Притчі 
Коли задеренчав телефон, я вже була у вечірній сукні, з урочистою зачіскою, у чорних замшевих черевиках на високих підборах і чекала сигналу виходити з квартири. Минуло три дні несподіваних хвилювань та безумних підготовок до урочистого балу. Не маючи багатого досвіду участі в таких заходах (та й узагалі не маючи такого досвіду), я покладалася лише на Оксану, подругу, колишню однокласницю, яка, власне, і заварила цю кашу.
Ішлося не зовсім про бал, а про урочистості з нагоди оголошення результатів щорічного літературного конкурсу. Але, мабуть, треба почати цю історію здалеку, щоби стало зрозумілим, чому мене туди запросили. Коли ми з Оксаною вчилися в школі, то мені набагато легше давалося написання творів і переказів, а їй – розв’язання стоклятих математичних задач зі збірки Сканаві. Напевно, через це й долі наші склалися по-різному, якщо говорити про фах. Після інституту я спочатку викладала в школі, а рік тому, коли донька отримала атестат, попрощалася з народною освітою й знайшла роботу в редакції журналу. Там помалу звикала до плюсів і мінусів мого нового філологічного втілення. Оксана ж була висококваліфікованим фінансистом і вже очолювала валютний відділ помітного банку.
Паралельні та доволі неоднакові життєві дороги все ж таки інколи перетиналися. То ми спілкувалися в Інтернеті, то ділилися новинами по телефону, час від часу зустрічалися в затишній кав’ярні – «перетерти» останні новини.
У даний період ми обидві не були заміжніми. Уже десять років, як розвалилася моя подружня ідилія, а її родинне життя «накрилося тазиком» рік тому. Одного дня Оксанчин благовірний – під тиском її доказів – зізнався, що його стосунки з іншою особою вже дійшли до візуально помітних наслідків, про що він сам ось-ось збирався серйозно поговорити.
На своє виправдання чоловік оголосив два аргументи. Перший: «Зрештою, я хочу мати дитину, а нам із тобою Бог не дає». Другий: «Я втомився жити з бджолою, яка від ранку до ночі горить на роботі, та й удома дзижчить лише про виробничі проблеми».
Каламбур полягав у тому, що дівоче прізвище Оксани було Джола. Наголос у ньому ставили хто на першому складі, хто на другому, але Бджолою її дражнили ще з дитинства. Ось і маєш…
Виїхав він у два дні, на які вона навмисне влаштувала собі відрядження з перевіркою філії банку в іншому місті. Більше ніяких з’ясувань не було.
Після Оксаниного повернення ми «відсвяткували» цей факт коньяком під якусь умовну закуску й зрівнялися в статусі самотніх жінок. Утім, у мене ще була Олюська, а вагітності подруги раз по разу зривалися. Але, наче натомість, у неї «перло» по службі – і просування, і гроші, і перспективи, – там вона реалізовувала свою кипучу енергію.
Того вечора ми, як водиться в дівчат, і поплакали, і посміялися, і перемили кістки «колишнім». Зрештою, я була твердо впевнена, що Джола довго сама не сидітиме – при своїй доволі ординарній зовнішності подруга мала таку харизму, що повсякчас приваблювала чоловічу увагу.
Опівночі того дня, коли ми поминали Оксанчине подружнє життя, на мене найшов вірш. Він сам застукотів ритмом у голові, вимагаючи, щоби його записали, і я, вхопивши ручку, настрочила цілу сторінку тексту на обкладинці доньчиного зошита. Ішлося в ньому і про кохання, і про біль, і про невмирущу жіночу віру в того самого, єдиного, хто все ж таки десь існує, призначений силами небесними лише тобі. Я не надто здивувалася, бо це вже був не перший вірш, який отак падав мені на голову. Хотіла зателефонувати подрузі та прочитати, але час був пізній, і я переслала їй того вірша емейлом.
Промайнув неповний рік. Оксана все ще жила сама, хоча пригоди з нею траплялися. «Це несерйозно», – щоразу діагностувала вона й знову поринала в роботу.
І ось тепер ми з нею збираємося на бал. Бо рік тому, прочитавши мій вірш, вона роздрукувала його, вклала в конверт і надіслала на той літературний конкурс для участі в номінації «Пісенна лірика». І лише тиждень тому вона зізналася мені в цьому, бо от-от мали визначати переможців.
– Твій псевдонім – Катя Бджола. Запам’ятала? – тлумачила вона мені по телефону.
– Ти з глузду з’їхала? Який конкурс? Яка бджола?! – шаленіла я.
А п’ять днів тому мені зателефонували й запросили на нагородження номінантів. Олюська, здавши сесію, вже поїхала на море працювати вожатою, а ми з Наталкою усвідомили те, що відбулося, і активно збиралися на бал.
І ось деренчить домашній телефон, я одночасно хапаю слухавку й театральну сумочку, але чую незрозумілий набір звуків:
– Е-е у-у-и-а о-а!
– Що?!
– Е-е у-у-и-а о-а!
– Оксанко, це ти?! Ти приколюєшся? Мені виходити?
– Ме-е у-у-и-а ж-о-а!
Я завмерла, відчуваючи тривогу. Але раптом сигналом SOS за-піпікала мобілка.
«МЕНЕ УКУСИЛА БДЖОЛА. ЗА ЯЗИК!» – прочитала я, ще не поклавши слухавку домашнього телефону.
– Оксано! Боже милостивий! Треба «швидку»! Терміново! – кричала я в слухавку, але натомість чула лише набір голосних звуків та свист її важкого дихання.
Господи! Яка ж я дурна! Вона ж не може зателефонувати в «швидку»! Вони ж нічого не зрозуміють!
– Зараз! Зараз я викличу! Чекай! Викличу й біжу до тебе! Відчини двері! Може, маєш якісь пігулки від алергії?! Хоча б діазолін?!
Я почала набирати номер «швидкої», потім кинула слухавку, вхопила мобілку й вибігла з квартири, на ходу набираючи номер невідкладної допомоги.
До Оксанчиного будинку було неповні дві зупинки. Я бігла в черевиках на високих підборах, притримуючи довгу вечірню чорну сукню з відкритою спиною, яку прикривав білий тонкий шарф з органзи й страшенно мені заважав. На ходу намагалася викликати медичну допомогу, перестрибувала бордюри, оббігала повільних пішоходів та мамаш із візочками, наближалася до мети, а виклик все ще не було зроблено – мені то давали інший номер телефону, то ставили безліч запитань… Раптом біля світлофора я побачила «швидку», що саме зупинилася пропустити пішоходів. А ще я помітила здивовані очі лікаря, який сидів поруч із водієм.
Кинувшись до дверцят машини, рвучко їх відчинила. Я вже захекалася настільки, що ледве змогла вимовити:
– Врятуйте людину!
– Що сталося? Вам погано? – спитав лікар, не надто серйозно сприймаючи такий виклик.
– Бджола, бджола вкусила за язик! Вона задихнеться! – кричала я, вчепившись однією рукою в сидіння й стукаючи театральною сумочкою лікаря по коліну.
– Сідайте! – скомандував він і посунувся.
Не пам’ятаю, як я змогла вскочити в салон високого бусика у вузькій сукні та на підборах, здається, лікар подав мені руку.
Коли ми влетіли на Оксанчин третій поверх, її двері були відчинені, протяг гуляв квартирою, з кухні долітали якісь звуки. Джола стояла біля відкритого вікна й нервово рилася в купі ліків, висипаних на підвіконня. На мій зойк вона озирнулася. Губи її були фіолетовими й опухлими, з відкритого рота стирчав край язика, дихання більше було схожим на свист астматика, вона вже не намагалася говорити, а перелякані очі дивилися на нас із лікарем, як на останній шанс.
Для повноти портрету треба додати, що подруга теж була у вечірньому вбранні – бордова декольтована оксамитова сукня виразно облягала її багате тіло, сяюче намисто, накладні нігті в тон сукні та високі підбори доповнювали картину, але… старанно зроблений макіяж розплився на опухлому обличчі, яке й без того пішло червоними плямами. Це було схоже на кадр із голлівудського фільму жахів.
Першим отямився лікар – він поставив на стіл свій кейс, відкрив його і, зламавши ампулу, почав набирати в шприц якісь ліки.
* * *
Щороку в цей день ми збираємося разом, аби відсвяткувати чергову річницю Оксанчиного спасіння, моєї «золотої» статуетки переможця конкурсу та нашого знайомства з Ярославом.
Я тоді таки встигла отримати свою нагороду – подрузі після уколу стало легше, набряк невдовзі зійшов, дихання відновилося, лікар почекав, заразом вислухав нашу історію, а коли Оксана почала з ним кокетувати, констатував, що небезпеки більше немає, і мене вмовили їхати на урочистості на таксі.
І от ми вкотре в ролях переказуємо Олюсьці ту страшну історію, а вона слухає – то робить перелякані круглі очі, то сміється, хоча знає все наперед.
– …і я в останню мить перед виходом вирішила ковтнути соку з відкритої пачки! – знову повторює Оксана, показує руками, як вона це зробила, а потім виразно відкриває рота, вирячує очі та хапається за шию.
– А я ж чекаю, що ти ось-ось скомандуєш виходити, і ми твоєю машиною поїдемо на бал по ордени, а тут: «Е-е у-у-и-а о-а!» – знову веду свою партію я.
– А я, зморений зміною, раптом бачу в літніх сутінках серед звичайних пішоходів якусь жінку, що ніби впала на нашу вулицю з іншого століття… – підхоплює своєї Ярослав, – але ж як вона колотила мене по коліну своєю театральною сумочкою! Ні, колишні благородні пані були не настільки рішучими!
Усі ми знову регочемо, святкуючи друге народження Оксани Джоли та народження наших стосунків із Ярославом, якого так несподівано привела в моє життя витівка хитромудрої бджоли.
А ще, за традицією, ми вмикаємо диск, аби послухати пісню, на яку невдовзі перетворився мій вірш-переможець. За нею звучать інші пісні, написані останніми роками на мої вірші. Так дивно змінилося життя. Я – поет, пишу слова до пісень, що лунають по радіо. Мій чоловік – лікар. Олюська закінчує інститут. А Оксанка загадковим голосом обіцяє незабаром познайомити нас із серйозним чоловіком, поруч із яким їй зовсім не бажається крутитися невтомною бджолою, а хочеться розслабитися й почуватися нарешті коханою жінкою.
Однак для мене й досі залишилося загадкою: що роблять у багатомільйонному місті бджоли? А може, вони спостерігають за нами й тишком-нишком улаштовують наші долі?
