Притчі 
Ми прибули на вокзал за півгодини до відправки. Тоня все скиглила, що не встигла допити чай і що тепер вона муситиме мерзнути на пероні, бо так рано потяг не прийде. Але поїзд Київ-Варшава стояв на своїй колії, і ми посунули туди.
Коли Тоня якось надто театрально всілася на засніжений перон, ми були вже поруч зі своїм вагоном. Невпевнено копирсаючись у наплічнику, вона миттєво зблідла. Наші погляди зустрілись.
– Що? – не витримала я.
– Порізали, – ледве чутно промовила вона.
З наплічника витягли все. Гаманець із гривнями та картками. Чотириста двадцять євро, що вона відклала на поїздку. Паспорти – внутрішній та міжнародний. І квитки. Квитки!!! Тепер настала моя черга хапатись за серце.
Оговтавшись, побігли до чергового. Хоча, зважаючи на вагу валізи, бігом назвати це було важко. Черговий почухав потилицю, вислухав, знизав плечима та пробубонів, що ситуація типова. Запропонував чекати оголошення з гучномовця, бо зазвичай квитки та документи назад підкидають. Нас пропозиція геть не втішила. І ми посунули назад до провідника. Службовці врятувати нас не могли, бо без квитка брати до потяга не мають права. Та й напрямок міжнародний. Буде прикордонна перевірка. Без квитків і документів висадять точно.
Приголомшені, ми побігли до каси. Знайшли лише один квиток, що коштував як три. Грошей забракло, тому я помчала міняти свої заощадження. Тоня чатувала біля віконця касира й запевняла жіночку, що за кілька хвилин я неодмінно повернусь. Благала, щоби вона квиток роздрукувала, доки його за системою комусь іншому не продали.
Сталося диво, і за сім хвилин до відправки я сиділа в шикарному фірмовому вагоні та дивилась у вікно… А коли провідники почали активно випроваджувати найповільніших проводжаючих, черговий віддав Тоні її паспорти та квитки. Мабуть, ніколи в житті моя подруга не бігала так швидко. Яскравий шалик стрімко розвівався за нею, вказуючи траєкторію пересування, а поли пальто тріпотіли, наче крила. Як дівчина встигла, відомо лише янголам, але я напевно знаю, що в той час, як потяг рушив, якісь чоловіки запхали Антоніну до найближчого вагона. Дякувати Богу, натрапили вони на тих провідників, що бачили нашу метушню і знали ситуацію. Бо інакше і дверцята ніхто не відчинив би.
Встигла. І десь за чверть години дійшла до мого купе. Величезна валіза, до якої ми разом спакували більшість речей, стояла поруч зі мною. Тоня мала лише невеличку спортивну сумку й наплічник. Через метушню перед посадкою ми не стали викладати її речі, тож, якби вона не встигла, я потрапила би до Варшави не з подругою, а з її черевиками і светрами.
Мандрівка почалася не так, як гадалося. Місяці підготовки, пошук найбільш зручного маршруту, гроші в борг і тисячі інших дрібниць, про які ми подбали заздалегідь, перекреслив банальний випадок. Мене це вибило з колії, і я відверто ридала, не знаючи про те, що подруга встигла й незабаром прийде.
Здати зайвий квиток часу не було, тож ми втратили не лише вкрадені гроші, а й додаткові кошти на третій білет. «Та то нічого, – запевняла мене Тоня, вмостившись поруч. – Головне, що здорові й уже в дорозі».
У Варшаві на мене чекає мама. Точніше, не прямо у Варшаві, а десь за сорок кілометрів від міста. І не зовсім мама, а жінка, що мене народила.
Так сталося, що вона поїхала шукати заробітку, коли мені було чотири. Перші роки перебивалася дрібними заробітками, працюючи переважно на городах. А потім влаштувалася на більш оплачувану роботу і врешті-решт знайшла собі поляка. Відтоді ми з бабусею регулярно отримували кошти на мою освіту, одяг та їжу. Подарунки до дня народження й на Новий рік. Листівки з гарними краєвидами та короткі повідомлення на Різдво й Великдень.
Я погано пам’ятаю маму. Для мене вона – жінка в блакитній сукні, що пахне суницями та корицею. Іноді мені сниться, як ми гуляємо з нею парком біля озера, а іноді – як вона веде мене до школи. Але все це мої нездійсненні мрії, бо такого ніколи не було.
Я знаю мамин голос. Останні кілька років ми час від часу спілкуємося по скайпу. Мама має в Польщі родину. Тобто чоловіка, двох його синів, собаку і пташеня. Я маю бабусю та купу мрій. Закінчивши школу, вступила до Сумського вищого училища мистецтв та культури й незабаром стану бібліотекарем.
Я гарно навчалась, тому знаю про реалії й перспективи бібліотечної галузі. Методи аналітико-синтетичної переробки інформації та різноманітні інноваційні технології не пройшли повз наш навчальний заклад, тому зовсім скоро я отримаю можливість ділитися власним досвідом. Зможу працювати в обласній науковій бібліотеці або навіть у Сумському державному університеті.
Узимку темніє швидко. Не встигаємо ми розкласти речі та зручно вмоститися, як за вікном починають мерехтіти вогні. Іноді трапляються машини, іноді домівки. Нудне діло спостерігача мені швидко набридає, і я лягаю на свою полицю.
Зазвичай я всюди читаю. І завжди ношу із собою кишенькові книжки. Зараз у моїй валізі теж є кілька примірників. Я взяла із собою Сняданко, «За чверть десяту» Макарова, дитячу книжку подружжя Прохаськів і книгу в перекладі Андруховича. У сумці маю мобільний, в якому збережені електронні книги. Бабуся завжди, коли бачить, як я складаю у валізу книжки, жартує: «Бібліотека без бібліотекаря сумуватиме». Так, я не уявляю вільного часу без книжок. Але сьогодні мені не хочеться читати. Чи то через надлишок емоцій, чи то через нові враження.
Фірмовий потяг дуже гарний. Тут чисто та приємно пахне. Дивне розташування полиць з одного боку купе та наявність невеличкого умивальника спочатку здивували. Але тепер око призвичаїлось, і я із задоволенням милуюсь цим затишним інтер’єром.
Тоня дрімає. Воно й не дивно, такий стрес. Я розумію, що їй важко через утрату грошей. І що вона вважає себе винною. Я бачу, що подруга старанно відводить очі, тому залишаю її наодинці із власними думками. Нехай відпочине.
На місцеві напої я не маю грошей, тому виймаю із сумки термос із компотом і бабусині пиріжки. М-м-м, як бабуся смачно готує! Я вже вмію ліпити вареники та варити борщ, а от пиріжки ще не навчилась робити. Цікаво, що готує своїм чоловікам мама? Чи вона робить якісь дивні польські страви, чи пригощає нашими?
Я згадую, як мама надсилала нам гроші, і я купувала в місцевому ларьку дуже смачне морозиво. А коли вчилась у шостому класі, збирала гроші на дивовижні лимонні тістечка. Може, мама вміє пекти торти?
Від думок про солодке стає гірко. Бо я чомусь згадую, що мами не було поруч, коли я задувала свічки на своє шістнадцятиріччя. І не було, коли розбивала коліна. Вона не заплітала мої коси й не навчала мене абетки. Не купувала гарнюні сукні та не обирала черевички на перше вересня.
Мама не знає, що в мене було перше кохання і що тепер я ненавиджу ім’я Андрій. Вона ніколи не допомагала мені з уроками й не співала колискової…
На українському кордоні працівники забирають наші паспорти та квитки. Перевіряють не всі валізи, а тільки в тих, хто не подобається. Здається, ми з Антоніною прикордонникам сподобались. На іншому кордоні запитують про мету і тривалість поїздки. Я брешу. Бо мені ніяково говорити з чужими людьми про особисте. Ми маємо туристичні візи, тому відповідаємо, що їдемо до Варшави, щоби погуляти містом, побачити музеї. Частково це правда. Бо ми дійсно хочемо побачити місто. Але найважливіша мета цієї мандрівки чекає на мене в затишній оселі крихітного містечка. Можливо, вона теж хвилюється. Певно, готувалась. Прибрала оселю і зготовила купу смачних страв. Може, ретельно добирала одяг. І, мабуть, підготувала мені кімнату. Бо в приватному будинку неодмінно має бути гостьова.
…Так дивно. Я – гостя! У мами! І, очевидно, почуватимусь як чужа. Може, тому й не погоджувалася на цю зустріч так довго. Мені важко було прийняти пропозицію тієї жінки. Бо ж виховувала мене бабуся. А вона… Вона така рідна і така далека. Я не можу пробачити, що вона не сиділа біля ліжка, коли я марила в гарячці. Не мазала збиті лікті. Не катала мене на санчатах. Не навчала жіночих хитрощів. Не запитувала про особисте й не підказувала, як учинити в скрутну хвилину… Чи можу?
Під ранок думки в моїй голові безповоротно сплутались, і я відчула втому. Тоня вже давно спала, а я все сиділа, притулившись до стіни, і намагалася пригадати щось приємне про маму.
Жінка зі скайпу трохи на неї схожа, але не така. І не тому, що старша. Просто інакша. Моя мама, мама в блакитній сукні, пахне корицею та суницями. Має біляве волосся й гарні сережки з червоними камінчиками. Моя мама носить черевики на невеличких підборах і має крихітну сумку з блискітками. Ту маму я дуже люблю. За тою мамою неймовірно скучила!
Я дивилась у вікно, коли ми проїхали Хелм, Рейовиц і Люблін. Це пізніше я знатиму всі ці міста напам’ять і відраховуватиму години до зустрічі з рідними. А зараз ми їдемо повз засніжені кущі та дерева, і час від часу поміж степів та лісів виринають міста. Демблін, Пілява… за годину буде Варшава. Я зустріну свою берегиню. Міцно стисну в обіймах ту, що мене народила, і вдихатиму її аромат, слухатиму, як б’ється її серце.
А зараз я ще в потязі. Тоня вже поснідала й відсторонено дивиться у вікно. Вона бачить, що я нервую, і ні про що не запитує. Вона добре мене знає, тому розуміє, що для мене це не просто мандрівка.
Кажуть, іноді крізь призму минулого можна побачити майбутнє. Моє сьогодення – це перехрестя між бабусею та мамою… І щоби бути щасливою в прийдешньому, я намагаюся віднайти себе тут і тепер. Що ж… треба набратися сміливості й упевнено крокувати своїм шляхом. Ніч тривалістю в п’ятнадцять років уже в минулому. Доброго ранку, мамо!
