Притчі 
Багато років тому я був добре знайомий із молодим подружжям, чий шлюб лише по трьох роках спільного життя розірвала випадкова смерть дружини. Страждання чоловіка були невимовними, щобільше, він мав таке відчуття, наче не зміг зробити щасливою ту, яку нещодавно втратив.
Це була молода, чарівна, жвава, надчутлива жінка. Він – старший від неї на вісім років, був доволі винятковою людиною. Вона безперестанно собі докоряла за те, що не кохає його так, як їй цього хотілося б, і через це постійно була нещасною.
Коли чоловік її втратив, то зізнався мені: «Вона не могла втриматися, аби не запитати мене безліч разів на день: “Чи ти знаєш про те, що я тебе кохаю?” Або ж: “Що я можу для тебе зробити?” Допустивши щонайменшу необачність, вона допитувала: “Ти на мене не сердишся?” На перших порах нашого шлюбу така трепетна і щира любов мені видавалася неймовірно зворушливою. Однак дуже швидко я виявив, що за цими запитаннями криється постійний неспокій. Того вечора вона була дуже засмучена тим, що вдень запізнилася на обід на двадцять хвилин. Майже завжди після підходу друзів, які до нас навідувалися, вона казала мені з гіркотою: “Я не виявила тобі належної шани, правда ж?” Тоді як насправді всі нею захоплювались і любили.
Часто надвечір, коли ми залишалися самі вдома, який обоє так любили, я вмикав один із її улюблених дисків і казав: “Як би я хотів, аби ці кілька годин були для моєї коханої клаптиком безхмарного неба, без зайвих думок, повні вдячности Богові за чудове почуття кохання, яке Він нам дав. Чи відчуваєш ти повноту щастя, яке отримую від тебе?” Ці слова робили її щасливою, і вона лагідно заспокоювалась у моїх обіймах. Однак так тривало недовго. Швидко здіймалося хвилювання: “Ти це говориш лише тому, аби зробити мені приємне?” Вона не насмілювалася бути щасливою. Вона була певна, що не заслуговує кохання, яке я їй виявляв, бачачи в ньому лише милостиню щедрої душі.
У запитанні, яке вона часто повторювала: “Що я можу для тебе зробити?”, мені видалося, що я знайшов глибинну рушійну силу її психології. “Чому, – запитував я, – ти завжди хочеш щось зробити? Лише бути собою, собою для мене – нічого більшого, аби мене обдарувати, ти не зможеш зробити. Не те, що ти робиш, а те, що ти є, породжує в мені таке велике щастя”. Скільки разів я думав, що мені вдалось її переконати: її погляд виражав радість тремтячої загубленої дитини, яка знайшла своїх рідних. Однак невдовзі мені довелося визнати, що маю поруч себе тривожне серце, яке ніщо не може заспокоїти. Вона просто не наважувалася бути щасливою».
Частенько в присутності християнина, який у часі молитви не наважується бути щасливим із Богом, – а скільки таких! – до мене приходить бажання навести йому в приклад зізнання мого друга, підсумувавши: ця жінка – це ви. Як і вона, ви не наважуєтеся бути щасливим, тоді як маєте для того беззаперечну причину: всемогутній Бог, ваш Творець і Творець усього сущого, любить вас божественною, тобто нескінченною любов’ю, любить вас безмежно, любить вас особисто. Звісно, Він бажає, аби ви стали святим, але, чекаючи, Він вас любить таким, яким ви є. Щомиті Він із нескінченною ніжністю дивиться на вас.
Нехай лише ваша молитва не стане суцільними скаргами та каяттям! Не відмовляйте Богові в радості володіти дитям, яке Він любить і прагне леліяти.
Остерігайтеся: ви ризикуєте згайнувати час на любування в собі усім, що ще не очищене, усіма часто недосконалими важелями своїх учинків, усіма слабостями. І навіть забути поглянути на сяяння Обличчя свого Бога, на Обличчя, на якому ви могли б прочитати любов, що здатна затопити серце кожної людини, серця всіх людей і мільярди тих, які ще й не існують.
Я не закликаю вас до недбальства. Лише бажаю, аби ви не тримали свій лук натягненим з ранку до вечора, аби ви не були постійно зайняті тим, щоб працювати над собою – працювати більше, працювати краще. Необхідно, аби у своєму внутрішньому християнському житті, особливо в молитві, ви дозволили Богові себе любити, обдарувати вас Його благодаттю, про що сказано в книзі Второзаконня: «Буде радіти Господь за тебе» (Вт. 30:9).
