Притчі 
Найбільше Єва любила Львів. У свої двадцять два вона встигла відвідати багато крихітних містечок і величезних мегаполісів, але їй неодмінно хотілося повертатися до Міста Лева. Їй подобалося блукати брукованими вуличками серед пронизаних легендами старовинних будівель, годинами просиджувати в кав’ярнях, де аж пахне тим особливим, навдивовижу львівським затишком, і пити гарячий чай у місті найсмачнішої у світі кави.
У величній казковості Львова Єва отримувала неймовірну насолоду від гри вуличних музикантів. Здавалося, можна було б піти в театр чи філармонію, слухати шедеври світової музики у виконанні професіоналів, та їй ніколи цього не хотілося. Єві було не до душі сидіти тихо, дотримуватися правил етикету, занурюватися в сюжет якоїсь італійської опери й вимикати звук на мобільному. Їй здавалося, що це відбере трохи радості, справжності й невимушеності. Натомість Єва любила неочікувану й щиру музику, якої не треба чекати чи вмикати, а можна просто знайти серед поспіху й стурбованості великого міста. Дівчина, блукаючи вулицями, радо зупинялася біля немолодого гітариста з хрипким голосом чи біля скрипальки в білій сукенці й могла стояти, стояти, стояти, аж поки вони не закінчать свою гру. Усміхатися до них, отримувати усмішку навзаєм і думати про своє.
Одного холодного осіннього вечора Єва, кутаючись у шарф улюбленого коричнево-рудого кольору, йшла проспектом на зустріч із давньою знайомою. Їй не дуже хотілося того побачення, тому кроки її були неквапливі. Раптом здалося, що вона чує скрипку. Єва зупинилася, пильно роззирнулася – нікого. Проте музика звучала дедалі голосніше. Дівчина чула гарну знайому мелодію, але ніяк не могла збагнути, звідки лине звук. Мимоволі Єва глянула на один із будинків і помітила у відчиненому вікні другого поверху юнака, що грав на скрипці! Він бачив, як вона зупинилась, як не могла зрозуміти, звідки лунає музика, і тепер дивився на неї з доброю, привітною усмішкою. Єва також усміхнулася і здивувалася, що її серце шалено закалатало.
Хлопець продовжував грати, дивлячись дівчині у вічі, й вона не зводила з нього очей. Чомусь одразу пригадалися львівські музиканти, їхні мелодії, і Єва зрозуміла, що досі нікого й ніколи вона не слухала з таким трепетом, як оцього юнака цієї миті, який невідомо чому відчинив вікно в такий пронизливо холодний пізній вечір. Без будь-яких докорів сумління, не згадуючи про знайому, яка чекала на неї, і безсоромно ігноруючи телефон, що розривався від викликів, Єва сіла на лавку навпроти відчиненого вікна й слухала. Вона замерзла, теплий шарф зовсім не грів, тому починала тремтіти, але все одно не збиралася рушати з місця. Від музики ставало так тепло на серці, дівчина не могла покинути її недослуханою.
Через кілька хвилин, що здалися дівчині короткою секундою, хлопець раптом обірвав свою гру, лукаво посміхнувся, поклав скрипку у футляр, зачинив вікно й зник у темряві кімнати. Єва відразу відчула себе самотньою, їй пригадалася пропущена зустріч із подругою, майбутні вибачення й пояснення, вона нарешті зауважила, що телефон уже давним-давно мовчить. Холоднішало, вітер посилювався, та дівчині не хотілося нікуди йти. Вона заплющила очі й чомусь вирішила провести цей сумний вечір ось тут, незважаючи на температуру повітря й підозрілі хмари над головою, що могли вилитися на неї дощем, а може, й висипатися першим снігом. Вона мріяла про те, як гарно було б, якби юнак дограв-таки ту чудову мелодію до кінця, і їй ставало аж боляче від того, що він отак просто зачинив у неї перед носом вікно.
Раптом дівчина почула, що поруч неї хтось сів. «Ну ось. Навіть на одинці не вдається побути. Що за вечір?» – подумала розчаровано. Але її прикрі думки перервав приємний хлопчачий голос:
– Тут за рогом є невеличка кав’ярня, моя улюблена. Щоби тобі не було так холодно, я дограю для тебе там. Якщо ти, звісно, не проти…
Через кільканадцять хвилин, зігріта й утішена, Єва вже слухала Артурову (так звали юнака) гру, запиваючи радість гарячим ромашковим чаєм у кав’ярні, у місті найсмачнішої кави й найпривабливіших у світі молодих скрипалів.
