Притчі 
«Любите свекруху?» – запитав мене на сповіді священик, почувши мої зізнання в тому, що не завжди вдається загладжувати гострі кути у спілкуванні з мамою чоловіка.
– Люблю! – ствердила я абсолютно щиро.
– Не брешіть! Свекрух ніхто не любить! – ошелешив мене своєю відповіддю отець.
– Ви жартуєте? – перепитала я.
– Ну, в кожному жарті, як відомо, є частка істини, – філософськи зауважив священик.
Від сповідальниці я відходила в роздумах. А й справді, нечасто почуєш про добрі стосунки невістки і свекрухи, котрі живуть під одним дахом і ділять одну кухню. І все ж, я би не узагальнювала…
Мій стаж невістки – 19 років. 19 років тому мама мого чоловіка (його батько був вже покійний) прийняла мене у свій дім і з того часу жодного разу не дала зрозуміти бодай натяком, що це – її дім і вона тут господиня. Я знаю, що через таку «зверхність» старшого покоління розпадаються чимало сімей…
Так, ми сперечалися, не в усьому могли дійти згоди. Пригадую, перше, що я зварила «в невістках», була «капуста засипана» по івано-франківськи: квашена капуста, пшоно, засмажка зі сметаною… Коли я повернулася з роботи, то виявила в банячку ще один складник страви – картоплю. «Як то – капусняк без бульби?» – не могла зрозуміти Юркова мама, і жодні аргументи, що в «у нас на Івано-Франківщині» так цю страву готують, не діяли. Отож інколи в нас тривали словесні баталії щодо рецептури певних страв. Інколи перемагала покутська кухня, інколи – бойківська. Але завжди (чи майже завжди) – дружба. Бо й справді, чи варто бити горшки через кулінарні уподобання? Раз можна приготувати за одним рецептом, наступного разу – за іншим. Якщо ж геть не вдається дійти згоди, можна «розділити кухню». Ми, щоправда, до такого не доходили. І я з вдячністю згадую, що коли народилася старша донечка, а потім – молодша, уся кухня залишалася на чоловіковій мамі. «Побудь з дитиною, ляж коло неї, відпочинь, ти ж ночами не спиш», – говорила мені мама, – а я вже тут на кухні поратимуся».
Вже згодом, коли я вийшла «з декрету» на роботу, вона бавила дітей (возити з передмістя Львова до садочка було далеко й незручно), і перші їхні віршики та пісеньки – від бабусі.
Чоловікова мама виявляла житейську мудрість, коли я, «по молодості» бунтувала, наполягала на своєму, дорікала надмірною опікою над дітьми… Реагувала спокійно і з повагою щодо моєї думки і мого вибору.
А ще вона ніколи не тримала образи. Відбулася гостра розмова, розставили крапки над «і» – і все, не вертаємося більше до того негативу. Із роками я дедалі більше розумію, наскільки це важливо: з одного боку, бути щирою до кінця, завжди вислуховувати одна одну, обговорювати труднощі й напруження, давати шанс висловитися, пояснити, а з іншого – не зберігати в серці образи, будувати стосунки далі, жити не минулим, а майбутнім.
Добру пораду дає апостол Павло: «Нехай сонце не заходить над вашим гнівом». Тобто, ще до того, як ляжете спати, – помиріться. Перевірено на власному досвіді – дієво.
Той же апостол Павло, який, кажуть, був дуже емоційним, сказав: «Гнівайтеся, але не грішіть». У людських стосунках (надто у співжитті різних поколінь, що опинилися під одним дахом) неможливо уникнути криз, непорозумінь, конфліктів. Головне – вчитися мудро вирішувати їх.
Я вчуся цього від матері свого чоловіка. І я дякую їй за терплячість і допомогу упродовж цих 19 років… І за те, що виховала такого незвичайного сина – світлої пам’яті Юрія, мого чоловіка і батька моїх двох доньок. Мій біль від цієї втрати був дуже великим. І невимовним був її біль, біль матері, що поховала улюбленого сина. Але вона зуміла не замкнутися в цьому розпачі, змогла зрозуміти та прийняти мій другий шлюб і мою третю донечку. Я знаю: ця маленька дуже любитиме надзвичайну бабусю Славу.