінькому середмісті, й менеджер якоїсь миті збагнув, що, виїжджаючи, не врахував шаленого автомобільного руху в центрі міста, ані того, що неодмінно матиме труднощі з паркуванням своєї машини.
І справді, діставшись до місця, він побачив, що мало не кожен квадратний метр прилеглої до хмародера території був зайнятий тим чи тим транспортним засобом. Від’їхав від центру на кілька кварталів втім, як не вдивлявся, жодного вільного місця так і не знайшов.
Тоді, ледь не в розпачі, почав молитись: “Господи, благаю Тебе – поможи мені, я так потребую зараз Твоєї допомоги! Зроби так, щоб я знайшов місце для паркування. Якщо Ти зглянешся на мою молитву, даю Тобі слово – щонеділі буду присутній на Службі Божій!”
І знову проїхав квартал або два. І знову нічого – яблукові ніде впасти.
Став молитися ще палкіше: “Господи, я не маю права спізнитися на нинішню зустріч. Як поможеш мені відшукати місце для моєї автівки, я сповідатимуся щотижня, не забуватиму й про вечірню молитву”.
Молячись, він їхав поволі-поволі, водночас придивляючись до ситуації на вулиці. “Господи, прошу Тебе, якщо знайду куток для паркування – щодня читатиму Євангеліє”
Аж раптом, за три метри від нього, один автомобіль, від’їхавши, звільнив місце.
Зітхнувши з полегшенням менеджер вголос промовив:
– Господи, не турбуйся – я вже знайшов місце!
Молитва є найвеличнішим і найшляхетнішим пориванням людської душі, а не примітивним актом, спрямованим на відвернення лиха.
Кухоль молока
Один бідний парубок намагався заробити гроші на навчання – продавав перехожим паперові хустинки та інші дешеві дрібнички. З тією ж метою він стукав і стукав до різних дверей. Кінець кінцем пересвідчився, що має в кишені лиш кілька срібняків, до того ж відчував несамовитий голод.
Нічого не вдієш: вирішив просити чогось їстівного в найближчому домі. Та, коли відчинила йому гарненька дівчинка з великими зеленими очима, бідоласі забракло відваги.
Тож, замість просити якогось харчу, попросив кухоль води.
Дівчинка здогадалася, що прибулець насправді голодний, і принесла йому великий кухоль молока.
Хлопець щиро їй подякував, а тоді запитав:
– Скільки я винен?
– Ніскільки, – відповіла дівчинка. – Матуся каже, що люб’язність не коштує нічого.
– Дякую тобі, дякую від щирого серця, – повторив хлопець.
Коли Говард Келлі залишив гостинне подвір’я, він почувався значно краще. І не тільки фізично: його віра в Бога і в людину неабияк зміцнилася.
А був перед тим у такому стані, що вже намірявся відмовитись від ґрунтовної освіти, однак простий вчинок доброї дівчинки додав йому сили й бажання продовжувати далі.
Минуло багато років. Та сама дівчинка, тепер доросла жінка, тяжко занедужала. Місцеві лікарі нічим не могли зарадити. І зрештою, спрямували її до великого міста, де фахівці таки вміли лікувати її доволі рідкісну хворобу.
Доктор Говард Келлі, справжнє світило в тій галузі медицини, звісна річ, був запрошений на консиліум.
Коли він почув назву місцевості, з якої прибула жінка, очі його заблищали. Негайно попрямував до лікарні, де просив показати йому палату, в якій лежала хвора.
Він одразу її впізнав, і не тільки через її зелені очі. Потім пішов на консиліум – з твердим рішенням зробити все можливе, аби врятувати жінці життя.
Не шкодував ні сил, ні часу для подолання важкої недуги. Відтак після тривалої і виснажливої боротьби жінку вдалося врятувати. Коли загроза минула зовсім, професор Келлі попросив адміністрацію лікарні повідомити йому, скільки коштувало лікування пацієнтки. Подивившись на суму, він написав декілька слів на папірці з рахунком.
Рахунок віднесли пацієнтці. Жінка боялася навіть глянути на нього: була певна, що все життя змушена буде сплачувати величезну суму.
Втім, набралася духу – і поглянула. В око впали слова, написані чиєюсь рукою на полях документа: “Сплачено сповна – кухлем молока”. І підпис: доктор Келлі.
“І хто напоїть одного з малих цих чашею холодної води, тільки в ім’я ученика, істинно кажу вам, не втратить нагороди своєї” (Мф. 10:42).
Різниця
Вранці секретарка продавала квитки на останню в навчальному році шкільну виставу. Вчора, на передостанню виставу, квитки розійшлися всі до єдиного.
У невеличкій черзі стояла мати одного з учнів:
– Я вважаю, це зовсім неправильно – платити гроші за можливість побачити власного сина, – сказала вона секретарці, коли підійшла її черга.
Втім, не гаючись, витягла з сумочки гаманця.
– Школа просить робити добровільні пожертви, аби покрити кошти, витрачені на декорації, – взялася пояснювати секретарка. – Ніхто платити не зобов’язаний. Ви, пані, можете задарма отримати стільки квитків, скільки вам потрібно.
– Я заплачу. Звісна річ, заплачу, – сказала мати. – Прошу, два квитки для дорослих і один дитячий.
І простягнула десять євро. Секретарка видала їй решту.
Потім юнак, що стояв за принциповою жінкою, висипав на стіл жменю дрібняків.
– Скільки тобі квитків? – запитала секретарка.
– Квитки мені непотрібні, – відповів хлопець. – Хочу лише заплатити. Й долонею присунув монети ближче до секретарки.
– Щоб потрапити на виставу, ти повинен мати квиток!
– Я вже бачив її, – запевнив хлопець.
Секретарка, однак, посунула назад усі монети, що висипав хлопець.
– Як бажаєш переглянути виставу зі своїм класом, то платити не треба, – сказала. – Це задоволення безкоштовне.
– Ні, – мовив юнак. – Я ж переглянув виставу вчора увечері. Ми з братом спізнилися. У касі нікого не було, і ми пройшли до зали, не заплативши.
– Того вечора чимало глядачів пройшло до зали, “не заплативши”. Декілька волонтерів не змогли перевірити всіх.
Хлопчина знову посунув гроші до секретарки, говорячи:
– Зараз я плачу за вчорашню виставу.
Вчора вони з братом прийшли чи не останніми. Касу було вже зачинено. Початку вистави брати, ймовірно, не бачили. Секретарці було ніяково брати з юнака гроші, які, було видно, збиралися копійка до копійки.
– Якщо касу, коли ви прийшли, було вже замкнено, то ви, зрозуміло, не мали змоги заплатити, – переконувала секретарка.
– Те саме казав мені мій брат.
– Ніхто на твоєму місці не побачив би тут різниці, – запевнила секретарка. – Не переймайся!
І, гадаючи, мовби справу вичерпано остаточно, рішуче відсунула купу монет до хлопця. Він же несподівано поклав руку на її пальці.
– А я бачу різницю.
Їхні з’єднані руки майже цілком накривали монети. Врешті секретарка промовила:
– Два квитки разом коштують шість євро.
Й відрахувала потрібну кількість монет.
– Дякую! – сказали обоє в один голос.
Юнак усміхнувся приязно й відійшов.
Є різниця поміж добром і злом, думками слушними і неслушними, вчинками чесними і нечесними. Не всі ту різницю вбачають, а проте вона існує насправді.
Знак запитання
Жив собі на світі знак запитання. Був дуже привабливим і, як усі, властиво, знаки запитання, вельми інтелігентним.
Проте від певний час мандрував по країні сумний та пригнічений, сповнений гіркоти й розчарування.
Скидалося на те, що він став нікому не потрібний. Усі дедалі частіше зверталися до його запеклого ворога, знаку оклику. Тільки й робили, що викрикували: “Вперед! Зупинися! Рушай! Геть з дороги!”
Знак оклику є розпізнавальним знаком людей зухвалих і брутальних, а саме такі нині володіють світом.
На вулицях, де знак запитання ще донедавна почувався королем, вже ніхто нікого не питав: “Як живеш?” Це питання витіснено вигуком: “Обережно!” Ніхто не зупиняв свого автомобіля, щоб у віконце запитати: “Вибачте, я правильно їду до Бергамо?” Тепер усі користувалися супутниковою навігацією, що дає чіткі, недвозначні вказівки, наприклад: “На перехресті повернути праворуч!”
Змучений блуканнями, знак запитання прибився до однієї родини. Діти завжди любили знаки запитання!
Та в тій родині батько з сином-підлітком чи не цілими днями вели словесні двобої, постійно використовуючи знаки оклику.
– Ти ніколи мене не слухаєш!
– Твоя думка мене не цікавить. Я тут господар!
– Ну, годі з мене. Я йду назавжди!
Батько був геть знесилений, а син – розчарований і пригнічений, ще й агресивний. Обидва сильно страждали, бо ж немає нічого болючішого, ніж бути поруч фізично, а душею далеко-далеко.
Знак запитання став під люстрою і при першій зручній нагоді вступив у дію. Батько, нахмурений, зі стисненими кулаками, вже ладен був надавати стусанів норовистому синові, аж раптом з його вуст вихопилися слова:
– А що про все це думаєш ти?
Слова, що збентежили самого мовця. Син стояв приголомшений.
– Тобі справді цікаво знати, батьку?
Той підтвердив. І поволі розпочалася розмова.
Насамкінець вони промовили майже водночас:
– Ти все ще любиш мене?
Знак запитання, щасливий, затанцював із вихилясами й перевертами аж на самісінькій люстрі.
Знак запитання не агресивний, не зухвалий, не брутальний – він шанує свободу й відповідальність ближнього.
От і Святе Письмо рясніє знаками запитання: “Де ти був, Адаме?”, “Каїне, де твій брат?”, “Чи й ви хочете Мене покинути?”, “Петре, ти любиш Мене?”
Колір велосипеда
Одна дівчинка вирішила наново пофарбувати свого велосипеда.
Обрала колір зелений, бо змалечку дуже його любила. Одначе старший брат сказав їй на те:
– В житті не бачив зеленого велосипеда! Пофарбуй-но краще червоною фарбою. Буде класно!
Червоний колір також подобався дівчинці, й вона пофарбувала велосипед у червоний колір.
Але подружка зауважила:
– Всі мають червоні велосипеди. Чому би тобі не пофарбувати його у блакитний колір?
Дівчинка, подумавши, таки пофарбувала велосипед у блакитний колір.
Але син сусідки мовив:
– Блакитний? Цей колір якийсь сумний. От жовтий куди веселіший!
Дівчинка визнала: жовта барва таки веселіша.
Тут озвалася й сусідка:
– Який жахливий колір! А найкращим був би бронзовий. Я раджу бронзовий.
І дівчинка забарвила велосипед у бронзовий колір.
Тут нагодився старший брат, який з несподіванки закричав:
– Ти що, не послухала мене? Та ж бронзовий колір – такий буденний! Ти мусиш перефарбувати свого” коника” у червоне – мусиш, і край!
Тоді вона дзвінко засміялася.
Взяла бляшанку з зеленою фарбою, покрила нею багатостраждальний велосипед і вже не звертала уваги на те, що кажуть інші.
Якщо надавати надмірної ваги тому, що кажуть інші, це може навіть обернутися бідою.
Одного недоброго дня соловейко занедужав і перестав щебетати.
– Він насправді не хворий, – гомоніли горобці. – Він просто лінується співати.
Така “версія” глибоко образила соловейка, й він защебетав знову.
– От бачите: ми мали рацію! – зраділи горобці.
Щоб заспівати з колишньою дзвінкістю, соловейко напружив останні сили. Проспівав – і помер.
А горобці дивувалися:
– Для чого співав, коли був недужий?
Пан троянди
У саду, край палацу великого правителя Вірменії, ріс трояндовий кущ. То була найбільш доглянута рослина у світі. За легендою, коли кущ розквітне, її пан буде обдарований вічною молодістю.
Щоранку пан нахилявся над кущем і з хвилюванням у серці пересвідчувався, чи не з’явилися на гілці довгоочікувані пуп’янки. Марно!
Щовесни цар змінював садівника. Щовесни садівника запроторювали до в’язниці – за те, що не зумів домогтися, аби троянда розквітла. До роботи залучали іншого, котрий теж доводив свою безпорадність і закінчував так само, як усі його попередники, – у вогкій темниці.
Дванадцять весен – дванадцять садівників. Тринадцятий був парубком з обличчям поважним і спокійним. Цар дозволив йому спробувати щастя. І юнак побіг доріжкою розкішного саду, що вела до розарію. Прибігши, стиха мовив до тендітної троянди кілька слів, тоді розпушив навколо куща ґрунт, підлив його і сховав біля куща своє послання. З тієї пори він день і ніч пильнував рослину, оберігаючи її від поривчастого вітру та всіляких шкідників. Пестив їй листя, говорив до неї, дбав про коріння. Захищав од зимового холоду, укриваючи соломою, огортаючи своєю ніжністю. Жив і дихав разом із нею.
Прийшла весна, сад забуяв зелом і квітами. Молодий садівник оглядав кожен сантиметр свого куща, своїх рож.
Його очі не бачили нічого, крім них. І враз він помітив чорного хробака, що загніздився у трояндовому корінні. Обережно забрав його і не встиг навіть як слід роздивитися, аж тут чорний дрізд вихопив хробака йому з пальців та й відлетів геть.
А невдовзі на гілці куща з’явилася перша брунька. Парубок ніжно її поцілував, і вона поволі розкрилася у вранішньому промінні.
Тим часом розбудили царя. Почувши звістку, що троянда розквітла, володар кинувся до саду як був – у нічній сорочці. Побачив квітучу гілку і заволав:
– Віднині я безсмертний! Я пан цієї троянди та вічної молодості! Поставте сотню охоронців довкіл цієї рослини: нехай ніхто до неї не підходить!
Потім озвався до садівника:
– Дай мені обітницю, що й далі плекатимеш мою троянду.
– Аж до смерти, мій повелителю.
І рушив до палацу, викрикуючи:
– Я безсмертний! Я безсмертний!
Він правив країною ще впродовж десяти років, старіючи, як усі люди, – день у день. Й одного вечора віддав Богові душу, перед тим повівши таке:
– Пан троянди смертний, як і кожна людина. Ота легенда була тільки легендою. Ба більше – брехнею.
– Ні, милостивий царю, – відповів йому садівник, молодий так само, як і десять років тому. – Ти, владико, паном троянди ніколи не був. Паном є той, хто плекав і плекає квітку щодня. Паном є той, хто любить її, береже і шанує. Такому дається вічна молодість.
Потім закрив неживому цареві очі і вийшов з палацу.
Надворі здійняв очі до зір. Став бажати кожній зокрема:
– Надобраніч! Надобраніч! Надобраніч!..
Часу мав досхочу. Мав цілу вічність.
Безсмертя існує для того, хто пильнує, плекає і береже.
Любовний лист
Одна княжна на свої уродини отримала від нареченого важку, округлої форми посилку. Дуже заінтригована її вмістом дівчина швидко розкрила її і знайшла… гарматне стрільно.
Розчарована князівна кинула його на землю.
При падінні зовнішня оболонка стрільна розламалася, а в ній виявилося менше стрільно зі срібла. Князівна взяла його в руки і, оглядаючи, сильно стиснула в пальцях. Срібна оболонка прорвалася, а всередині виявилася золота коробка.
Цю коробку князівна відкрила дуже легко. Всередині, на червоному оксамиті, лежала каблучка, оздоблена прекрасними діамантами, що творили слова: «ЛЮБЛЮ ТЕБЕ».
Багато людей думають: “Біблія не цікавить мене. В ній – багато суворих і незрозумілих сторінок”. Але хто намагається розірвати першу «оболонку» уважністю та молитвою, той щоразу відкривав нові дивовижні цінності. А передусім йому відкривається розуміння Божого слова, що міститься у Біблії: БОГ ЛЮБИТЬ ТЕБЕ.
