Притчі 
Ольга сиділа перед відкритим піаніно й марно намагалася вичавити із себе хоч якусь мелодію. Апатія й байдужість найшли раптово, і вже багато місяців цей стан не минав.
А раніше було по-іншому. Гарно було. Уранці чоловік завжди готував для неї запашну каву. Він працював на заводі, тому на роботі мав бути вже о восьмій і ні хвилиною пізніше. А Ольга давала уроки музики, і заняття в неї розпочиналися об одинадцятій, тому могла поспати довше. Але як же приємно було, прокинувшись, прямувати в кухню, а там під трьома рушниками «мліла» кава (це щоби не встигла охолонути), а на тарілочці лежали круасани, куплені заздалегідь…
Вона швиденько з’їдала смаколики, бігла у ванну й наводила «красу неземну», тоді відкривала кришку піаніно й награвала щось легеньке та приємне, не по нотах – імпровізувала.
Потім приходила перша учениця, Катруся, – скромна, невпевнена в собі дівчинка із шостого поверху. Її недолюблювали ровесники й, мабуть, часто знущалися з неї. Дівчинка навіть сиділа, зіщулившись. Таланту до музики мала небагато. Але тут не в музиці була справа. Тому Ольга завжди перед тим, як розпочати урок, частувала Катрусю запашним чаєм, розпитувала, що цікавого та бачила дорогою на заняття. Учениця заспокоювалася, починала всміхатися. Ось уже й можна розпочинати вправи. Тепер вона охоче «розбиратиме» нотки й не плутатиме октави…
Другим прибігав Максим. Амбітний і самовпевнений хлопчик. Але талановитий і старанний. А ще занадто серйозний. Із ним ані пожартувати, ані поговорити про щось, окрім музики, не вдавалося. Не визнавав інших авторитетів, окрім батька-диригента, і постійно виправляв Ольгу в дрібницях. «А ось у вас, Ольго Миколаївно, не така постава. Мій тато казав…» чи «Не можу погодитися з композитором, тут краще стаккато…» Ольга з погано прихованою усмішкою сприймала його заяви, удавано погоджувалася. Але аргументовано пояснювала хлопцеві, у чому він неправий, де потрібно вдосконалювати техніку. Просто робила свою роботу. Хіба, може, трішки більше часу присвячувала цьому хлопчикові – відчувала, що будуть із нього люди. Великі люди…
З першої до другої – обід. Перевага роботи вдома в тому, що можна присвятити час домашнім обов’язкам. За годинку Оля встигала закинути прання в машинку, зготувати суп, підготувати м’ясце на відбивні, розвішати вже випрані речі на балконі сушитися й навіть замести кухню та кімнату.
О другій приходили сестрички-близнята Віка й Карина. Щебетухи й крикухи. І однієї з них було б забагато на бідолашну Олину голову, а вже обидві, та ще й дві години поспіль… Вихід знайшла вже після другого заняття: поки Віка грала на піаніно Карина розучувала сольфеджіо. І навпаки. Так минала година. Потім, коли дівчаткам набридало бути окремо, садила обох за піаніно, і ті грали композицію «в чотири руки». Останні десять хвилин Ольга сама сідала за піаніно й награвала популярні естрадні мелодії, а Віка й Каринка дуетом підспівували. І це було найліпше застосування для енергії, якою вони були переповнені.
З четвертої до п’ятої Ольга працювала з особливою ученицею – шістдесятий’ятирічною Вірою Петрівною. Жінка колись давно, ще замолоду, закінчила музичну школу. Але з роками багато що підзабулося. Тепер, на пенсії, вирішила згадати давно закинуту музику, щоби вільний час чимось зайняти та й онуків потішити веселими пісеньками. Поганенька з Віри Петрівни була учениця, ой, поганенька. Їй цікавіше було про життя поговорити, по господарству дати пораду, онуками похвалитися… Але Ольга надівала маску серйозної й відповідальної вчительки, тому на розмови відводила не більше десяти хвилин.
О п’ятій, попрощавшись із найстаршою ученицею, бігла на кухню: готувати салат, смажити відбивні й чекати коханого чоловіка з роботи. Годувати його смачними власноруч приготованими стравами. А вже як вечір приходив – то обов’язково йшли гуляти в парк, що розкинувся лише за два квартали від їхнього будинку. «Ти й так цілий день у хаті, то хоч розвієшся», – часто казав він. По дорозі з парку, бувало, заходили в місцеву кав’ярню. Малесенька така, минеш – і не помітиш, на розі сусіднього будинку.
Вони знайшли її випадково. Починалася злива, а парасольки не було. Гадали, що то двері в під’їзд, аж там – кав’ярня. А в ній – навіть древнє піаніно в кутку. Ото вже сміху було, коли чоловік підійшов до офіціанта й поважно представився продюсером «оцієї пані музикантки, що нині у вас концерт має давати». А Ольга так само поважно підійшла до піаніно, поважно сіла й вшкварила такої неповажної «польки», що половина відвідувачів повскакували зі своїх місць і взялися ту «польку» танцювати! За ці «гастролі» вициганили безкоштовну каву й дозвіл повторювати «концерт», коли душі заманеться.
А якось Оля захворіла. Дістала такої застуди, що навіть говорити не могла. То чоловік узяв на тиждень відпустку й доглядав кохану з усією серйозністю, на яку була спроможна його інженерська душа. І пігулки, і сиропи, і пшикалки – у горло, крапалки – у носа, шарфик – на шию, шкарпетки – на ноги. Спеціально купив махрову піжаму та додаткового обігрівача. Зрештою, від кількості маніпуляцій хвора занедужала ще більше й запротестувала: «Усе, більше не можу!» – вигнала чоловіка на роботу, зняла ненависні шкарпетки, перестала пити пігулки й за два дні цілком одужала.
Так і жилося їм тепло й затишно, у радості й любові до того часу, поки все не скінчилося. Як воно завжди в людському житті буває, раптово.
Вона знову й знову відновлювала в пам’яті його обличчя, його усмішку, згадувала радісні моменти, які прожили разом, словечка, які вигадали й зміст яких був зрозумілий лише їм обом… Спочатку минув день, потім дев’ять, потім сорок… потім рік… Ці стандартні позначки, якими люди вимірюють час, відколи інших людей із ними уже немає… А для неї кожен день тривав наче рік. Не більше й не менше. Хтось телефонував, співчував. Дякувала за співчуття, але не розуміла цих слів серцем. Нічого ж уже не змінити… Просто в один день світ, такий світлий, кольоровий, гарний, посірів… І зникла її музика.
О ні, вона не впала в депресію. Не дозволяла собі цього, адже точно знала – Він не похвалив би її за таке. Тому навіть звичного розпорядку дня не змінила. Прокидалася, прямувала на кухню, варила каву, з’їдала купленого заздалегідь круасана. Ішла у ванну, наводила «марафет». Відкривала кришку піаніно – і нічого не могла з себе «вичавити». Жодної нотки. Навіть найпростішої мелодії.
Об одинадцятій приходила дівчинка з шостого поверху… О дванадцятій – Максим… З учнями було простіше – готові композиції вона грати ще не розучилася. А от імпровізувати…
Після занять ішла в парк, повільно проходила всіма доріжками, поверталася повз кав’ярню, але більше ніколи туди не заходила. Приходила додому, вмикала телевізор і поринала в спогади, не помічаючи того, що відбувається на екрані.
І подруги, і учні, і Віра Петрівна намагалися розважити її всіма можливими способами. То квиточки в театр дістануть, на гастролі відомої трупи, то на каву запросять до нової кав’ярні. Віра Петрівна мінімум раз на тиждень булочки приносила, смачнющі, з корицею, або книжку цікаву, про життя, любов та інші важливі речі. А близнючки навіть галасувати перестали і чемно робили те, що Ольга їм загадувала.
Та якось не ставало від того легше на душі. Пори року вже декілька разів змінили одна одну, а вона навіть не помічала, в який колір цього разу вбрано улюблений парк: у ніжно-зелений чи насичено багряний? Тому й не дивно, що травнева злива застала її в парку несподівано й без парасольки. До будинку добігти не встигала, тому заскочила в перші-ліпші двері. Саме в ту кав’ярню, на розі.
«О, пані музикантка з’явилася. Скільки ж то часу вас не було ні видно, ні чути, – привітався старий офіціант. – Пані буде каву? А де пан продюсер? А чи все в пані добре?» І Ольга не втрималася, заплакала. Так уже їй було гірко, несправедливо. Нічим же перед світом не завинила, чому таке мало статися саме з нею? Крізь сльози розповіла офіціантові все, про що не розповідала нікому іншому. Що вона тримається (усі кажуть «тримайся») і що не «розкисає», не ридає днями й ночами… І про те, що день у неї за рік, і що світ посірів, і що її музики більше не існує.
Чесно кажучи, вона вже й пошкодувати встигла про те, що розповіла. Бо вважала, що ці емоції має тримати при собі. Зараз знову почнеться «тримайся», «все буде добре», «життя триває». Але старенький нічого такого не казав, він просто мовчав.
Злива розлякала всіх клієнтів, тому в кав’ярні було майже порожньо. Офіціант підійшов до піаніно, підняв кришку. Сів за інструмент і почав грати. Якою ж гарною була та мелодія! Вона торкалася серця, наче шовкова шаль шкіри – прохолодно й ніжно. Від неї хотілося плакати, але разом із тим – усміхатися. А ще більше хотілося її повторити, виконати самій, у власній манері…
Не помітила, як мелодія закінчилася, акорди ще лунали в її душі. А старенький офіціант уже підсів поряд і почав говорити: «Багато років тому я втратив дружину. Ми були творчим дуетом. Я грав, вона співала. Нас запрошували в ресторани, на всілякі оказії… Та коли її не стало, моя кар’єра й моя музика закінчилися. Спочатку перебивався випадковими заробітками, а потім перекваліфікувався на офіціанта, прийшов у цю кав’ярню, власником якої є мій давній приятель. Коли ви з чоловіком зайшли сюди вперше, я зрозумів, що ніяка то не музикантка на гастролях. Але було приємно дивитися на вас, молодих, закоханих. Того вечора, закривши двері за останнім відвідувачем, я вперше за багато років сів за інструмент. Не сталося нічого чарівного, до мене не прийшло натхнення, і муза не прилетіла на моє плече. Просто я згадав дружину й те, як нам добре було на сцені і як їй було радісно працювати зі мною… І я почав грати для неї. Так, наче вона поруч. Моя музика повернулася до мене. І відтоді вже не зникала».
Не даючи порад, не підсумовуючи, офіціант узявся витирати рушничком склянки. Гроза закінчилася. Більше в цій кав’ярні Ользі не було чого робити. Вона вийшла на вулицю, подивилася довкола. Світ і далі залишався сірим. Важкою ходою пішла додому.
Уранці, як завше, повторився щоденний ритуал: кава, круасан, ванна, піаніно… Сиділа, згорбившись, наче забула свої ж настанови учням: «Спина пряменько, руки ставимо так і отак…». Натиснула одну клавішу, іншу… Ні, нічого не вийде. Поринула в спогади: ось недільного вечора не пішли на прогулянку, бо була погана погода, і, загорнувшись в її «дівчачий» рожевий плед, попиваючи з її «дівчачого» рожевого горнятка, він вимагав від неї жартівливих пісеньок із мультиків у фортепіанній обробці. А іншого разу, коли вона повторювала особливо важке танго, висмикнув її з-за піаніно й закрутив у танці. Згадалися концерти у кав’ярні, коли він сідав за столик навпроти і, диверсант, намагався її розсмішити, корчив різні міни. Не одну композицію так «зірвав».
І ще подумала: як би він засумував, коли дізнався, що вона більше не грає, до яких би хитрощів удавався, аби почути її музику… Сіла рівненько, поклала руки на клавіші, заплющила очі й розпочала грати простеньку, дуже сумну мелодію. З її очей котилися сльози, уже навіть не дрібненькі сльозинки, а майже ридання здушували горло, а руки – наче чужі – імпровізували. Музика набирала темпу, ставала все гучнішою, сильнішою. Лунали все складніші й багатші акорди… Ользі на мить здалося, що вона у величезному залі і її слухає декілька сотень людей. А посеред тих людей сидить один, єдиний, найважливіший, і усміхається…
Сльози висохли. Оля вбралася в гарну сукню, зачесала красиво волосся, взула підбори, чого не робила вже давно, і вийшла в парк. Він одразу огорнув її шаленою зеленню, пташиний спів, дитячий сміх, галас різали слух. «Невже навколо стільки всього відбувається?» – здивувалася вона. Швидкою ходою обійшла всі доріжки в парку: онде нова лавочка, а тут птахівню перефарбували, а ще доріжку нову насипали і дизайн ліхтарів поновили…
Сіла на лавку, сонце світило дуже яскраво, тому заплющила очі. Десь вистукував ритм дятел, йому вторила якась співоча цвіркотлива пташка. А пальці самі вже відбивали в такт майбутню мелодію на дерев’яній лаві.
