Мова як символ любові

Телефон невпинно вимагав, аби на нього звернули увагу. Його пронизливий дзеленькіт примушував здригатися навіть сусідів. Після шостого дзвінка Романія вирішила знайти бунтівника. Після восьмого переконала себе зняти слухавку.

– Алло, – стомленим голосом мовила жінка.

– Алло, добрий вечір. Це Романія Михайлівна? – пролунав стурбований дівочий голос на іншому кінці дроту.

– Так-та-а-к, – жінка позіхнула.

– Вибачте за пізній дзвінок. Я знайшла вашу візитку в сумці. Ви нагально мені потрібні, – продовжував дівочий голос.

– І що конкретно вас цікавить? – Романія подивилася на годинник і глибоко вдихнула – пів на дванадцяту ночі.

– Польська мова! Хочу вивчити польську мову! Це питання життя і смерті, – хвилювався голос на іншому кінці.

– О, аж так? І це не може почекати до завтра? – голос Романії натякав на небажання робити будь-що, та все ж вона сказала: – Тоді записуйте адресу…

– О, ні-ні, – перебила дівчина на іншому кінці, – ви мене не так зрозуміли. Я можу почекати до завтра.

– О п’ятнадцятій вам підійде?

– Чудовий час. Дякую вам!!! І… мене звуть Мажена.

– Добр… – зв’язок обірвався, і Романії не залишалось нічого іншого, окрім як слухати короткі гудки.

«Мажена», – промовила вголос жінка й задумалася. Слово marzenie в перекладі з мови, якої навчала Романія, означає «мрія». «Що ж за поспіх у цієї Мрії?» – Романія стомлено побрела до ліжка.

Наступний робочий день минув звично. Три пари. Кілька перекладів від ректора, і стрілка годинника жваво рухалася в керунку п’ятнадцятої. Перше, що зробила Романія, коли повернулася додому, – приготувала вступні матеріали. «Час на чай», – промовила до себе жінка й увімкнула чайник. Звук реле, що сповіщав про готовність окропу, зійшовся в часі з дзвінком у двері.

– Романіє Михайлівно? – запитала брюнетка років двадцяти.

– Мажено?

Вони всміхнулися одна одній. Романія запросила дівчину ввійти.

– Чаю? – запропонувала жінка.

– Залюбки. Чорний із лимоном, без цукру, – випалила дівчина, а тоді додала: – Якщо можна.

Поки прозорий скляний заварник наповнювався окропом, жінка зацікавлено розглядала свою нову ученицю. Темне волосся гордо розляглося на плечах. Горіхові намистини очей вдумливо розглядали навколишній простір. Губи трішки стиснені, верхня пухкіша за нижню. Підборіддя із розділом. Обличчя загострене та граційне. У душі Романії завирувало якесь дивне, млосне відчуття неспокою.

– А скажи-но мені, Мажено, що привело тебе на мої терени?

– Вивчення польської, звичайно, – відповіла дівчина.

– Це зрозуміло. А чому такий поспіх?

– Цього я вам не можу сказати. Поки що не можу… – Мажена схвильовано всміхнулася.

Наступна година була для Романії часом відкриттів. Її нова учениця схоплювала все зльоту. Жінка мусила затримати дівчину на п’ятнадцять хвилин довше, щоби скласти розширений список домашнього завдання.

– Я вражена. Мушу зізнатися, у мене ще не було таких активних і спраглих знань учнів, – похвалила Романія.

Мажена у відповідь стримано кивнула й пішла.

Кожне нове заняття з дівчиною було сповнене несподіванок для Романії. У взаємних подяках минув місяць. До кінця наступного Мажена вийшла на рівень С1.

– Ти вже майже фахівець, – констатувала вчителька під час чергового чаювання.

Романія намагалася дізнатися, навіщо ж дівчина вивчає мову, що це за «питання життя та смерті»… Та щоразу, коли про це заходила мова, учениця робилася ще таємничішою, замикалася, наче це було щось дуже-дуже приватне. Жінка була майже певна, що причина – у коханні. Викладачка не вельми любила лізти в чужі справи, але співпраця з Маженою стала для неї парадоксом. Жінка бачила, як студенти здебільшого ставляться до навчання. Як учні завжди шукають легших шляхів. Тут же випадок був діаметрально протилежний. Дівчина навантажувала її питаннями, просила додаткові вправи. Переглянула всю польську кінематографічну класику. Знала напам’ять тексти багатьох культових польських пісень. Факти з історії, культури. А що взагалі вибило ґрунт із-під ніг Романії, – Мажена навіть заглибилася в регіональні мовні розбіжності. Єдине, що вдалося вивідати вчительці, – дівчина не збиралася працювати філологом.

…Був теплий осінній вечір. Романія сиділа біля вікна і споглядала, як перші жовті листочки відлітали від своєї дерев’яної крони-домівки. Гармонійна картина природи занурювала жінку в дрімоту, яку порушив пронизливий дзеленькіт телефону. «Майже дежавю», – подумала Романія і зняла слухавку.

– Алло, – солодкодрімотним голосом відізвалася жінка.

– Романіє Михайлівно?

– Мажено? – жінка всміхнулася, згадуючи фрагменти свого короткого сну, в якому встигла з’явитися її завзята таємнича учениця.

– Так, я стою за дверима вашої квартири. Знаю, що це не вельми пристойно, але, можливо, це наша остання зустріч, – промовила дівчина.

Голос Мажени схвилював жінку. Знову з’явилося це млосне відчуття неспокою.

Романія відчинила двері. Дівчина ввійшла, вираз її обличчя був трохи напруженим. Її губи видали ледь помітну усмішку, а очі дивилися в підлогу.

– Романіє Михайлівно, якось ви обмовилися, що вам подобається моя жага знань… вас цікавила моя мета… для чого я так завзято вивчаю польську, – сказала дівчина.

– Мені дуже приємне це твоє прагнення… Але воно справді… дещо загадкове, – відповіла вчителька.

– Романіє Михайлівно, я маю вам сказати… Ви… ви мусите мені допомогти.

– Чаю? – запитала жінка, відганяючи дивне млосне передчуття, яке в’юнкими пагонами підходило їй до горла.

– Романіє Михайлівно, мені двадцять років. І я ніколи не бачила свого батька, – Мажена поглянула у вічі своєї вчительки. Зіниці Романії схвильовано розширилися. – Пам’ятаєте, коли я вперше вам зателефонувала, я згадала про вашу візитку… Моя… мама дала її мені. Мою маму звати Ірина, а тата…

– Іра… – тільки й змогла вимовити жінка.

Вона сіла на диван поруч із Маженою, забувши про чай. Дівчина теж витримала паузу, схвильовано позираючи на Романію.

– Дивлячись на тебе, у мене постійно виникав якийсь неспокій. Ти справді схожа на Пшемика. Але ж двадцять років тому він уперто стверджував, що це… неможливо. Та історія мусила колись закінчитися…

– Мама розповіла мені все того вечора, коли я до вас зателефонувала. Казала, що то був найказковіший і найжахливіший місяць в її житті. Двоюрідний брат її найкращої подруги. Ніжний, галантний. Постійно шепотів їй: «Йестеш маженєм». Обіцяв перевезти її до себе в Катовіци. А тоді просто зник, сказавши, що ще не готовий до дітей, – дівчина поглянула на Романію.

– Ти знаєш, ми через це всі перестали спілкуватися. Іра не вірила, що я хочу їй допомогти, і переїхала в інше місто. Пшемик теж перестав приїздити. Зрідка вишле листівку, щоби повністю не втратити контакт.

– То ви маєте його адресу?

– Так.

– Я просто хочу здійснити своє «маженє»… мовою батька – попри все, сказати, що люблю його!

Зміст