Притчі 
В одній із книжок натрапила на фразу, яка змусила мене замислитися: «Християнство – найвимогливіша релігія у світі. А однією з найважчих заповідей є та, яка наказує нам любити кожну людину, КОЖНУ!!! І це набагато складніше, ніж утримуватися від алкоголю, довго молитися чи солідно виконувати свої обов’язки».
А й справді, любити важко. Важко любити занедбаного безхатька, що розсівся зі своїми брудними торбами в трамваї, поширюючи навколо нестерпний сморід.
Важко любити «іновірця», що заперечує те, в що ти свято віриш.
Важко любити ідеологічного супротивника, для якого нічого не важить трагедія твого народу.
Важко любити несправедливого керівника, непутящого підлеглого, бунтівливого підлітка, чоловіка-пияка, вимогливу й примхливу свекруху, водія-грубіяна у ранковій маршрутці…
Узагалі, видається, що довкола надто мало людей, які заслуговують на те, щоб їх любити…
Але… Чи легко любити мене? З моїми вадами, з непростим характером, не завжди правильними поглядами, нестабільним настроєм, життєвими помилками і невдачами?
Проте Бог любить мене! Таку недосконалу і… таку особливу в Його очах.
Так, як любить кожного: занедбаного безхатька, нестерпну свекруху, невдячного підлітка, пропащого п’яничку… І кожному з нас – і святим, і грішникам, дарує щоранку неповторний світанок… Тому що він – наш Творець, а усі ми, вдячні й невдячні, добрі й злі, – Його діти. А отже… Отже, брати і сестри! І хай це звучить звично й банально, але саме це усвідомлення допомагає мені будувати стосунки з тим, з ким мені буває важко у житті, у спілкуванні, у роботі…
Пригадую випадок із журналістської практики. Дочка колеги, що хотіла вступати на журналістику, хотіла отримати об’єктивну оцінку своїх перших письменницьких спроб і анонімно надіслала на адресу редакції свій рукопис. І треба ж, той рукопис потрапив на очі саме її матері-журналістці, редакторові відділу.
Поквапно перебігши очима прикріплений до електронного листа файл, вона безжально відправила його до кошика, повправлявшись перед тим у глузливих коментарях писаки-невдахи. За збігом обставин, її дочка саме в ту мить зайшла до мами на роботу і, почувши оту «рецензію», вибухнула плачем: «Але ж, мамо, ти навіть не прочитала до кінця!»
– Якби я знала, що це ти, доню… – тільки й спромоглася вимовити збентежена мама, яка після цього вже ніколи не дозволяла собі давати поспішні характеристики початківцям.
Якби ми знали, і пам’ятали, що ми усі – діти одного Творця і якби намагалися уважніше читати сторінки життя ближніх…
Тоді ми б побачили в очах безхатька глибокий сум, а в очах свекрухи – біль від самотності й болісної старости. І тоді б усміхнулися похмурому водієві маршрутки. І це нічого, що на нашу посмішку хтось відреагує злосливим зауваженням. Це не моя втрата, а тієї людини. Можливо, колись і в цій людині щось переламається. Кожен із нас повинен бути яскравим вогником доброти й любові. Бо як зауважив хтось мудрий, віра без любові – фанатична, справедливість без любові – жорстока, а життя без любові – убоге.