Притчі 
Вони люблять подорожувати.
Щоп’ятниці ввечері Василь і Віра, обійнявшись, підходять до глобуса, який стоїть у центрі їхньої маленької бібліотеки.
– Сьогодні твоя черга обирати місце, – спокійно промовила Віра.
– Ну, тоді ми полетимо… – почав чоловік і розкрутив глобус.
За вікном падає льодяниковий сніг. Лапатий і круглий, наче кульки «Рафаелло». До Нового року залишається десять днів.
Глобус весело й безтурботно намотує кола навколо своєї осі, очікуючи, поки його зупинять. Сьогодні Василь указав на Індійський океан. Маленькі, ледь помітні цятки райського тепла з омріяною назвою Мальдіви. Чоловік усміхнувся: «Якщо ми вилетимо сьогодні, то Новий рік зустрінемо так…» І він розповідає…
Віру дуже приваблює в її чоловікові вміння радіти життю, зробити свято з нічого. Так він і придумав для неї цю гру. Вони крутили глобус, штрикали пальцем в якесь місце, умощувались у велетенських м’яких кріслах-подушках, бралися за руки, заплющували очі та розповідали одне одному, як вони це бачать. Що їм уявляється. Часто, коли вони надміру захоплювалися своїми мріями, то записували їх на папір. Їм хотілося перевірити, чи збігаються їхні думки з реальністю. Хоча ні, їм хотілося перевірити, як реальність не збігається з їхніми думками. Так пролітали щоп’ятниці їхні вечори, а часто й ночі.
«Ну то як, летимо?» – вигукнув Василь і весело стрибнув у крісло-подушку, наче імітуючи стрибок в океан. «Хі-хі-хі. Та-а-а-к. А чому б і ні?» – Віра кивнула головою і простягла руку назустріч чоловікові. Він різко встав, підхопив її на руки та, імітуючи звук літака, покрутив у повітрі: «Шановні пані та панове, вас вітають Мальдіви! Місцевий час – дванадцята година двадцять шість хвилин. Температура повітря – плюс двадцять дев’ять градусів. Для вашої безпеки просимо залишатися на своїх місцях до повної зупинки літака».
У їхній уяві вимальовувалась картина щасливого відпочинку. Безхмарне небо, білосніжні усмішки, приємне передчуття поселення в готель. Відмова від телефонів, телевізора, Інтернету. Тільки вони удвох. І сонце. Вона уявляла собі, як вони розрізнятимуть відтінки води: темно-синій, лазурний, блакитний, небесний. Бігтимуть пляжем по білому піску. Гойдатимуться в гамаку. Він діставатиме для неї кокоси, а вона заради сміху махатиме над ним пальмовим листям. Споглядатимуть екзотичних риб. Полюватимуть на крабів та гладитимуть велетенських черепах. Зустрічатимуть за вечерею захід сонця й у спокійних, умиротворених розмовах висуватимуть жартівливі гіпотези про походження світу з Мальдів – із крихітних островів, які діляться на дванадцять атолів. І – який збіг! – у році чомусь саме дванадцять місяців.
Василь і Віра роками ось так щоп’ятниці крутять глобус та подорожують. У деяких місцях Василь і Віра «були» по кілька разів. Жінка наосліп може вказати будь-яку місцевість на глобусі. Вони подорожують так, бо іншої можливості в них немає. Досі не було ніколи…
Відкритий, балакучий, мрійливий Василь завжди розповідав своїй Вірі все. Усе, крім одного… Що всі ці роки він потай планував саме цю, насправді реальну подорож. Придбав квитки на літак. Словом…
Новий рік вони святкуватимуть на білому піску.
