Притчі 
…Краще б це сталося взимку. Чи восени. А може, на початку весни. Але не все можна спланувати. Дещо залежить не від тебе.
Середина липня… Спека не відпускає й уночі. Єдиним її порятунком стало ложе з мармуру – білого з сірими та блідо-рожевими прожилками. Воно єдине з усіх предметів, що її оточували, ніби не залежало від навколишньої температури.
Юкі притискалася животом та пальцями до каменя й завмирала. Тверда прохолодна субстанція наче витягувала з неї спеку й заспокоювала. Вона розслаблялась і намагалась аналізувати свій стан. Останніми днями її вибивав із рівноваги не лише кліматичний фактор. Щось нове, не знане раніше, змушувало торохкотіти її серце та зволожувало кінчики пальців. Спочатку Юкі справді винуватила спеку, але потім помітила, що ці симптоми посилюються при згадці про нього. Це було доволі дивне відкриття, бо бачилися вони всього двічі.
Одного разу їхні шляхи перетнулись у лікарні, у черзі до спеціаліста. Вона тоді примудрилася вловити кліща – ще одна грань літа, яке ніколи не стане її улюбленою порою. З якою хворобою прийшов до клініки він, було невідомо. Утім, Юкі майже не звернула на нього уваги – власні хвилювання і спека не налаштовували на прискіпливе розглядання подібних собі.
Удруге Юкі побачила його за кілька днів у маршрутці. Відчула на собі його погляд. Раптом здалося, що він торкнувся її цим поглядом, а потім сам знітився.
Його звали Жоржем. Принаймні, так до нього зверталась елегантна жінка, яка ніжно гладила його по голові. Її пальці були довгими і витонченими. Обережні дотики мали би лестити Жоржу, але він ніби зіщулювався від них і почувався незручно. Такий собі підневільний самець у руках жінки, якій він належить… Юкі спочатку здивувалася, потім усміхнулась, із легкою гірчинкою, адже й сама собі не належала. Дивно це, коли про тебе кажуть «моя Юкі», «мій Жорж». Ніби ти якась річ. Та довго міркувати про це не було сил, того дня липнева спека доконувала, і вона торкнулася пальцями холодної пластикової пляшки з мінералкою.
Уночі, притиснувшись до прохолодного мармуру животом і навіть навіщось лизнувши його, Юкі пригадала ті дві зустрічі й захвилювалася. Ніби знову вловила якийсь промінь, що торкнувся її, як тоді, коли в маршрутці вона відчула погляд Жоржа.
«А може, він теж зараз думає про мене? Це буває. Адже ми розумні істоти. З інтелектом. Чому б і ні? Просто налаштовані на одну хвилю. Вловлюємо флюїди, – думала вона. – Але як же спекотно. Щастя, що тепер у моєму інтер’єрі є мармур. Старе ліжко з дерева годиться хіба що для зими.»
Юкі повільно переверталася з боку на бік, не маючи ніякого бажання до іншої активності, хоч і жила переважно нічним життям. Її дивували розмови про розподіл на «сов» та «жайворонків», бо ж і перші й другі ночами сплять. Просто одні воліють укладатися й прокидатися раніше, а другі – пізніше. А як називаються ті, що ладні не спати всю ніч, даруючи сну світлий час доби? Летючі миші? Чи все ж таки сови?
У темряві Юкі всміхнулась. Вона геть нічим не скидалася на сову. Якась маячня лізе їй у голову, лишень намагається виштовхати звідти думки про Жоржа! Хоча то швидше не думки, а спогади про власні відчуття. Погляд Жоржа, наче дотик. Якісь вібрації, ніби звук цикади за вікном чи тихе дзижчання мухи, що необережно залипла в підступне павутиння. Хоча ні – цикада їй зараз була ближчою. Бо співала про світлі відчуття, проголошуючи потребу в них, бажання взаємності, передчуття насолоди…
Юкі знову простяглася на мармурі, трохи посунулася на прохолодніший його край та млосно перевернулася з живота на спину, потім знову на живіт…
Муха дзижчала зовсім не так, як цикада. То було благання про допомогу, сумна прощальна пісня, а може, прохання пожаліти. Без найменшої надії. Звук ставав усе слабшим, переривався паузами, не хвилював, не приваблював, не цікавив нікого.
Юкі зітхнула, ковтнула слину й потягнулася до великого кристалу солі, який завжди лежав у кутку її ліжка. Сіль не потрібно бачити, як іншу їжу. Сіль і є сіль. Завжди однакова.
Смачна й необхідна. Юкі лизнула кристал, згладжуючи його останню грань, яка досі залишалася незайманою. Її рот наповнився слиною, особливо приємною цієї ночі. Мармур. Сіль. Пристрасна пісня цикади. Бажання залишатися нерухомою й спротив думкам про нього. Але чому вона бореться зі своїми спогадами?
І справді – чому?
А тому, що мрії її – марна трата сил та часу, дурні думки, що змушують торохкотіти серце та напружуватися все її єство, коли щось стискається в низу живота, стає сухим язик і мокрішають кінчики пальців. Але навіщо? Що далі? Адже в її житті нічого ніколи не зміниться, бо її життя належить тому, кому належить вона сама, Юкі.
Вона згадала тонкі жіночі пальці, які пестили голову Жоржа, коли бачила його востаннє, і хвиля ревнощів ударила її. Юкі тріпнула головою й рвучко сіла на своєму ложі. Краще було б усе ж таки заснути, але до світання ще далеко, а спати вночі – то просто смішно. Вона завмерла й прислухалася до співу цикади. Муха вже стихла.
Під ранок змовкла й цикада. Усе минає. Як і дурні мрії про нездійсненне.
Юкі здригнулася від того, що грюкнули двері кімнати, прихоплені протягом. Вона скочила на ноги та прислухалася. Серце калатало, рвані шматки нічних хвилювань і роздумів промайнули в голові. З коридору почулися голоси.
– Я вам така вдячна, така вдячна… Звісно, я сумуватиму, але так буде краще для нього. Я навіть відчуваю себе зрадницею. Ну пробач, не ображайся. Ось побачиш, усе буде добре. Я вам така вдячна.
Юкі тривожно прислухалася до жіночого голосу, який видався їй знайомим. Двері відчинились, і першим, що вона побачила, були довгі витончені жіночі пальці, які пестили його голову.
– О! Яке чудове помешкання! І навіть мармурове ліжко для вашої дівчинки! А я так і не спромоглася відшукати таке для Жоржа. Пробач мені, любий. Але тепер у тебе буде все, що потрібно.
В Юкі перехопило подих, а у вухах задзвеніли цикади. Далі вона сприймала все якось уповільнено: з-за спини дами, яка вчепилась у Жоржа, вийшов господар, присів перед кліткою, усміхнувся й обережно відкрив дверцята.
– Юкі, ти ж не будеш проти? Знайомся, це Жорж. Сподіваюся, ви подружитесь.
Дама на прощання цмокнула Жоржа в ніс, той невловимо скривився. Потім вона теж присіла й запустила його в клітку до Юкі.
– Шиншили – тварини з інтелектом, – не надто щиро схлипнула жінка, – але мій новий чоловік на дух не переносить дрібних тварин, визнає лише бійцівських собак. І Жорж страждає не лише від спеки. Чоловіків ротвейлер тисне на нього авторитетом. Не ображає, навіть не гавкає. Просто стоїть біля клітки й ніби гіпнотизує. Жорж страждає. Та я вже вам розповідала. Я вам така вдячна.
Вона зітхнула, підвелась і рушила до виходу. Господар пішов проводжати гостю. Жорж винувато всміхнувся до Юкі, але наступної миті в один стрибок опинився на прохолодній мармуровій лежанці, білій із сірими та блідо-рожевими прожилками (Шиншили мають густе ніжне та дуже тепле хутро й страждають від спеки. Комфортна для них температура +18 градусів. Ветеринари та заводчики шиншил радять на літній
період обладнати їм клітку з мармуровою плиткою, яка у спеку зберігає прохолоду).
Він умостився там, зайнявши практично все ложе, і щасливо замружив очі.
Юкі зіщулилася в кутку й відчула, що спів цикад поволі перетворюється на дзижчання приреченої мухи.
