Надійка…

Утомлена Надійна поспіхом передивлялася повідомлення у соціальній мережі. Перед тим ледве втихомирила чоловіка, що прийшов додому напідпитку, помила брудний посуд, закрутила на зиму салат з огірків (це тепер, улітку чоловік бурчить, мовляв, нащо тобі ті закрутки, а прийде зима і захочеться чогось смачненького). Перевірила домашнє завдання у старших донечок, розповіла на ніч казочку молодшому Іванкові. Почистила овочі, щоб завтра зранку швиденько зварити борщ… Знову заспокоїла чоловіка, що поривався «наводити тут з усіма порядок». Нарешті можна перевести подих.

У гуртожитській кімнаті, що зранку до вечора вирувала дитячим галасом, криками, з’ясуваннями, запала тиша. Надійка, геть виснажена за цей день (втім, хіба в неї колись бувають інші дні?) ледь не задрімала коло комп’ютера, аж раптом стрепенулася: в її знайомої Оленки замість фото сумно блимала свічечка. У соціальних мережах це символізує пам’ять: хтось перейшов межу цього життя.

Що ж трапилося? Ніщо, начебто, не віщувало лиха… Уже збиралася написати Оленці, аж раптом, миттєве повідомлення від неї, як грім серед ясного неба: «Учора ми поховали Ігоря».

Ігор… Для Оленки він був старшим, улюбленим, братом. А для Надійки…

Їй було 17, а йому 25, коли вони познайомилися біля автобуса, що прямував до обласного центру. Бабуся щедро надавала Надійці гостинців, й Ігор допоміг занести її чималеньку торбу в автобус.

– До Івано-Франківська? – весело запитав. – То нам по дорозі!

Вони напрочуд легко знайшли спільну мову. Ігор, як з’ясувалося, хоч і працював простим робітником на хімічному підприємстві в Калуші, проте цікавився історією, особливо українським повстанським рухом, був членом громадської екологічної організації, любив мандрувати Карпатами.

– Серце обливається кров’ю, коли бачу, як шкідливі викиди з нашого підприємства отруюють ґрунти і воду довколишніх сіл, а далі розмов про екологічну небезпеку у керівництва мова не йде. Не люблю своєї роботи, але де в райцентрі знайдеш ліпшу?

Надійка того літа стала студенткою філологічного факультету педінституту, вона вже другий рік дописувала до обласної газети, отож зацікавилася діяльністю тієї екологічної організації, членом якої був Ігор.

– А ми якраз наступного тижня на три дні вирушаємо своїм екологічним табором у Карпати. Прибиратимемо від сміття місця активного відпочинку наших горе-туристів. Запрошуємо і вас!

Надійка заперечливо похитала головою. Все ж таки щойно познайомилися, зарано кудись спільно вирушати, хай навіть з благородною метою.

Але Ігор швидко розвіяв Надійчині сумніви: «У нас там троє дівчат, одна з них – також студентка філологічного. Не бійся! Майже всі у нас – колишні пластуни. Жодного спиртного, і дівчат шануємо!»

Ігор й справді викликав довіру, і Надійка погодилася.

Ті три дні в Карпатах були незабутніми. Їхнє товариство до обіду прибирало узбережжя річок і лісові галявини обабіч дороги від сміття, що його залишили туристи. А у другій половині дня купалися, засмагали, підкорювали невеличкі гірські вершини… Увечері ж розпалювали ватру, готували на вогні вечерю, яка так смакувала тут, у горах, співали під гітару пісні…

Надійка насолоджувалася чистим гірським повітрям, цікавим спілкуванням із цими привітними й талановитими, а головне – небайдужими до довкілля хлопцями й дівчатами. А ще – її серце бентежили ніжні, захоплені погляди Ігоря, який, однак, не дозволяв собі чогось більшого. Вона й сама відчувала, що в її душі зароджується симпатія до цього юнака.

Три дні промайнули, мов одна мить. Літо закінчувалося, і кожен з них мав повертатися додому.

Ігор з Надійкою обмінялися номерами домашніх телефонів і поштовими адресами. Це була середина 90-х, і про мобільні телефони ще ніхто не чув…

Кілька тижнів вони листувалися, а потім Ігор приїхав до неї у гуртожиток. Був засмучений і пригнічений. «Наш цех зупинив свою роботу. Надії десь працевлаштувалися – жодної. Мушу їхати на заробітки до Росії. Там працює чоловік моєї сестри…»

Надійка знала, що таке безробіття, бо двоє її батьків також втратили роботу. Так не хотіла, щоб Ігор їхав у далекі світи, але розуміла, що він не може бути на утриманні у своєї мами-пенсіонерки.

Того вечора вони довго гуляли в івано-франківському парку, і вже коли надійшов час прощатися, Ігор ніжно обійняв Надійку: «Будеш чекати? А я зароблю грошей на житло в Івано-Франківську, повернусь і шукатиму роботи тут. Ми одружимося і будемо дуже щасливі. Так?» – запитально глянув у вічі.

Надійка нічого не відповіла, лише міцніше пригорнулася до нього.

Два роки дівчина отримувала листи із Санкт-Петербурга, а потім – і з Фінляндії.

Ігор писав, що ведеться йому на чужині важко, однак заробітки непогані, і його серце гріє думка про повернення в рідне Прикарпаття, де чекає його Надійка…

Надійка й справді давала відкоша усім залицяльникам, у будні – сумлінно вчилася, на вихідні їздила у село допомагати батькам та бабусі. Інші студентки у гуртожитку розважалися, як могли, змінювали хлопців, не цуралися цигарок й алкоголю, легко позбувалися небажаних вагітностей… Надійці було важко у такому гуртожитському середовищі, але вона жила зустріччю з Ігорем і берегла себе для нього.

І ось цей день настав.

Із завмиранням у серці чекала на пероні Ігоря, і спочатку не впізнала у засмаглому, широкоплечому чоловікові із ледь посивілими скронями свого коханого.

– Ну що вдієш, на чужині не в одного голова починає сивіти, – жартував Ігор, пригортаючи до свого серця Надійку. – А вдома навіть дихається легше!

Вони здали Ігореві валізи у камеру схову і пішли гуляти у парк.

Спочатку розмова щось не клеїлася, мабуть, дворічна відстань давалася взнаки… Та й згодом, у розмові, Надійка зауважила, що Ігор змінився не лише зовні: став якимось жорсткішим, цинічно-прагматичнішим та й курити почав…

– А як же забруднення довкілля? – спробувала пожартувати Надійка, коли він витяг цигарку.

– Від такого життя не лише закуриш… – відмахнувся.

А згодом запропонував: «Ну що, купимо якогось доброго вина, підемо до тебе в гуртожиток і відсвяткуємо нашу зустріч? Сподіваюся, твої коліжанки нас зрозуміють і дадуть нам можливість побути на самоті. Я засумував за жіночими ласками…

Надійка вивільнилися з Ігоревих обіймів. Вона так чекала цієї зустрічі, а ось що в нього в голові!

– Ні, Ігоре, вибачай… Сьогодні не можу. Маю докінчити курсову роботу, бо на вихідні йду на весілля, буду дружкою. А в понеділок вже мушу здати роботу своєму науковому керівникові.

Правду кажучи, та робота могла би ще почекати, але Надійка відчула, що в теперішньому Ігореві є щось таке, що віддалює його від того Ігоря, з яким вона колись познайомилася, і який став хлопцем її мрії.

Вони попрощалися дуже стримано, і Надійка не змогла стримати сліз, повертаючись до гуртожитку. Стільки чекала на цю зустріч, і от…

Ой лишечко! А букетики для дружок на волосся? Вона ж мала їх сьогодні забрати з весільного салону!

Круговерть передвесільних клопотів (виходила заміж Надійчина подруга) закружляла Надійку у своєму вихорі, а згодом, на весіллі у танці закружляв її дружба – високий, ставний, привабливий хлопець.

Артем був галантний, ніжний, але водночас – наполегливий. Сама не зогледілася, як погодилася на побачення з ним. У коханні Артем зізнався під час першої зустрічі, вийти за нього заміж запропонував, коли зустрілися удруге. Надійка бачила його щире захоплення, розуміла, чому він поспішає з весіллям, адже мав вже 28 років. Артем їй сподобався, і… наче відсунув Ігоря на другий план. Але як сказати це тому, якого чекала 2 роки?

Ігор прийшов у гуртожиток з квітами, новим тритомником про УПА (знав, що Надійка також любить історичні дослідження на цю тему) і… також запропонував вийти заміж.

– Ігоре, зрозумій правильно… Ти став дорогою для мене людиною, нас об’єднує два роки. Вони були непрості для нас обидвох, ми пережили їх, але вони… вони віддалили нас одне від одного. Хіба ти не відчуваєш цього? Ти став трохи іншим. І я, мабуть, також…

– Я такий, який є! – обурився Ігор. – Я важко заробляв ці гроші, думав, на наше з тобою помешкання, а ти тепер чомусь крутиш носом? Та за мене тепер, знаєш, скільки дівчат бігає? Та я, якшо захочу…

– Я тобі боронити не буду… – тихо мовила Надійка і вийшла з кімнати.

Ні, це вже не той, вимріяний нею Ігор…

Коли вона повернулася у кімнаті вже не було Ігоря, лише квіти і книжки. Вона розгорнула одну з них і прочитала надпис «Колись моїй, а тепер не моїй Надійці. Будь щаслива!»

Її серце стиснулося, хотіла вибігти за ним, покликати… Та не дозволила гордість. А ще згадала бабусині слова: «Має бути твоїм, то буде».

Але не Ігор став її, а Артем.

За рік було їхнє весілля, був їхній перший щасливий рік, народження донечок-близняток.

З Ігорем випадково зустрілися, коли Надійка вже от-от мала народжувати. Їй було трохи ніяково, що він бачить її, таку незграбну…

Але в очах його світилася ніжність.

«Ти – прекрасна.»

«Скоро маю народити близнят»…

«Я би взяв тебе і з обома…»

– Я й сам зрозумів, що заробітки змінили мене на гірше. Але мушу їхати знов. Вибору у мене особливого нема. На цей раз – до Москви. Обіцяй, що даси знати, як народиш. Я хочу знати, що в тебе все добре.

В Надійки на очах виступили сльози.

– Все буде добре. Ігорчику. І в мене, і в тебе. Бережи себе!

І нехай чужина на зламає тебе, як вітер оту нашу яворину, під якою ми колись прощалися.

З його очей також скотилася сльоза: «Все буде добре!»

Рвучко повернувся і швидким кроком пішов геть.

«І пам’ятай про довкілля!» – гукнула навздогін Надійка.

– А я вже кинув курити. Ще рік тому! – обернувся і посміхнувся у відповідь Ігор.

* * *

…Народження близнят, як не дивно, спричинило тріщину в їхньому з Артемом подружжі. Одна донечка була травмована при народженні, отож потребувала спеціальних вправ і масажів, та й інша була хвороблива, схильна до алергії. Надійка, піклуючись про малят, намагалася не обділити увагою й ласкою чоловіка, але того дратували хвороби й нічний неспокій малечі, нестача грошей на лікування. Замість того, щоб думати про якусь оплачуванішу роботу (Артем працював інженером на підприємстві, що ледь існувало і не виплачувало вчасно зарплату), він почав затримуватися після роботи з друзями, приходити напідпитку…

Надійка, знаючи, що від зловживання алкоголем передчасно помер його тато, злякалася: невже й її чоловік стане п’яницею?

Як могла, берегла Артема від зеленого змія: просила, переконувала, забирала зарплатню, навіть на кілька місяців пішла з малими до батьків, коли почав піднімати на неї руку.

Ублагав вернутися, обіцяв змінитися.

Вернулася, повірила. Бо й справді, до весілля був зовсім іншим… За 9 місяців народився синочок. І усе повернулося на круги своя: крики чоловіка, роздратування, і горілка… Коли випивав, ставав нестерпним. Але Надійка терпіла заради дітей. Терпіла, молилася, намагалася чоловіка привернути до церкви, до сповіді… «Ти так часто до тої сповіді бігаєш, либонь, гріхів багато маєш. А я – ні!» – чула у відповідь. Артем до того ж був паталогічно ревнивим. І коли на своє 30-річчя побачила у поштовій скриньці вітання від Ігоря, у неї ледь не зупинилося серце. «Слава Богові, що вона, а не чоловік першою взяла пошту.»

Взяла ту Ігореву листівочку і притиснула до серця. Пам’ятає досі…

Гуляла з дітьми у парку біля гуртожитку, і… знов зустріла Ігоря.

Той самий погляд, сповнений ніжності…

«Надієчко, ти щаслива?»

Вона хотіла кивнути ствердно, але не змогла бути нещирою і лише відвела погляд у далину.

«Я взяв би тебе і з трьома…»

«Не пиши мені більше, Ігоре, у мене чоловік дуже ревнивий, – тільки й мовила. – І не парубкуй так довго. Ти ж казав, що за тобою там купа дівчат сохне…»

– А такої, як ти, нема ніде…

Це була їхня остання зустріч два роки тому. Згодом Надійка побачила, що її до друзів в «Однокласниках» додала Ігорева сестра Оленка, але не сміла нічого запитувати про нього.

У подружньому житті Надійка й далі була нещаслива. Але ніколи не нарікала на долю, тішилася дітьми, молилася за чоловіка. І лише деколи, коли в серці будився спомин про Ігоря, їй робилося і бентежно, і ніжно, і затишно водночас. Десь є на світі чоловік, для якого вона дорога… Втім, ліпше забув би її й одружився, не вікувати ж в самоті…

І ось тепер… Ігоря немає! Ця новина, неначе ніж, що увігнався в серце. Вона – доросла, досвідчена жінка, мати трьох дітей, ніколи не жила роздумами «А якби…» Бо хто знає, яким би було її життя з Ігорем… Але думка, що вже нема того, хто віддано любив її, знаючи, що вона з іншим, хто готовий був одружитися з нею, навіть з трьома дітьми, вразила її у саме серце.

Повідомлення сестри про те, що Ігоря, котрий повертався з нічної зміни, на смерть збив п’яний водій, читала, мов у тумані. На ранок відправила доньок до школи, малого – у дитсадок, і поспішила у родинне село Ігоря. Серед свіжонасипаних могил знайшла Ігореву. Кинувся у вічі розкішний вінок «Від дружини і донечки». Отже, був одружений, зазнав родинного щастя, слава Богові.

Змовила тричі «Отче наш», прихилилася до хреста: «Дякую, Тобі, Ігорчику, за твою любов. Нехай твоя душа радіє з Господом. А я молитимусь за тебе, за твою донечку та дружину».

Відчула за собою важкі, якісь знесилені кроки. Обернулася. Старенька жінка в чорній хустині. Мати?

– Надя? – тихо спитала жінка, хоч ніколи не бачила тієї, про яку їй розповідав син. – Він любив тебе…

– Але Бог дав йому дружину, донечку… Не плачте! – обійняла стареньку. – Він з Богом.

– Те життя було з присмаком соли… Не був він щасливий. Невістці тільки його гроші та господарність були потрібні. Та й мене вона цуралася… Але я не осуджую. Помагатиму, чим зможу і їй, і внучечці…

– Я молитимусь за вас і за Ігореву родину. Я збережу його у своєму серці назавжди. Як звуть його донечку?

– Надійка…

Зміст